Структура капіталу підприємства – це складові його фінансів. Тобто структуру капіталу підприємства вимірюють через відносну величину різноманітних джерел фінансування, або співвідношенням власного та позиченого капіталу в різноманітних його модифікаціях.

При використанні власного капіталу підприємство не зобов'язане регулярно і в попередньо визначених сумах робити виплати.

При використанні позичкового капіталу і короткотермінова, і довготермінова заборгованості повинні бути виплачені незалежно від фінансового стану підприємства в попередньо обумовлених сумах (проценти та борг) і у визначений час.

Знаходження співвідношення між часткою власного капіталу та зобов'язаннями, що їх використовує підприємство, називається прийняттям рішень про структуру капіталу.

Структуру капіталу можна виразити за допомогою:

• коефіцієнта відношення зобов'язань до загального капіталу:

Д З = загальні зобов’язання

загальний капітал

• коефіцієнта відношення власного капіталу до загального капіталу:

Д В = власний капітал

загальний капітал

ДЗ + ДВк = 1

Підприємство має підтримувати певний баланс між заборгованістю та власним капіталом.

Чим більша частка позичкових коштів у загальному капіталі підприємства, тим більша сума платежів із фіксованими термінами їх погашення і тим більша ймовірність подій, які ведуть до нездатності підприємства виплатити проценти й основну суму боргу, коли настане термін оплати.

Систематизація видів капіталу

Рис. 1. Систематизація видів капіталу підприємства за основними класифікаційними ознаками

Принципи формування капіталу підприємства

Рис 2. Основні принципи формування капіталу підприємства

Рис.3. Джерела формування власного капіталу

Однак до певного моменту позичкові кошти з позиції підприємства – дешевше джерело фінансування, ніж власний капітал. Така ситуація може бути викликана впливом двох факторів:

• витрати за зобов'язаннями є величиною фіксованою і, очевидно, .поки їх величина менша, ніж прибуток від залученого капіталу, підприємство має додатковий дохід. Це явище називається ефектом фінансового важеля, або фінансовим лівереджем;

• на відміну від дивідендів, що їх виплачують з чистого прибутку (після оподаткування), проценти включають у витрати (до оподаткування). Таке явище називається ефектом від вирахування процентів з оподатковуваної бази.

Отже, вибираючи між інвестиційним (акціонерним) та кредитним фінансуванням, підприємство повинно враховувати фактори:

• термін використання коштів. Кредит допускає використання коштів протягом короткого періоду часу. Інвестиційні ресурси використовують упродовж тривалого часу;

• вимоги до доходів. Підприємство повинно оплатити проценти за кредити скоріше, ніж дивіденди. Оплата процентів здійснюється незалежно від результатів господарської діяльності фірми. Інвестори мають право отримувати дивіденди тільки після сплати процентів кредиторам;

• вимоги до активів. У разі банкрутства кредитори мають першочергове право на свою частку в активах підприємства. Після повернення боргів усім кредиторам на частину активів, що залишилась, мають право претендувати інвестори;

• умови повернення кредитів. Підприємство повинно повернути кредити і виплатити проценти в попередньо узгоджені терміни. Підприємство не зобов'язане компенсувати акціонерам їх капіталовкладення;

• вплив на керівництво. Кредитори можуть обмежувати дії керівництва підприємства лише в разі несплати процентів. Акціонери мають право брати участь у голосуванні з приводу діяльності підприємства.

2. Вартість капіталу

Кредитний капітал коштує дешевше, ніж акціонерний капітал, тому що:

- по-перше, підприємство відраховує процентні платежі із суми всього оподатковуваного доходу, але виплачує дивіденди з доходу, що залишився після сплати податків;

- по-друге, зобов'язання перед кредиторами повинні бути задоволені насамперед, тобто кредитори менше ризикують, ніж акціонери, і підприємство може нараховувати на позичені кошти меншу норму прибутку.

Отже, вартість капіталу – узагальнююча величина, що ґрунтується на співвідношенні позичених та власних коштів у структурі капіталу підприємства і означає дохід, який підприємство має платити інвесторам при купівлі ними акцій чи облігацій підприємства.

Підприємство повинно мати принаймні мінімальні доходи для покриття витрат, пов'язаних із фінансуванням інвестицій, інакше ніхто не захоче купувати акції чи облігації цього підприємства.

