де Вк — коротка відкрита валютна позиція банку за балансовими та позабалансовими активами та зобов’язаннями банку за банківськими металами у гривневому еквіваленті (розрахунок проводиться за звітну дату);

К — капітал банку.

Для прямого оцінювання ймовірних втрат банк може визначити очікуваний розмір збитку, спричинений несприятливою зміною валютного курсу. З цією метою практикується використання деяких припущень щодо потенційно можливої несприятливої зміни валютного курсу. І на основі припущення розраховуються втрати, які мав би банк, здійснивши переоцінку відкритої позиції за цим гіпотетичним курсом. Тоді розмір потенційних збитків підлягає лімітуванню. Цей ліміт може бути виражений як абсолютна величина збитку чи як відсоток, наприклад від прибутку банку.

Для безпосередньої оцінки потенційних збитків дуже важливо, щоб несприятливі зміни валютного курсу, які використовуються у таких обчисленнях, не були «приблизними».

Слід зазначити, що прогнозування поведінки валютного курсу — надзвичайно складний процес, адже на валютний курс має вплив велика кількість факторів. Визначення «правильного» несприятливого руху курсу залежить від характеристик національної та іноземної валюти. Для банків країн з твердою національною валютою оцінка несприятливої зміни валютного курсу може ґрунтуватися на аналізі статистичних даних минулих періодів і побудові на їх основі прогнозів, як правило, короткострокового характеру і з певним ступенем достовірності [3, с.314].

Imax = Li · Vi / 100, (5.6.)

де Imax — максимально припустимий вплив валютного ризику на прибуток банку;

Li — ліміт відкритої валютної позиції для і-ї валюти;

Vi — прогнозні зміни курсу і-ї валюти, %.

Для банків країн, де мають місце серйозні та часті урядові інтервенції, оцінка потенційної зміни валютного курсу повинна враховувати, що курс буде часто і в значних розмірах коригуватися. Банки, які містяться у країнах з перехідною економікою, можуть управляти валютним ризиком, розглядаючи групу твердих валют як єдину. Тобто ризик, який виникає від позицій у твердій валюті, що протистоїть позиції в іншій твердій валюті, завжди буде меншим, ніж ризик від позиції у національній валюті, яка протистоїть позиції у твердій валюті. Особливо це має місце коли зобов’язання у твердій валюті фінансують активи у національній валюті. На практиці така процедура спрощує управління позиціями в іноземній валюті, але слід зазначити, що цей підхід не захоплює ризик, який виникає внаслідок перехрещення позицій, виражених у твердій валюті.

Часто перед банками постає проблема: чи потрібно і в яких обсягах треба проводити операції в іноземній валюті для того, щоб не виникали додаткові ризики, пов’язані з цими операціями. Адже для багатьох банків ресурси, які потрібні для правильного управління валютним ризиком, недоступні. Вільний доступ до ринків ліквідних ресурсів дає змогу банкам хеджувати позиції в іноземній валюті легко та ефективно, забезпечуючи основу для розумного управління ризиком. У таких умовах банки можуть тримати відкриті валютні позиції для здійснення своїх операцій (надати клієнтові позику чи прийняти депозит), оскільки вони мають можливість швидко змінити ці позиції, якщо виникне потреба.

Хеджування можна розглядати як позицію, яку створюють для захисту дохідності вже існуючої позиції, тобто створення компенсаційної валютної позиції. Ризик двох відкритих позицій визначається так:

, (5.7.)

де R — ризик двох відкритих позицій;

X1 — обсяг відкритої позиції активу зі стандартним відхиленням дохідності S1;

X2 — обсяг компенсаційної позиції зі стандартним відхиленням дохідності S2;

P12 — коефіцієнт кореляції дохідності активів.

Для того щоб визначити, яким же має бути обсяг компенсуючої позиції для хеджування, використовують коефіцієнт хеджування b, який дорівнює: b = Х2 / Х1. Отже, обсяг позиції для хеджування Х2 визначається за формулою:

Х2 = bХ1. (5.8.)

Важливо знати, за якого значення b ризик портфеля двох відкритих позицій буде мінімальним, тобто необхідно знайти оптимальний коефіцієнт хеджування. Він визначається за формулою:

B = S1 P12 / S2. (5.9.)

