Динамічний розвиток світової економічної системи характеризується подальшим посиленням процесів глобалізації та інтернаціоналізації, всебічним поглибленням міжнародного поділу і кооперації праці, транснаціоналізацією виробничої діяльності, посиленням взаємозалежності між окремими країнами та інтенсифікацією процесів інтеграції різних національних економік у світове господарство. Все це зумовлює як зростання цілісності та внутрішньої єдності світового господарства, так і водночас його подальшу диференціацію та регіоналізацію міжнародних економічних процесів.

Однією з головних особливостей інтенсифікації процесів глобалізації, інтернаціоналізації та транснаціоналізації світового господарства є постійне зростання обсягів прямого іноземного капіталу, поява нових особливостей його руху. У зв’язку з цим все більш вагомого та актуального значення набуває дослідження проблем регулювання прямих іноземних інвестицій (ПІІ) на національному, двосторонньому, регіональному і міжнародному рівнях.

Поглиблення господарських взаємозв’язків та зростання взаємозалежності держав об’єктивно вимагають підвищення ролі багатостороннього (міжнародного) регулювання руху ПІІ. Проте масштаби і напрями розвитку цього виду регулювання ПІІ в значній мірі залежать та визначаються особливостями їх регулювання на регіональному і національному рівнях.

1. Теоретичні основи прямих іноземних інвестицій

В умовах глобалізації національний економічний розвиток залежить від здатності ефективно використовувати не тільки традиційні, але й, особливо, інтернаціоналізовані ресурси і чинники виробництва постіндустріального суспільства. Це, своєю чергою, забезпечується за умов реалізації моделей відкритої економіки, адаптованих до внутрішніх особливостей та зовнішнього еволюційного середовища. Міжнародне інвестування відіграє при цьому провідну роль, формуючи канали передачі фінансових і матеріальних ресурсів, науково-технологічних і організаційно-економічних інновацій на новітній інформаційній основі. Матеріальною основою процесу глобалізації підприємницької діяльності стає міжнародний рух прямих іноземних інвестицій (ПІІ) як складової міжнародного руху капіталу.

Аналіз визначень прямих іноземних інвестицій, пропонованих сучасною економічною думкою, ілюструє кілька дещо відмінних підходів. Але всі вони окреслюють ту саму сутність феномену ПІІ.

Основне визначення прямих іноземних інвестицій сформулювали експерти Міжнародного валютного фонду (МВФ) у 1977 р. та Організація економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) у 1983 р.: "інвестиції вважаються прямими, якщо здійснюються за межами національних кордонів з метою розширення виробництва товарів і послуг, закупівлі товарів для імпорту в країну базування або експорту в треті країни. Їх характерними рисами є те, що інвесторові належить управлінський контроль над підприємствами, і вони виступають у формі акціонерного капіталу і коротко- та довготермінових міжфірмових позик". Неважко помітити, що таке визначення акцентує на кінцевій меті здійснення прямих інвестицій і формулює мету як виробництво товарів (надання послуг) та їх переміщення між країнами. У цьому визначенні за критерій береться той факт, що ПІІ за своєю природою передбачають здійснення підприємницької діяльності.

З іншого боку, для здійснення підприємницької діяльності інвестору необхідним є контроль над підприємством. Тому найбільшого поширення набув підхід до визначення ПІІ, який ставить за критерій наявність контролю інвестора над підприємством. Прикладом цього підходу є такі визначення.

На думку ж російського вченого А.П. Кирєєва, ПІІ – це вкладення капіталу з метою придбання довготермінового економічного інтересу в країні – прикладення капіталу, яке забезпечує контроль прямого іноземного інвестора над об'єктом розміщення капіталу. Тобто, ПІІ практично повністю пов'язані з вивозом приватного підприємницького капіталу, не враховуючи при цьому відносно невеликі за обсягом закордонні інвестиційні фірми, які належать державі.

В Організації промислового розвитку ООН використовується таке визначення: "ПЗІ (ПІІ) є чистим притоком інвестицій з метою придбання довготермінового впливу на управління підприємством (10 % від акцій або паїв з правом голосу або кількох голосів), яке знаходиться у країні, відмінній від держави-інвестора. Вони становлять суму інвестицій в акції, реінвестицію прибутків, інші довготермінові та деякі короткотермінові капітальні потоки". Наведене визначення носить макроекономічний характер і відповідно до цього визначає категорії потоків капіталу, які належать до ПЗІ. У цьому контексті характерним є звертання уваги саме на чистих капітальних потоках.

В українській економічній літературі наведено різні визначення ПІІ.