У такому разі завданням фінансового менеджменту є досягнення найвищої ефективності та прибутковості активів і водночас підтримування на найнижчому рівні вартості капіталів, що їх залучають із різних джерел.

До факторів, що визначають вартість капіталу, належать:

• джерела фінансування;

• структура капіталу;

• ризиковість функціонування підприємства:

- виробничий ризик, пов'язаний з можливістю підприємства виготовляти та продавати продукцію;

- фінансовий ризик, який визначається співвідношенням власних та позичених коштів;

- ризик неліквідності — неможливість швидко перекинути грошові кошти у вигідніші проекти.

Якщо підприємство має високу заборгованість, нестабільні грошові надходження, не має фінансової репутації, то цінні папери такого підприємства характеризуються високим ступенем ризику, і купувати їх будуть лише тоді, коли цей ризик буде компенсований високими доходами. І навпаки – доходи, що постійно зростають, низька заборгованість і добра фінансова репутація дають змогу підприємству випускати акції та облігації з низькими витратами.

Отже, вартість фінансування інвестиційних, проектів зростає, коли ціна цінних паперів низька, і падає, коли висока. Вартість капіталу — це міра для визначення рівня доходів підприємства від цінних паперів.

Як відомо з попередніх розділів, прибутковість інвестицій — це теперішня вартість грошових потоків за вирахуванням витрат на інвестиції:

ЧТВ = ТВ – ПІ,

де ЧТВ — чиста теперішня вартість, або прибутки від інвестицій;

ТВ — теперішня вартість грошових потоків від інвестицій;

ПІ — початкові інвестиції.

Водночас внутрішню ставку доходу (ВСД) визначаємо, прирівнявши ЧТВ до нуля.

Оскільки ВСД – це ставка доходу від інвестицій, то визначити, чи будуть інвестиції прибуткові, чи ні, можна, порівнявши ВСД із вартістю капіталу. Можливі такі варіанти:

ВСД > вартості капіталу – інвестиції прибуткові

ВСД < вартості капіталу – інвестиції неприбуткові

У першому випадку підприємство отримує більше внаслідок реалізації проекту, ніж витрачає на залучення коштів, у другому – менше, і проект неприбутковий (Рис. 4.).

ЧТБ Крива ВСД

ЧТВ =0 Проект А = 15% (прийнятний)

ЧТВ = 0 Вартість капіталу = 10%

ЧТВ = 0 Проект Б = 5% (неприйнятний)

ВСД

Рис.4 Порівняння ВСД інвестицій з вартістю капіталу.

Вартість капіталу можна розглядати як премію за ризик, що її на ринку інвестори пов'язують з цінними паперами підприємства. Чим вища премія за ризик, тим ризикованіші цінні папери і навпаки. Чим вища премія за ризик, тим дорожче коштує підприємству випуск акцій та облігацій.

Непевненість і ризик спричиняє також час. Чим довший термін вкладання грошей, тим вища вартість капіталу, викликана ризиком часу, зокрема ризиком втрати капіталу через неплатоспроможність.

Розглянемо можливі джерела капіталу для підприємства Х (табл. .3.).

Таблиця 3.

Джерела капіталу та їх вартість

Джерело капіталу	Сума, грн..	Вартість капіталу кожного джерела, %	Відсоток кожного джерела
Короткотермінові позики	2000	7,0	10
Довготермінова заборгованість	4000	8,0	20
Привілейовані акції	10000	10,0	5
Звичайні акції	100000	13,5	50
Нерозподілений прибуток	30000	13,0	15
Разом заборгованості і власного акціонерного капіталу	146000		100

Як бачимо, вартість капіталу зростає із 7% для короткотермінових банківських позик до 13,5% для звичайних акцій. Головна причина того – фактор часу. Банківські позики — це, як звичайно, короткотермінові позики, шо їх сплачують протягом року. Ризик невеликий, і витрати на позику нижчі, ніж у довготермінових позик. Далі йде довготермінова заборгованість, в якої трохи вища вартість капіталу, тому що борги мають бути сплачені у визначений час (для облігацій), та ще тому, що в разі банкрутства спершу розраховуються з власниками облігацій, а потім із власниками звичайних акцій. Власники звичайних акцій ризикують найбільше, бо вкладають гроші на найдовший період — на весь час існування підприємства, тому вони вимагають високу ставку доходу як компенсацію за цей додатковий ризик.