Це значення було знайдено у результаті розв’язку задачі мінімізації виразу (5.7). Отже, формула (5.8) набуває вигляду:

Х2 = Х1 S1 P12 / S2. (5.10)

Якщо підставити це значення у формулу для ризику портфеля (5.7), то отримаємо (після скорочення) значення ризику, яке відповідає оптимальному хеджуванню:

. (5.11)

Приклад 1. Коефіцієнт кореляції курсів американського долара і російського рубля становив Р = 0,7, стандартне відхилення курсу російського рубля S1 = 0,006, американського долара S2 = 0,03. Який обсяг короткої позиції в американських доларах є оптимальним для хеджування довгої позиції 2 000 000 російських рублів?

Щоб дати відповідь на це питання скористаємося формулою (5.10):

Х2 = 2 000 000 · 0,006 · 0,7 / 0,03 = 280 000.

Приклад 2. Якою буде міра ризику курсової вартості портфеля, що складається з довгої позиції 2 000 000 російських рублів і короткої позиції 280 000 американських доларів?

Відповідь знаходимо з формули (5.11):

Формулу для розрахунку валютного ризику під час проведення окремої операції можна подати в такому вигляді:

R = (100 – R1) · (C + P / 360 · å(NiCI), (5.12)

де R — валютний ризик;

R1 — рівень кредитного ризику для активів та ризику ліквідності для пасивів;

P — процентна ставка за операцією;

Nі — кількість днів в i-му періоді нарахування процентів;

C — відхилення можливого курсу від існуючого на дату закінчення операції;

CI — відхилення ймовірного курсу від існуючого на дату перерахування процентів за операціями [3, с.316].

Підсумовуючи викладене вище, можна визначити особливості розрахунку валютного ризику:

1. Валютний ризик не існує для операцій, які проводяться в національній валюті.

2. Рівень валютного ризику розраховується лише для строкових операцій.

3. Рівень валютного ризику розраховується як для активів, так і для зобов’язань банку. Для активів валютний ризик коригується на кредитний, а для зобов’язань — на ризик ліквідності.

На рівні фірми валютний ризик оцінюється по формулі:

Валютний ризик = exposure * «неочікуване» зміна обмінного курсу.

Термін exchange rate exposure буквально переводиться як «ступінь схильності фірми валютному ризику» і позначає, наскільки неочікувані зміни в обмінному курсі на одну одиницю з мерения впливають на грошові потоки фірми за певний період часу.

Exposure = зміна вартості фірми в домашній валюті / неочікувані зміни в обмінному курсі S на одну одиницю.

Відмінність поняття risk exposure від поняття risk укладається в тім, що, хоча фірма не має контролю над даним ризиком, вона може вибирати ступінь своєї схильності йому. Наприклад, після розпаду БреттонВудской системи валютний ризик різко зріс і у відповідь багато фірм знизили свою схильність (exposure) цьому ризику.

В аналітичних фінансах використовується й альтернативне визначення exposure:

Exposure = delta позиції * номинальная вартість позиції,

де

delta = %D вартість позиції в домашній валюті / %D в обмінному курсі S.

Delta показує еластичність вартості активу / зобов'язання за обмінним курсом і вимірює процентны зміны у вартості активу / зобов'язання у відповідь на 1% зміни обмінного курсу.

Якщо delta > 1, то це означає, що вартість активу / зобов'язання є більше чутливою до змін обмінного курсу, чим чиста позиція в іноземній валюті. Відповідно, delta < 1 означає меншу чутливість вартості активу / зобов'язання. Необхідно відзначити, що exposure виміряється в іноземній валюті, a його величина зв'язана з терміновістю (строком погашення) грошового потоку [7, с. 37].

6. Характеристика методів управління валютним ризиком

Кожний суб'єкт керування обирає конкретний спосіб управління валютними ризиками залежно від специфіки своєї діяльності, обраної маркетингової стратегії. Більшість з них проводить селективне управління валютним ризиком, тобто страхування лише неприйнятних ризиків і врахування конкретних ситуацій. Переважно використовують так звані внутрішні та зовнішні методи управління рівнем валютних ризиків.

Внутрішні методи управління валютним ризиком являють собою, міри по запобіганню виникненню валютного ризику, тобто засоби превентивного характеру. До внутрішніх належать такі методи, як прискорення та (або) уповільнення платежів не лише для іноземних партнерів, а й у межах країни; вибір валюти для кожної конкретної товарної чи фінансової операції.