Наприклад, А.А. Пересада визначає їх так: "Прямі інвестиції зазвичай здійснюються без фінансових посередників у виробничі фонди з метою одержання доходу і участі в управлінні виробництвом. Іноді інвестор послідовно збільшує прямі інвестиції з метою заволодіння контрольним пакетом акцій (паїв)". У цьому визначенні, яке насамперед зорієнтовано на національні (внутрішньодержавні) інвестиції, характерним є акцентування уваги на меті інвестора: отримання контролю над підприємством. Негативним є обмеження можливих форм та шляхів здійснення прямих інвестицій (зокрема, ПІІ). Треба також відзначити певний мікроекономічний характер визначення.

Б.В. Губський визначає термін "прямі інвестиції" як " вкладення капіталу з метою отримання підприємницького прибутку (доходу), та вкладення, які зумовлені довготерміновим економічним інтересом і забезпечують контроль інвестора над об'єктом інвестування". Характерним моментом цього визначення є його лаконічність і концентрація на найістотніших, на наш погляд, особливостях досліджуваної категорії.

За визначенням Міжнародного валютного фонду, іноземні інвестицій є прямими в тому випадку, коли іноземний власник володіє не менше ніж 25 % статутного капіталу акціонерного товариства. Держкомстат України зараховує до прямих іноземних інвестицій ті, що дають інвестору право на участь в управлінні підприємством і мають обсяг не менше ніж 10 % у власному капіталі підприємства, враховуючи внески до статутних фондів спільних підприємств. Відповідно до класифікації ЮНКТАД, до прямих іноземних інвестицій належить придбання іноземним інвестором пакета акцій підприємства, у яке він вкладає свій капітал, у розмірі не менше ніж 10-20 % від сумарної вартості оголошеного акціонерного капіталу.

У практиці більшості країн десятивідсоткова (і вища) акціонерна участь у статутному капіталі іноземної компанії кваліфікується як прямі іноземні інвестиції. У США цей поріг становить 10 %, у країнах Європейської співдружності – 20-25 %, а в Канаді, Австралії і Новій Зеландії – 50 %. Через ці розходження міжнародна статистика щодо прямих іноземних вкладень не завжди відображає їх реальний стан.

В українському законодавстві визначення іноземних інвесторів дає Закон України "Про режим іноземного інвестування". Кількісний критерій у визначенні прямих іноземних інвестицій у Законі запозичений із господарсько-правової практики розвинених країн. Подібне визначення (10 % від статутного капіталу) цілком відповідає економічній дійсності індустріальних держав з добре розвиненим фондовим ринком і великою розпорошеністю акціонерного капіталу. Відповідно до західних стандартів розподілу акціонерного капіталу в публічних акціонерних товариствах десятивідсотковий пакет акцій здебільшого є або контрольним, або близьким до нього, що дає його власнику реальні можливості впливу на процес прийняття рішень у рамках такого товариства.

За суб'єктами інвестування виділяють такі найпоширеніші групи прямих іноземних інвесторів:

– приватні інвестори-підприємці;

– транснаціональні корпорації (ТНК);

– інституційні інвестори (зокрема, міжнародні фінансові організації, такі, як Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР) і Міжнародна фінансова корпорація (МФК)).

Інвестори-підприємці (приблизно 15 % від загального обсягу) – найризикованіша та найактивніша у вкладанні капіталу група. У своїх інтересах вони використовують, насамперед, недоліки у законодавстві, галузі або підприємства тієї чи іншої країни. У виборі суб'єктів інвестування надають перевагу малим і середнім підприємствам, діяльність яких легко контролювати.

Головною метою цих інвесторів є отримання швидких і ризикових прибутків. Причиною такої поведінки є висока вартість використовуваного капіталу та його обмеженість. Близько 80 % від загальної кількості інвестицій, зроблених приватними інвесторами-підприємцями, становлять інвестиції у негрошовій формі. Цей тип інвесторів імпортує у країну своє обладнання і технології виробництва, віддаючи перевагу створенню нового підприємства, а не купівлі вже наявного.

Транснаціональна корпорація є підприємством, до якого входять материнська компанія, її дочірні підприємства та асоційовані підприємства за кордоном. Іноземна дочірня компанія – це підприємство, де інвестор, що є резидентом іншої країни, володіє значною, вагомою часткою капіталу, яка дає змогу йому протягом тривалого часу впливати на управління цим підприємством. Як доводить світова практика, ТНК є довготерміновими інвесторами, які мають свої власні технології. Здійснюючи інвестування в країну, вони ставлять за мету своєї діяльності здобути новий ринок для своєї продукції, отримати доступ до ресурсів, досягти більшої ефективності виробництва.

ТНК віддає перевагу інвестуванню довготермінових проектів із залученням великого науково-дослідного потенціалу, що зумовлено легким доступом до капіталу, має передові стандарти ведення бізнесу. Ці компанії тримають на середньому рівні ставку внутрішньої прибутковості інвестицій, як і інвестори-підприємці інвестують переважно в негрошовій формі.