Середньозважену вартість капіталу підприємства визначають так:

Середньозважена Питома вага позичених Питома вага власного

вартість капіталу = коштів х вартість х + капіталу х вартість

(СЗВК) (1 – ставка капіталу) власного капіталу

Питому вагу позичених коштів та власного капіталу вираховують діленням кожної складової частини капіталу на весь капітал.

Приклад.

Таблиця ..4.

Вирахування СЗВК

Джерело фінансування	Вартість капіталу, %	Частка, %	Вартість капіталу* частка, %
Облігації (1 – ставка податку)'	7,00	35	2,45
Привілейовані акції	11,00	5	0,55
Звичайні акції	13,50	60	8,10
Разом середньозваженої вартості капіталу			11,1

' Якщо вартість капіталу від облігацій становить 10%, а ставка податку — 30%, то вартість капіталу від облігацііі з урахуванням ставки податку дорівнюватиме 7% (10%*0,7).

Зміни відповідних часток різних джерел фінансування або зміни відповідних значень вартості капіталу можуть підвищити або зменшити середньозважену вартість капіталу. Надмірне фінансування за рахунок одного джерела може негативно вплинути на середню вартість капіталу. Особливо відчутне це тоді, коли підприємство має забагато боргів. У такому разі фіксовані фінансові зобов'язання, що зростають, можуть збільшити ризик неплатоспроможності, а це збільшує вартість капіталу за рахунок боргу та загальну вартість капіталу підприємства.

4. Планування структури капіталу

При плануванні структури капіталу визначальними є такі фактори:

1. Стабільність продажів: стабільний продаж забезпечує рівномірний потік грошових надходжень. Тому підприємство зі стабільним обсягом продажів може брати на себе більше кредитних зобов'язань, оскільки його ризик невиплати процентних ставок за кредити є невисокий.

2. Структура активів: окремі активи підходять на роль застави за кредити краще, ніж інші. У зв'язку з цим існує низка правил:

• активи загального використання (наприклад, будівлі, земля) більше підходять, ніж активи спеціального використання (наприклад, спеціальне технологічне обладнання). У разі необхідності перші легше реалізувати, ніж другі, тому вони краще відповідають функції застави.

• активи зі стабільними ринковими цінами (наприклад, обладнання) є кращі, ніж активи зі змінними цінами (наприклад, деякі види сировини). Виторг від перших скоріше погасить кредити, ніж від других.

• як заставу кредитори воліють узяти активи, права власності на котрі легко перевірити (володіння автомобілем) порівняно з активами, склад яких змінюється і перевірити їх важко (наприклад, матеріальні запаси, відтерміновані надходження тощо).

Підприємства, що володіють активами, які більше пасують по ролі застави, мають можливість ширше використовувати кредитне фінансування.

3. Величина операційного важеля. Для підприємств із значною величиною фіксованих активів високий рівень операційного важеля вельми небезпечний: в умовах економічної нестабільності, падіння платоспроможності споживачів кожен процент зниження виторгу підприємством тягне за собою падіння прибутків і входження у зону збитків. Тому підприємство має бути більш консервативне в питаннях, що стосуються використання кредитів.

4. Прибутковість підприємства. Підприємства з високим рівнем прибутковості менше потребують фінансування зобов'язань, оскільки мають можливість фінансування за рахунок власного капіталу. Підприємства, що в якийсь період часу не отримують прибутків і при фінансуванні своїх капітальних витрат використовують здебільшого власний капітал, при залученні кредитів значно збільшують ризик свого банкрутства. Крім того, незалежно від процентів, які підприємство готове заплатити за кредит, кредитора знайти буде дуже важко.

5. Фактор оподаткування. Якщо два підприємства мають однакову величину валового прибутку, то витрати на податкові відрахування підприємства з вищим рівнем оподаткування збережуть більше податків, ніж підприємства з нижчим рівнем оподаткування. Тому чим вищий процент оподаткування, тим більше бажання використати кредити. Якщо ж два підприємства мають однаковий рівень податку на прибуток, то підприємство з більшим прибутком, що його оподатковують, матиме можливість краще використати свої зобов'язання, ніж підприємство з меншим оподатковуваним доходом.