Серед найбільш часто використовуваних “внутрішніх” методів управління валютним ризиком слід перш за все відмітити прискорення і уповільнення плетежів в іноземній валюті як в по відношенню зовнішніх партнерів ТНК, так і в середині монополістичної групи (так названі операції “лідз енд легз”). Змінюючи режим платежів між материнською і дочірними компаніями, можна добитись суттєвого зниження ризику.

Ще більш важливим і відносно довгостроковим “внутрішнім” методом управління валютним ризиком є правильний вибір валюти відфактурування товарної операції. Оптимальний варіант – використання національної валюти, так як ризик в цьому випадку повністю зникає. Але на практиці добитись цього досить складно. Наприклад, в США в національній валюті відфактуровується 98% експорту і 85% імпорту, в Японії – 29 і 3, в Великобританії – 76 і 30%.

Корпорації в цілях внутрішньофірмового планування віддають перевагу використанню стабільної валюти, хоча дане питання тісно пов’язане з вибором країни постачальника або покупця, з тим, в якій ролі виступає корпорація (продавцем або покупцем). В довгостроковому плані захист від валютного ризику тісно пов’язаний з активною цільовою політикою корпорації, зокрема з можливістю включення валютного ризику або вартості страхування в ціни товарів що реалізуються. З іншого боку, падіння зовнішньої конкурентоспроможності товарів із-за підвищення курсу національної валюти може поставити вимогу зниження цін, а в кінцевому випадку і витрат виробництва. Такий метод управління валютним ризиком зачіпає різноманітні сторони виробничої і побутової діяльності корпорації.

Продовжують використовуватись різні види застережень в якості засобу захисту від коливань курсів. Наприклад, може обумовлюватись автоматична зміна ціни товару при зміні на якусь фіксовану величину валютного курсу або його середньозваженого індексу. Зрозуміло, що такий метод вигідний тільки одній стороні угоди і інша сторона відказується включати в контракт умови про застереження. Тому значення застережень як методу управлйння валютним ризиком поступово зменшується.

Велике значення має вдосконалення системи управління ліквідністю корпорацій. Чіткий облік, планування і прогнозування грошових потоків, послідовне скорочення ризикових періодів і сум під ризиком, підвищення ефективності і відповідальності управлінського апарату, оптимізація процесу прийняття рішень дозволяють суттєво знизити ризик валютних втрат.

Зовнішні методи управління валютними ризиками здебільшого є банківськими, оскільки ґрунтуються на різноманітних інструментах банківської діяльності. З метою зменшення валютних ризиків банківськими методами найчастіше використовують такі валютні операції, як форвардні, ф'ючерсні, опційні, хеджування (страхування валютних ризиків) тощо. На наш погляд, певний інтерес становить форфетування (ризик форфетування). Під час цієї операції форфетер бере на себе всі ризики експортера без права регресу.

Водночас форфетування є формою трансформації комерційного кредиту в банківський. Це дає свої переваги, бо крім можливого зниженння рівня ризику:

 спрощуються балансові взаємовідносини можливих зобов'язань, тобто знижується частина дебіторської заборгованості;

 поліпшується (хоча б тимчасово) стан ліквідності, що підвищує ймовірність подальшого зміцнення фінансової стійкості завдяки одержанню продавцем готівки;

 зменшуються втрати, пов'язані лише з частковим державним або приватним страхуванням або можливим утрудненням із ліквідністю, яке майже завжди виникає в період пред'явлення застрахованих раніше операцій;

 знижується або навіть зникає зовсім ризик, пов'язаний з коливаннями відсоткових ставок, курсовим коливанням валют та зі зміною фінансової стійкості боржника;

 відсутні ризики та витрати, пов'язані з діяльністю кредитних органів і визискуванням грошей за векселями та іншими платіж ними документами. Проте форфетування не можна використовувати завжди і скрізь. Це лише один із способів зниження рівня ризику.