Прямі іноземні інвестиції ТНК можуть бути спрямовані:

– на створення нового підприємства чи розширення вже наявного дочірнього підприємства цієї ж ТНК;

– на отримання/придбання участі в існуючому зарубіжному незалежному підприємстві. У цьому випадку часто відбувається процес поглинання (повного, часткового) місцевої компанії.

Інституційні інвестори є фінансовими посередниками, які залучають кошти переважно через продаж акцій в інвестиційних фондах і вкладають ці кошти в диверсифікований портфель цінних паперів. До складу інституційних інвесторів відносять фонди прямого інвестування, які переважно здійснюють середньотермінові капіталовкладення (5-7 років), купуючи великі пакети акцій компаній. Цей вид інвесторів досягає вищих рівнів прибутковості. Серед інституційних інвесторів виділяють такі, як ЄБРР та МФК, які фінансують уряди різних країн (приблизно 3-4 %). Ці інвестори мають іншу інвестиційну стратегію і критерії інвестування. На відміну від ТНК, їхні цілі набагато ширші, ніж максимізація прибутку. Вони сприяють реструктуризації підприємств, прискоренню трансформаційних процесів в економіці.

За метою інвестування прямі іноземні інвестиції поділяють на інвестиції для досягнення фінансової, підприємницької або іншої мети. Інвестиції, які вкладаються для досягнення фінансової мети – вкладення капіталу з метою отримання відсотків за користування кредитом, позикою та іншими формами позикового капіталу. Інвестиції, які вкладаються для досягнення підприємницької мети – вкладення капіталу з метою встановлення контролю над підприємством, отримання інформації про діяльність підприємства, недопущення конкурентів на ринок. Інвестиції, які вкладають для реалізації іншої мети – вкладення капіталу для встановлення впливу на суверенний суб'єкт, санація міждержавних економічних зв'язків.

За формою оформлення розрізняють: явні інвестиції, які юридично правильно оформлені; приховані інвестиції, які оформлені у вигляді інвестицій перетоку капіталу, наприклад, потоки капіталу між філіалами транснаціональних корпорацій, наявний вивіз капіталу через цінні папери, та "чорні інвестиції", кошти яких отримані незаконним шляхом, походження яких не простежується.

Прямі іноземні інвестиції поділяються на дві групи:

– трансконтинентальні капітальні вкладення, спонукальним мотивом яких є кращі умови ринку, тобто коли існує можливість постачати товари з нового виробничого комплексу безпосередньо на ринок даної країни(континенту). При цьому вирішальним фактором розміщення виробництва на даному континенті є ємність ринку, а не витрати виробництва. Витрати виробництва є вирішальними при виборі країни даного континенту, в якій необхідно створити нові виробничі потужності;

– транснаціональні вкладення – прямі вкладення здебільшого в сусідній країні, основною метою яких є мінімізація витрат порівняно з материнською компанією.

Актуальними є виділення таких видів прямих іноземних інвестиції:

1) експорт за кордон власного капіталу (капітал батьківської компанії або інших філіалів):

– гроші, паї, акції, інші цінні папери;

– майнові внески, основні фонди;

– права на використання нематеріальних активів;

– права користування землею, водою та іншими ресурсами або майном;

2) реінвестовані прибутки (нерозподілені дивіденди, які належать іноземному інвестору);

3) внутрішньофірмові трансфери (субсидії, кредити, позики батьківської компанії або однієї філії до іншої філії).

Українськими нормативно-правовими актами передбачено такі форми здійснення іноземних інвестицій:

– створення спільних підприємств з різною часткою іноземної участі або придбання частки вже діючих підприємств;

– створення підприємств, що цілком належать іноземному капіталу, або придбання у власність діючих підприємств повністю;

– придбання нерухомого чи рухомого майна шляхом прямого одержання

– майна та майнових комплексів або у вигляді цінних паперів (акцій, облігацій тощо);

– придбання прав на користування землею та використання природних ресурсів на території України;

– співробітництво з іноземними інвесторами на підставі договору із суб'єктами господарської діяльності України без створення юридичної особи (наприклад, на основі договору про виробничу кооперацію, спільне виробництво якоїсь продукції тощо);

– в інших формах, які не заборонені законами України.

Розрізняють також вертикальні і горизонтальні прямі іноземні інвестиції. Вертикальні прямі інвестиції – це прямі інвестиції в галузі, що належать до різних стадій виробництва окремого продукту. Вони дають ТНК змогу заміняти окремі частини внутрішньо-фірмових систем виробництва та збуту на неефективних ринках. Наприклад, вертикальні прямі інвестиції дають можливість фірмі розмістити у двох пунктах знаходження спеціалізоване низьковитратне обладнання без ризику, що його потужності будуть не завантажені. Вертикальні ПІІ ведуть до утворення вертикально інтегрованого міжнародного виробництва. Горизонтальні прямі інвестиції – це прямі інвестиції за кордон, але в межах однієї галузі. Горизонтальні прямі інвестиції дають ТНК змогу використовувати такі свої переваги, як технологія, ноу-хау, і уникати додаткових переговорних (організаційних) витрат, що зазвичай відбувається, коли фірма вступає у зв'язки з незалежними компаніями. Такий тип прямих іноземних інвестицій є основою формування горизонтально інтегрованого міжнародного виробництва транснаціональних корпорацій.