Тема 2: УПРАВЛІННЯ формуванням ПРИБУТКОМ підприємства

1. Охарактеризуйте зміст та завдання управління формуванням прибутку

2. Дайте характеристику методу прямого по асортиментного розрахунку

3. Охарактеризуйте аналітичний метод планування прибутку

4. Визначіть обсяг реалізації продукції, що забезпечує беззбиткову діяльність підприємства

5. Назвіть основні завдання фінансового менеджера, які він вирішує на базі системи аналізу “взаємозв’язок затрат, обсягу реалізації і прибутку”.

Прибуток є показником, що формується на мікрорівні. Узагальнюючи в собі фінансові результати різних видів діяльності, прибуток формує одне з джерел сплати податків та поповнює джерела формування фінансових ресурсів підприємства. Управління прибутком підприємства розподіляється на дві важливі підсистеми:

1) управління формуванням прибутку;

2) управління розподілом прибутку.

Виконання фінансовим менеджером підприємства основних завдань управління формуванням прибутку підприємства (рис.1) спрямоване на врахування таких особливостей:

• потенційна різноманітність структури прибутку підприємства (рис.2);

• специфічність формування та обліку прибутку підприємства в часі;

• вплив на прибуток звітного періоду збиткових результатів окремих видів діяльності поточного і попереднього періодів господарювання.

Процес управління формуванням прибутку містить етапи його аналізу в передплановий період і прогнозування обсягів та оптимального складу його формування у плановому періоді. Основними типовими елементами аналізу прибутку підприємства в передплановий період виступають: аналіз загальної суми прибутку і показників рентабельності в динаміці; визначення складу загальної суми прибутку за основними його видами; аналіз основних напрямів використання прибутку з метою оцінки достатності прибутку звітного періоду у фінансовому забезпеченні розвитку підприємства та ін. Прогнозування прибутку підприємства проводиться лише в рамках його звичайної діяльності в розрізі визначення сум прибутку від операційної діяльності, фінансових операцій та іншої звичайної діяльності. Особлива увага фінансовими менеджерами підприємства надається плануванню прибутку від основної діяльності (рис .3). Останній є найвагомішим результуючим показником ефективності ведення обраного власниками підприємства бізнесу.

Структурно-логічні схеми

Рис.2. 1. Зміст і завдання управління формуванням прибутку підприємства

Рис.2.2 формування прибутку підприємства відповідно до Положень (стандартів) бухгалтерського обліку

До методів планування формування прибутку підприємства від основної діяльності належать метод прямого поасортиментного розрахунку, аналітичний метод планування прибутку та система аналізу «взаємозв'язок затрат, обсягу реалізації і прибутку».

На невеликих і середніх підприємствах найпоширенішим методом планування прибутку від реалізації товарної продукції є метод прямого поасортиментного розрахунку.

Пр = Р—С,

де Пр — прибуток від реалізації товарної продукції;

Р — вартість реалізованих товарів (робіт, послуг) за оптовими (регульованими, договірними або ін.) цінами без ПДВ та акцизного збору;

С — собівартість реалізованих товарів (робіт, послуг).

Основною позитивною рисою складання плану прибутку методом прямого розрахунку є простота і достовірність. Однак він обмежує можливості виявлення внутрішніх резервів зростання прибутку в процесі планування, оскільки дає лише кінцевий результат — план прибутку, не вказуючи впливу окремих факторів на планову величину прибутку.

Аналітичний метод планування прибутку від реалізації товарної продукції побудований на вивченні факторів, які визначають рівень прибутку та рентабельності у базовому періоді (оптимальність структурної побудови асортименту продукції, дотримання нормативів витрачання матеріалів і сировини, рівень ефективності виробництва, дотримання технічних та якісних параметрів по товарній продукції, що впливають на її оптову ціну, тощо) та факторів, які повинні мати місце в плановому періоді (зростання виробництва, зниження собівартості продукції, зміна ринкового рівня цін тощо). Алгоритм аналітичного методу планування прибутку можна подати таким чином:

1. Обчислюється очікуваний прибуток від реалізації товарної продукції за звітний рік (оскільки процес планування починається до закінчення базового року):

Сума Сума фактично Сума прибутку який,

очікуваного отриманого планується доотримати

прибутку = прибутку + в наступних періодах

звітного року звітного року звітного року

2. Визначення планової рентабельності продукції підприємства. Другий етап передбачає коригування очікуваного прибутку від реалізації товарної продукції за факторами, які формували прибутковість і рентабельність підприємства у базовому періоді, та які слід враховувати як резерви росту прибутку у плановому періоді (або, навпаки, які не можуть бути враховані через певні умови при плануванні прибутку на плановий період).