Дуже важливою є система диверсифікації ризиків за фінансовими інструментами, кодами валют, географічними регіонами, контрагентами. Сама диверсифікація реалізується через упровадження досить складної системи обмежень (або лімітів). Так, більшість фінансових структур під час роботи на світовому валютному ринку дотримується встановлення:

 загальних лімітів відкритої валютної позиції;

 лімітів відкритої позиції за кодами валют, групами валют та банківськими металами;

 лімітів на контрагентів та певні географічні регіони;

 денних лімітів (тобто лімітів на термін роботи банківського робочого дня);

 нічних лімітів (установлюється, як правило, на обсяги відкритих валютних позицій у часи роботи поза межами банківського робочого дня). Зауважимо, що система нічних лімітів значно жорсткіша за систему денних лімітів. І це зрозуміло, оскільки здійснюється поправка на можливі непередбачувані події фінансового ринку поза межами банківського робочого дня;

 лімітів на кожного валютного дилера;

 лімітів «стоп лос», спрямованих на закриття відкритих валютних позицій, у разі несприятливого руху валютних курсів;

 лімітів на роботу з похідними фінансовими інструментами (за видом інструменту, кодами та групами валют, дилерами, контрагентами та ін.)[8,с.353].

Крім лімітів у світовій практиці застосовуються такі методи зниження валютних ризиків:

 взаємний залік купівлі-продажу валюти по активу і пасиву, так званий метод «метчінг», де за допомогою відрахування надходження валюти з розміру її відтоку банк має можливість впливати на їхній розмір і відповідно на свої ризики.

 використання методу «неттінга», що полягає в максимальному скороченні кількості валютних операцій за допомогою їх укрупнення. З цією метою банки створюють підрозділи, що координують надходження заявок на купівлю-продаж іноземної валюти.

 придбання додаткової інформації шляхом придбання інформаційних продуктів спеціалізованих фірм у режимі реального часу валютних курсів, що відображають зміни і останню інформацію.

 ретельне вивчення й аналіз валютних ринків.

Методи страхування валютних ризиків — це фінансові операції, що дають змогу або майже повністю, або частково ухилитися від ризику збитків, які виникли в зв'язку з очікуваною зміною валютного курсу, або одержати спекулятивний прибуток, що грунтується на сприятливій зміні. До таких методів страхування, хеджування (від англ. hedge— огороджувати) можна віднести:

1. структурне балансування (активів і пасивів, кредиторської та дебіторської заборгованості);

2. зміну терміну платежу;

3. форвардні угоди;

4. операції типу «своп»;

5. опційні угоди;

6. фінансові ф'ючерси;

7. кредитування та інвестування в іноземній валюті;

8. реструктуризацію валютної заборгованості;

9. паралельні кредити;

10. лізинг;

11. дисконтування вимог в іноземній валюті;

12. «валютні кошики»;

13. здійснення філіалами платежів у «зростаючій» валюті;

14. самострахування.

Треба мати на увазі, що методи 2—6 та 11 застосовуються для короткострокового хеджування, тоді як методи 7—10, 13 і 14 — для довгострокового страхування ризиків. Методи 1 та 12 можуть успішно використовуватися в усіх випадках. Зауважимо, що методи 9 і 13, в принципі, доступні лише тим компаніям чи банкам, які мають зарубіжні філії. Треба сказати, що застосування деяких із цих методів («своп», «опціон», «ф'ючерс» тощо) ще не досить активно використовується в умовах України через недосконале законодавство та нерозвиненість ринкових структур. У зв'язку з цим ми розглянемо лише деякі з них — ті, що зустрічаються у нашій комерційній практиці.

Сутність основних методів хеджування зводиться до того, щоб здійснювати валютно-обмінні операції перед несприятливою зміною курсу, або компенсувати збитки від подібної зміни за рахунок паралельних угод з валютою, курс якої змінюється в протилежному напрямі. Хоча можливі й дещо інші варіанти.

1. Структурне балансування полягає у бажанні підтримувати таку структуру активів і пасивів, яка дасть змогу перекрити збитки від зміни валютного курсу прибутком, одержаним від цієї самої зміни за іншими позиціями балансу. Інакше кажучи, подібна практика зводиться до намагання дістати максимально можливу кількість «закритих» позицій, мінімізувавши таким чином валютні ризики. Але оскільки мати «закритими» всі позиції не завжди можливо та розумно, то слід бути готовими до негайних акцій зі структурного балансування. Наприклад, якщо підприємство чи банк очікує, що відбудуться, з великою ймовірністю, значні зміни валютних курсів в результаті девальвації грошової одиниці, то йому потрібно негайно конвертувати вільну готівку у валюту платежу. А якщо ж говорити про співвідношення між різними іноземними валютами, то в такій ситуації, окрім конверсії «спадної» валюти в надійнішу, можна здійснити, скажімо, заміну цінних паперів, деномінованих у «хворій» валюті, на надійніші фондові цінності.