Світова практика засвідчує, що ПІІ мають низку істотних переваг перед іншими формами економічного співробітництва, особливо для країн з перехідною економікою, а саме:

– на відміну від іноземних позик і кредитів ПІІ не стають тягарем зовнішнього боргу, а сприяють його погашенню;

– імпорт прямих підприємницьких капіталів збільшує в країні виробничі потужності;

– вони є джерелом нових технологій та передових методів управління і маркетингу, сприяють розвитку національної науково-дослідної бази;

– сприяють здійсненню більш ефективної приватизації і реструктуризації економіки, створюють додаткові робочі місця, при цьому збільшуючи реальні доходи працівників;

– у країні збільшуються бюджетні надходження у вигляді податків на діяльність міжнародних спільних підприємств;

– імпорт прямих інвестицій стимулює конкуренцію і пов'язані з нею позитивні явища (підрив позицій місцевих монополій, зниження цін та підвищення якості продукції, що заміщує як імпорт, так і застарілі вироби місцевого виробництва);

– прямі іноземні інвестиції забезпечують найбільш ефективну інтеграцію національної економіки у світову.

На сьогодні вже добре відомі позитивні наслідки прямого інвестування як для країн-донорів, так і для країн-реципієнтів. Це і відновлення на основі "Плану Маршалла" економіки ФРН, здійснення технологічного прориву Тайванем та Південною Кореєю, пожвавлення умов економічного зростання постсоціалістичних країн Центральної та Східної Європи.

Проте можливі ситуації, коли очікувані наслідки залучення прямих іноземних інвестицій не відбуваються. Тому не можна оминати увагою тих потенційних загроз, які можуть нести для певної території чи держави загалом ПІІ. Головними проблемами для приймаючих країн при цьому є занадто велика роль міжнародних компаній в окремих сферах економіки, їх економічна сила, здатність до маневрування у міжнародному просторі, як і обмеження ними національного суверенітету країн-реципієнтів ПІІ. Зокрема, мотивуючи відсутність товарів виробничого призначення на внутрішньому ринку, іноземні компанії можуть їх імпортувати зі своїх зарубіжних філіалів за трансфертними цінами, а останні, зазвичай, не відображають реальних умов торгівлі і значно розходяться з ринковими цінами.

Треба назвати й інші можливі недоліки ПІІ з погляду на економіку країни-об'єкта інвестування: усунення з ринку вітчизняних виробників і постачальників; зниження загального рівня добробуту населення та трансферт прибутків на користь іноземного інвестора, що зумовлено надмірними державними пільгами на користь інвестора (наприклад, надання права на безкоштовне використання інфраструктурних сфер, протекціоністські заходи, надання пільгових кредитів); сувора експлуатація місцевих сировинних ресурсів; збільшення залежності країни від іноземного капіталу; постачання (збут) неякісних, недосконалих і морально застарілих ресурсів і активів; модифікація структури економіки та їх пристосування до інтересів інвестора; погіршення платіжного балансу; деформація культури підприємництва.

Іншим проблемним питанням, яке часто непокоїть громадськість, є питання рівня екологічної безпеки іноземних інвестиційних проектів. Наприклад, в Україні вже стала стереотипною думка, що іноземці розташовують на українській території лише екологічно брудні підприємства, функціонування яких виснажує природні ресурси та завдає збитків довкіллю і здоров'ю громадян. Проте, на основі досвіду багатьох держав світу доведено, що ПІІ є не лише засобом отримання доступу до зовнішніх джерел фінансування чи сучасних технологій або передового менеджменту, але й виступають чинником сталого економічного зростання країни, засобом забезпечення її конкурентоспроможності на світовому ринку. Особливого значення це набуває для транзитивної за характером розвитку економіки України, що вимагає досить значних ресурсів для її модернізації.

Досвід свідчить, однак, що переваги ПІІ набагато переважають їх недоліки. Усвідомлюючи певні витрати у разі залучення ПІІ, більшість країн-реципієнтів все-таки дійшла висновку про домінування їхнього позитивного ефекту в прискоренні економічної динаміки.

2. Засади здійснення прямих іноземних інвестицій

Причини експорту та імпорту прямих зарубіжних інвестицій дуже різноманітні. Головні з них — це прагнення інвесторів розмістити капітал у тій країні й у тій галузі, де він буде приносити максимальний прибуток, скоротити рівень оподатковування і диверсифікувати ризик. Багатовимірні економетричні дослідження, що проводилися під егідою економічних служб ООН, показали, що специфічні причини експорту та імпорту прямих інвестицій значною мірою перетинаються, однак їх відносна роль різна.