•З метою використання при плануванні прибутку на наступний рік рівня рентабельності, отриманого у звітному році (рентабельність звітного року = очікуваний прибуток звітного року: очікувану собівартість виробництва та реалізації звітного року), необхідно скоригувати щодо умов ціноутворення планового періоду. Рентабельність продукції планового року, що враховує порівняно з поточним лише вплив цінових факторів, розраховується за формулою:

Rплц = Rзв – (1 + Rзв) × (1 – 1mn /1p),

Де Rплц — коефіцієнт рентабельності продукції звітного року з урахуванням дії цінових факторів;

Rзв — коефіцієнт рентабельності продукції звітного року;

Ітп — індекс зміни відпускних цін на готову товарну продукцію;

Ір — індекс зміни цін на ресурси, які формують собівартість товарної продукції.

Підприємство, плануючи прибуток на наступний рік, повинно з найбільш можливою точністю прогнозувати, як змінюватимуться ціни у плановому році на його продукцію, які зміни передбачаються у ціноутворенні на сировину, матеріальні ресурси, враховувати заплановані зміни щодо оплати праці робітників та персоналу підприємства та інші зміни, що матимуть вплив на собівартість і рентабельність продукції. Така робота потребує об'єднаних зусиль працівників фінансових, планових, збутових, постачальницьких та інших економічних і виробничих служб підприємства.

• використовуючи відомі методи економічного аналізу, визначаються резерви, які не були використані підприємством у базовому році для зростання прибутку, а саме за рахунок:

— ліквідації непродуктивних і понаднормативних витрат, що відносяться на собівартість продукції;

— ліквідації факторів поставки готової продукції покупцям з відхиленнями від узгоджених технічних та якісних параметрів, які ведуть до зниження оптових цін на ці вироби, отже, прибутку від реалізації;

• структурних зрушень в асортименті продукції, що виробляється і реалізується, шляхом випуску рентабельнішої продукції.

Сума всіх неврахованих резервів збільшення прибутку за звітні періоди поточного року визначається у розрахунку на рік та розраховується можливий приріст річного прибутку поточного року за умови використання визначених резервів:

Сума всіх

Коефіцієнт зростання неврахованих резервів

прибутку звітного року за звітний період

з урахуванням Сума

нецінових факторів очікуваного прибутку

звітного року

• Рентабельність продукції у плановому періоді визначається за формулою:

Rплан = Rплц × ( 1 + К зростання прибутку зв. пер. з урахуванням нецікавих факторів).

3. На третьому, заключному етапі планування прибутку від реалізації товарної продукції аналітичним методом розрахунок завершують множенням обсягу планової собівартості на планову рентабельність наступного року.

Розрахунок планової суми прибутку за допомогою системи аналізу «взаємозв'язок затрат, обсягу реалізації і прибутку» включає оперування показниками маржового прибутку, валового прибутку та чистого прибутку (рис. 5.4). Крім того, у разі класифікації затрат підприємства залежно від обсягу реалізації продукції розрізняють постійні та змінні затрати.

• До складу постійних належать затрати, сума яких не залежить від зміни обсягу виробництва і реалізації продукції в рамках певного часового періоду. Як правило, постійні витрати здійснюються і за умови відсутності основної діяльності. Постійні витрати, у свою чергу, поділяються на абсолютно постійні (здійснення орендних платежів) та умовно-постійні (знос малоцінних та швидкозношуваних предметів).

• Обсяг здійснення змінних витрат перебуває у прямій залежності від зміни обсягу виробництва і реалізації продукції. За характером такої залежності змінні витрати можуть мати пропорційний, дегресивний або прогресивний характер росту.

З метою достовірнішого поділу затрат підприємства на постійні та змінні використовуються такі методи, як метод максимального і мінімального значення обсягу виробництва, математично-статистичний метод, графічний метод з побудовою кореляційного поля і т. ін. Розглянемо детальніше метод максимального і мінімального значення обсягу виробництва:

1) по підприємству аналізуються дані звітного року в розрізі щомісячних обсягів виробництва у натуральному (кількісному) вимірі та здійснених фактичних затрат у вартісному вимірі. Із сукупності даних вибирається два періоди з найбільшим і найменшим обсягом виробництва (наприклад, лютий та серпень);

2) аналітиком будується таблиця для знаходження різниці в рівнях обсягу виробництва і затрат. Наведемо приклад:

Показники	Значення показників		Різниця між максимальними та мінімальними величинами
Показники	max	min	Різниця між максимальними та мінімальними величинами
1. Обсяг виробництва, тис. шт.	8,5	4,0	4,5
2. Питома вага, %	100	47.1	52,9
3. Сума затрат, тис. грн.	247,4	152.0	95,4 \|

3) визначається розмір змінних витрат на одиницю виробу за Ктіп — мінімальний обсяг виробництва у процентах до максимального; Ктах— максимальний обсяг виробництва, у тис. шт.;

4) визначаємо суму постійних витрат:

Розмір (Максимальна сума затрат – Мінімальна сума затрат) ×

змінних =

витрат Кmах

Розмір (247,4 – 152,0) ×

змінних = = 21,22 грн.;

витрат Кmах

Постійні витрати = 247,4 - 21,22 х 8,5 = 67,03 тис. грн.

Постійні витрати = максимальна сума затрат – Розмір змінних витрат × Кmах;

5) складається рівняння загального обсягу витрат підприємства, що відображає залежність зміни загальних витрат від обсягу виробництва:

витрати = 67,03 + 21,22 х обсяг виробництва продукції.

На базі системи аналізу «взаємозв'язок затрат, обсягу реалізації прибутку» фінансовий менеджер підприємства вирішує такі завдання:

1. Визначення обсягу реалізації продукції, що забезпечує беззбиткову діяльність підприємства (сума чистої виручки від реалізації продукції = сумі загальних витрат на реалізовану продукцію).

Виручка від реалізації, при якій забезпечується беззбиткова діяльність підприємства за умови неотримання прибутку, називається порогом рентабельності. У вартісному вимірі поріг рентабельності визначається таким чином:

Поріг Постійні витрати

Рентабельності Результат від реалізації після відшкодування

змінних витрат у відносному виразі

У натуральному вимірі поріг рентабельності визначається так:

Порогова Поріг рентабельності даного товару

= =

кількість товару Ціна реалізації

змінних витрат у відносному виразі

Постійні витрати підприємства

Ціна одиниці товару – Змінні витрати на одиницю товару

За умови виробництва і реалізації підприємством товарів різного асортименту порогова кількість товарів окремого асортименту визначатиметься як:

Порогова кількість товару

Усі постійні

витрати підприємства

Питома вага товару 1 у загальній сумі виручки від реалізації

Ціна одиниці товару 1

–

Змінні витрати на одиницю товару 1

2. Визначення обсягу реалізації продукції, що забезпечує беззбиткову діяльність підприємства протягом відносно тривалого періоду.

Тривалий період (протягом якого можливі зміни обсягів не лише змінних, але й постійних витрат, необхідних для діяльності підприємства, рівня ринкової ціни продукції підприємства та зміна безпосередньо значень порогу рентабельності) може бути представлений як певна послідовність окремих короткочасних періодів.

3. Визначення необхідного обсягу реалізації продукції для отримання запланованої (цільової) суми валового прибутку {ВІТ) від основної діяльності.

У натуральному вимірі необхідний обсяг реалізації визначається:

Необхідний обсяг реалізації у плановому періоді	=	(Запланований обсяг валового прибутку			+		Планова сума постійних витрат по реалізованій продукції
		(Сума чистої виручки	–	Сума змінних витрат)		:		Загальний обсяг реалізації	×	Планова ціна одиниці продукції

У вартісному вимірі необхідний обсяг реалізації визначається таким чином:

Необхідний обсяг реалізації у плановому періоді

Запланований обсяг валового прибутку

Планова сума постійних витрат по реалізованій продукції

Сума чистої виручки

–

Сума змінних витрат

Загальний обсяг

реалізації

4. Визначення запасу фінансової міцності підприємства. Розраховується розмір можливого пониження обсягу реалізації продукції у вартісному вимірі за несприятливої ринкової кон’юнктури, що забезпечує прибуткову діяльність підприємства.

Запас фінансової міцності

Виручка від реалізації

–

Поріг рентабельності

Якщо розрахувати отриманий обсяг запасу фінансової міцності у процентах до виручки від реалізації, то оптимальним значенням даного показника є 10% і більше.

Страницы: 1, 2