Із міжнародного досвіду можна виокремити такі причини експорту капіталу:

Технологічне лідерство. Що вище частка витрат на НДІКР в обсягу продажів корпорації, то більше обсяг її експорту прямих інвестицій в інші країни. Що нижче частка витрат на НДІКР в обсягу продажів корпорації, то менше вона експортує прямих інвестицій. Здійснюючи прямі інвестиції за кордон, корпорації прагнуть утримати тим самим контроль над ключовою технологією, що дає їм конкурентні переваги. Прямий взаємозв'язок рівня розвитку НДІКР з обсягами експорту капіталу підтверджується практично для всіх розвинених країн.

Переваги у кваліфікації робочої сили. Цей фактор звичайно вимірюється середнім рівнем оплати праці персоналу. Що вище рівень оплати праці в корпорації, то більше вона експортує прямих інвестицій, і навпаки, з низьким рівнем оплати праці корпорація мало експортує прямих інвестицій.

Переваги в рекламі. Цей фактор відбиває накопичений досвід міжнародного маркетингу. Що вище питома вага витрат на рекламу у продажах корпорації, то більше вона експортує прямих інвестицій, і навпаки, з низькою питомою вагою витрат на рекламу у продажах корпорація мало експортує прямих інвестицій.

Економіка масштабу. Що більше розмір виробництва товарів корпорації для внутрішнього ринку, то більше вона експортує прямих інвестицій, і навпаки, з малим розміром виробництва товарів для внутрішнього ринку корпорація, мало експортує прямих інвестицій. Прагнучи вигідно вкладати капітал в інші країни, більшість корпорацій спочатку якнайповніше використовують можливості економіки у межах внутрішнього ринку.

Розмір корпорації. Що більше розмір корпорації, то більше вона експортує прямих інвестицій, і навпаки, малий розмір корпорації дає змогу їй експортувати лише незначну частку прямих інвестицій.

Ступінь концентрації виробництва. Що вище рівень концентрації виробництва певного товару в межах корпорації, то більше вона експортує прямих інвестицій, і навпаки, розпорошеність виробництва певного товару в межах корпорації не дає їй змогу експортувати більше прямих інвестицій.

Забезпечення доступу до природних ресурсів. Що вище потреба корпорації в певному природному ресурсі, то більше вона експортує прямих інвестицій у ту країну, де є цей ресурс. Низька потреба корпорації в певному природному ресурсі не стимулює експорт її прямих інвестицій у ту країну, де є цей ресурс.

Інші причини експорту капіталу. До них належать такі причини: скорочення транспортних витрат на доставку товару споживачу за рахунок створення підприємства в безпосередній близькості від нього; подолання імпортних бар'єрів зарубіжної країни за рахунок створення підконтрольного виробництва на її території.

Вивчення міжнародного досвіду дає змогу визначити такі причини імпорту капіталу: технологічне лідерство, рівень кваліфікації робочої сили, переваги в рекламі, економіка масштабу, розмір корпорації, потреба в капіталі, кількість національних філій, витрати виробництва, рівень захисту внутрішнього товарного ринку, розмір ринку та ін.

Такі фактори, як технологічне лідерство, рівень кваліфікації робочої сили, переваги в рекламі, розмір корпорації однаково впливають на експорт і імпорт прямих інвестицій. Водночас великий розмір виробництва товарів корпорації для внутрішнього ринку і ступінь концентрації виробництва зменшують обсяг імпорту прямих інвестицій.

Потреба в капіталі. Що вище потреба корпорації в капіталі, то більше вона імпортує прямих інвестицій, і навпаки, за малої потреби в капіталі вона мало імпортує прямих інвестицій.

Кількість національних філій. Що більшу кількість підрозділів має корпорація усередині країни, тим більше вона імпортує прямих інвестицій, і навпаки, що менше підрозділів вона має усередині країни, то менше імпортує прямих інвестицій.

Витрати виробництва. Що нижче витрати виробництва у країні, то більше обсяги імпорту прямих інвестицій, і навпаки, зростаючі витрати виробництва у країні, що приймає, зменшують обсяги імпорту прямих інвестицій.

Рівень захисту внутрішнього товарного ринку. Оскільки імпорт капіталу є альтернативою імпорту товарів, то за високих рівнів митного та іншого захисту внутрішнього товарного ринку країни збільшується імпорт прямих інвестицій, і навпаки, низький рівень захисту внутрішнього товарного ринку країни спричинює зменшення імпорту прямих інвестицій.

Розмір ринку. Що більше розмір внутрішнього ринку країни, то більше обсяг імпорту прямих інвестицій, і навпаки, малий розмір внутрішнього ринку країни не стимулює імпорт прямих інвестицій.

Зазначимо, що на рівень експорту та імпорту прямих інвестицій впливають експортна орієнтація промисловості, що базується на іноземних прямих інвестиціях, а також певні урядові програми економічного розвитку.

Як видно, чинники, що визначають експорт та імпорт прямих інвестицій, багато в чому збігаються, що спричинює потік перехресних інвестицій. Переваги в розвитку НДІКР, рівень кваліфікації робочої сили, переваги в рекламі, що відбиває накопичений досвід міжнародного маркетингу, і розмір корпорації є одночасно чинниками як експорту, так і імпорту прямих інвестицій. Економіка масштабу, високий рівень концентрації виробництва і потреба у природних ресурсах, навпаки, є чинниками експорту, але не імпорту прямих інвестицій. Потреба в капіталі, значна кількість національних філій, низькі витрати виробництва, високий захист внутрішнього ринку і його значний розмір, у свою чергу, є чинниками імпорту прямих іноземних інвестицій.

3. Роль і значення прямих іноземних інвестицій та їх активи

Ідеальної стратегії розвитку, яка використовує прямі іноземні інвестиції для всіх країн одночасно, не існує. Придатна стратегія має містити у собі специфіку, відбивати рівень економічного розвитку, ресурсний потенціал, специфічні технологічні риси та конкурентні умови.

До того ж кожна стратегія має враховувати можливості уряду. Так, відповідна стратегія для країни з розвиненим індустріальним і трудовим потенціалом та добре розвиненим адміністраційним апаратом має відрізнятися від стратегії для країни з рудиментарною індустрією, дефіцитом робочої сили та слабкою адміністративною структурою. Узявши до уваги ці загальні положення та прийнявши конкурентоспроможність за довгострокову ціль, доцільно визначити роль прямих іноземних інвестицій у країнах, що розвиваються, і в Україні зокрема.

Більшість країн, що розвиваються, вважають прямі іноземні інвестиції важливим джерелом розвитку. Однак економічні ефекти від прямих іноземних інвестицій майже неможливо виміряти з високою точністю. При оцінюванні ефективності розвитку від застосування прямих іноземних інвестицій використовують один з двох основних підходів:

– економетричний аналіз відносин у структурі ПІІ та різноманітні засоби відображення економічної ефективності;

– кількісний аналіз аспектів внеску ПІІ без спроб урахування нової норми прибутку.

Політика використання ПІІ має протистояти двом тенденціям ринкових невдач. Перша випливає з інформації або координації невдач в інвестиційному процесі, яка може призвести країну до залучення неефективних ПІІ або до їх недостатньої кількості. Друга стає актуальною, коли власні інтереси інвесторів не збігаються з економічними інтересами країни, що їх залучає. Це може призвести до того, що ПІІ негативно впливатимуть на розвиток або дадуть позитивні, але статичні результати.

Приватні та суспільні інтереси звичайно можуть бути різними у кожному конкретному випадку місцевих або іноземних інвестицій: політика спрямована на те, щоб нейтралізувати розбіжності у поглядах усіх інвесторів. Однак деякі розбіжності можуть бути специфічними для іноземних інвесторів. Уряди багатьох країн також відчувають, що закордонна власність має бути контрольована з неекономічних причин, наприклад для того, щоб тримати руку на пульсі культурної та стратегічної діяльності тощо.

Отже, втручання у ПІІ може мати не тільки економічне забарвлення, а й соціальне та політичне.

У своєму розпорядженні ПІІ мають набір активів. Деякі з них є власністю інвестора, інші – можливо, запозичені ним. Власні активи є тим, що літературний термін визначає як "переваги прав власності" функціонування скрізь.

Невласні активи – це фінанси, капітал, поточні витрати та інші, що можуть бути залучені на ринках, принаймні їх частина.

Власні активи можуть залучатися лише від фірм, які їх створюють. Вони можуть бути відтворені іншими фірмами, але вартість ПІІ тут буде надзвичайно високою (особливо у країнах, що розвиваються, та у таких, де залучені провідні технології). До речі, з усіх власних активів найпривабливішими є технології. Але існують також інші ознаки привабливості: торгова марка, кваліфіковані кадри, можливість організовувати та об'єднувати виробництво в межах кількох країн або засновувати ринкові мережі.

Крім того, перевагою є привілейований доступ до ринків непривласнених активів. Загалом ці переваги означають, що можна успішно співпрацювати з країнами базування, що розвиваються, якщо ці країни зможуть використати свої переваги у відповідній формі.

Активи, що входять до структури ПІІ, визначаються як капітал, технології, доступ до ринку, навколишнє природне середовище та інші види.

Капітал. Прямі іноземні інвестиції – це пряме вкладання фінансових ресурсів у приймаючу країну, їх потоки є більш стабільними і краще піддаються контролю, ніж комерційна заборгованість або портфельні інвестиції.

Технології. Оскільки країни, що розвиваються, мають тенденцію до відставання у застосуванні технологій, тому багато з технологій, що використовуються (навіть у розвинених країнах), можуть бути застарілими. Важливим тут є те, що застосування наданих цим країнам технологій може бути відносно повільним. Навіть якщо частину їхнього продуктивного дефіциту вдається компенсувати за рахунок низької заробітної плати, технічна неефективність та моральне зношення можуть серйозно зашкодити якості продукції та відповідно її можливості здолати нові ринкові запити.

Доступ до ринку. Прямі іноземні інвестори мають доступ до експортних ринків як для вже існуючих видів діяльності (що переносить їх з місцевих на міжнародні ринки), так і для нових видів діяльності. Зростання експорту забезпечує прибутки в умовах технологічного навчання, реалізації масштабних економічних структур, конкурентних стимулів та ринкової поінформованості.

Зайнятість, кваліфікація та інструменти менеджменту. Прямі іноземні інвестори мають у своєму розпорядженні кваліфіковану робочу силу і можуть застосовувати її за допомогою експертів і використання тренінгів.

Навколишнє природне середовище. Прямі іноземні інвестори часто мають у своєму розпорядженні чисті технології та сучасні системи менеджменту навколишнього середовища і можуть використовувати їх у тих країнах, де вони здійснюють капіталовкладення.

Навіть коли іноземні інвестори пропонують доступ до цих активів, то це ще не означає, що отримання ПІІ є кращим шляхом для їх використання. Як уже зазначалось, в інвестиційному процесі існують недоліки і розбіжності між іноземними та національними інтересами. Це означає, що уряд має право втручатись у процес інвестування, щоб сприяти залученню специфічних видів ПІІ або регулювати інвестиційний процес.

Тимчасом як фінансова допомога міжнародних організацій (зокрема, МВФ, Світового банку, ЄБРР) є вкрай важливою для України в короткостроковій перспективі, надалі їй як одній з країн, що розвиваються, належить спиратися на потоки приватного капіталу. На користь цього твердження свідчить досвід таких країн, як Малайзія, Сінгапур, Тайвань і Таїланд. Ці країни досягли чималих успіхів у розбудові своєї стратегії розвитку, що базується на іноземному інвестуванні національної економіки.

4. Розрахункова частина

За вихідними даними оцінити результативність методів хеджування валютних ризиків та обрати найбільш вигідний метод.

Вибір даних для розрахунків здійснюється таким чином:

S = 11800000

F = 1,5318

M = 1,1853

P1 = 3

P2 = 2,6

K = 1,5418.

І етап. Вихідні умови

10 лютого експортер із США уклав контракт на суму 11800000 євро з імпортером з Німеччини з відстрочкою платежу на 1 місяць. Валюта ціни в контракті — євро, валюта платежу — долар США. На час укладання контракту курс євро стосовно долара складав 1EURO = 1,5318 USD.

На 10 березня, коли повинен був здійснюватися платіж, курс євро склав 1EURO = 1,1853 USD.

ІІ етап. Оцінка результатів операції для обох учасників

Експортер отримав збиток / прибуток,

а імпортер – збиток / економію у розмірі (дол.):

Збиток експортера складе:

11800000*(1,5318-1,1853)= 4088700 дол.

Отже, можна зробити висновок, що експортер отримав збиток у розмірі 4088700 дол., а імпортер на таку ж суму отримав прибуток.

ІІІ етап. Визначення курсу форвардної угоди

Експортер продає свій валютний виторг банку 10 лютого за курсом 1EURO = 1,5318 USD на місяць. Банк встановлює для себе премію в розмірі 3 %.

3.1. Визначити премію банку у доларах:

11800000*0,03*1,5318=542257,2 дол.

3.2. Визначити форвардний курс:

USD

ІV етап. Оцінка результатів хеджування за допомогою форвардних угод

При здійсненні розрахунків за експортно-імпортною угодою 10 березня курс євро склав 1EURO = 1,1853 USD.

4.1 Чи повинен банк експортера виплачувати різницю між курсом форвардної угоди і ринковим курсом?

Так.

4.2 Якщо Так, то необхідно розрахувати таку різницю у доларах;

Форвардний курс більше курсу на момент погашення угоди, тому банк повинен виплатити експортеру премію у розмірі:

Р=(1,4858-1,1853)*11800000=3545900 дол.

Отже, збиток експортера з урахуванням виплаченої банком премії = 4088700-3545900=542800 дол.

V етап. Оцінка результатів хеджування за допомогою валютних опціонів

При здійсненні операції експортер із США міг зробити таке: одночасно з укладанням контракту купити опціон продавця євро за курсом 1EURO = 1,5418 USD нa 1 місяць. При цьому він заплатив би премію в розмірі 2,6 % вартості опціону. На момент платежу за контрактом курс євро до долара склав 1EURO = 1,1853 USD.

5.1 Розрахувати премію за опціон у доларах

дол.

5.2 Розрахувати збитки експортера від падіння курсу валюти ціни контракту.

11800000*(1,5318-1,1853)=4088700 дол.

5.3 Чи потрібно експортеру продавати опціон?

Так. Тому, що курс опціону вище курсу на момент погашення контракту.

5.4 Якщо Так, то необхідно розрахувати результат експортера при реалізації опціону за встановленим курсом з урахуванням сплаченої при покупці опціону премії

(1,5418-1,1853)*11800000=4206700 дол. (результат від реалізації опціону)

Визначимо кінцевий результат з урахуванням сплаченої премії:

4206700-469956,24-4088700=-351956,24 дол.

VІ етап. Вибрати найбільш вигідний метод хеджування валютних ризиків та коротко обґрунтувати свій вибір.

Порівнявши збиток, який отримає експортер за форвардним контрактом (542800 дол.) та опціоном (351956,24 дол.), дійшли висновку, що за опціоном він буде меншим.

Висновок

Оскільки ПІІ є одним із найбільш ефективних способів виробничого включення національних економік до світового господарства і міжнародного розподілу праці, в умовах економічної глобалізації економічне зростання держав не може бути забезпечено без інвестицій у розвиток економіки як передумови створення конкурентоспроможного на світовому ринку продукту. При цьому експорт капіталу є ефективним засобом розширення сфери застосування тієї частини капіталу, яка залишається в країні.

Прямі іноземні інвестиції, на відміну від портфельних, мають ряд специфічних ознак, основними з яких є: безпосередній і довгостроковий вплив на капіталовкладення в економіку країни; вони мають на меті одержання доходу на капітал, а також великої частки повного підприємницького прибутку; передбачають більш високу рентабельність, ніж портфельні; впливають на зайнятість, стан внутрішнього ринку; сприяють зміні місця країни-реципієнта відносно національної власності на користь іноземного інвестора; справляють істотний вплив на рівень конкуренції в країні. Основними формами прямих іноземних інвестицій є: підприємства зі 100% іноземного капіталу; часткове володіння компанією; придбання рухомого і нерухомого майна; концесії.

Іноземні прямі інвестиції є досить відчутними до мотивуючих та демотивуючих факторів країни-реципієнта. Основними видами мотивації прямих іноземних інвестицій є: виробничо-економічна мотивація (придбання сировини, можливість запобігання циклічності тощо); маркетингова (зростання ефективності маркетингу, проникнення на конкретний географічний ринок тощо); інші (екологічні, персональні, престижні).

Основними проблемами (демотиваторами), з якими стикаються іноземні інвестори, є: мінливість податкового законодавства; свавілля органів державної влади та корупція, організована злочинність, проблеми митно-тарифного регулювання; недисциплінованість постачальників і замовників; нерозвиненість ринкової інфраструктури (банки, біржі тощо).

Заходами макроекономічного стимулювання іноземних інвестицій до країни-реципієнта є: податкове стимулювання, фінансово-кредитне стимулювання, стимулювання інфраструктурного забезпечення, конкретних інвестиційних проектів, протекціоністські заходи.

Слід також зазначити, що іноземні інвестиції аж ніяк не є панацеєю від усіх недуг світової економіки. Використання іноземного капіталу – неоднозначний по своїх наслідках процес для реципієнта, що виявляється через складну взаємодію комплексу позитивних і негативних тенденцій на макро- і мікрорівні.

Список використаної літератури

1. Катан Л.І. Фінансові аспекти іноземного інвестування // Экономика и управление. – 2006.

2. Куценко, В. М. Міжнародний менеджмент: навч. пос. / В. М. Куценко. – К.: МАУП, 2006.

3. Лук'яненко Д.Г., Мозговий О.М., Губський Б.В. – Основи міжнародного інвестування, 2-е перевид.: К. – КНЕУ, 2008.

4. Майорова Т.В. Інвестиційна діяльність. Навчальний посібник. – Київ: « Центр навчальної літератури», 2004.

5. Міжнародний менеджмент: навч. пос. / Л.І. Михайлова, О.Ю. Юрченко, Ю.І. Данько, А.М. Михайлов. – К.: ЦУЛ, 2007.

6. Міжнародний менеджмент: навч. посіб. / За ред. О.Б. Чернеги. – 2-ге вид., оновл. і доп. – Львів: Магнолія 2006, 2009.

7. Панченко Є. Г. Міжнародний менеджмент: Навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисц. – К.: КНЕУ, 2004.

8. Рогач О. Міжнародні інвестиції та практика бізнесу транснаціональних корпорацій: Підручник. – К.: Либідь, 2005.

9. Федоренко В. Г. Інвестиційний менеджмент: Навч. посібник. – К., 2004.