Одним із найпростіших і водночас досить поширених способів балансування є приведення у відповідність валютних потоків, що відбивають доходи та витрати. Щоразу, укладаючи угоду, яка передбачає одержання або, навпаки, виплату іноземної валюти, підприємство чи банк повинні намагатися зупинити свій вибір на тій валюті, яка допоможе закрити (повністю або частково) наявні «відкриті» валютні позиції.

2. Зміну терміну платежу звичайно називають тактикою «Лідз енд легз» (leads and legs— попередження та відставання). Вона полягає у маніпулюванні термінами здійснення розрахунків, що застосовується тоді, коли очікуються різкі зміни курсів валюти ціни або валюти платежу. До числа найуживаніших форм такої тактики належать: дострокова оплата товарів та послуг (у разі сподіваної апреації, тобто підвищення курсу валюти платежу) або, навпаки, затримка платежу (якщо передбачається депреація, тобто падіння курсу); прискорення або сповільнення репатріації прибутків, погашення основної суми кредитів і виплати відсотків та дивідендів; регулювання одержувачем інвалютних коштів, термінів конверсії виручки в національну валюту тощо.

3. Форвардні угоди є, напевне, найчастіше застосовуваним методом хеджування (у зв'язку з чим іноді під хеджуванням розуміють самі лише форвардні операції зі страхування валютних ризиків), що має на меті уникнення ризиків, пов'язаних з операціями купівлі-продажу іноземної валюти і передбачає її поставляння в строки понад два дні. Найчастіше строками для такого типу угод є один — три або шість місяців (хоча, як уже зазначалося, терміни таких угод можуть сягати кількох років). Сутність форвардної угоди, з погляду можливості страхування, полягає в тому, що імпортер, який побоюється підвищення курсу валюти платежу, має право заздалегідь звернутися до банку та купити цю валюту з терміном поставляння, наближеним до терміну платежу.

Окрім простої форвардної угоди (так званого «аутрайт» —outright) до цього різновиду можна віднести й складнішу угоду — «своп».

4. Операції типу «своп» полягають у купівлі іноземної валюти на умовах «спот» з наступною оберненою операцією на умовах «форвард». У результаті таких угод банки купують валюту, необхідну для міжнародних розрахунків, і диверсифікують свої валютні резерви, зберігаючи валютні позиції «закритими». Можливі й інші комбінації.

5. Опціон є видом контракту, згідно з яким покупець має право протягом певного терміну або купити за фіксованою ціною обумовлену суму іноземної валюти (опціон типу «кол» — call), або продати її (опціон «пут» — put). Власник опціону приймає рішення про те, скористатися чи ні наданим йому правом, залежно від динаміки валютних курсів. У всіх випадках ризик, якому піддається власник опціону, попередньо обмежений ціною опціону, а виграш теоретично необмежений і на практиці буває досить значним. Хеджування методом опційних угод відрізняється від операції «форвард» тим, що за підприємством або банком зберігається право вибору, яке підвищує ефективність операції.

6.Фінансові ф'ючерси являють собою угоди, по яких одна зі сторін зобов'язується купити (продати) валюту по заздалегідь обумовленій ціні. Ф'ючерси мають деякі відмінності від форвардних і опціонних угод. Від опціону ф'ючерс відрізняється тим, що: по-перше, висновок ф'ючерсного контракту не є актом купівлі-продажу, по-друге, розрахунок по закінчення строку контракту обов'язковий. У випадку з фінансовими ф'ючерсами мова йде не стільки про виконання контракту тією або іншою стороною, скільки про хеджування й використання з вигодою для себе змін на ринку.

Однак головною відмітною рисою фінансових ф'ючерсів є те, що ф'ючерсні операції відбуваються тільки на валютній біржі між дилерами, що діють за вказівкою клієнтів. Як тільки угода укладена в операційному залі між двома торговцями, все подальше бере на себе сама біржа й таким чином, вона стає посередником. Тобто біржа є постачальником або продавцем для кожного покупця в операційному залі й одержувачем (покупцем) для кожного продавця.

Система гарантій, надаваних біржею, що бере на себе відповідальність за врегулювання контрактів на відповідний розрахунковий день, стає ще більш надійної в чинність існування системи маржі (гарантійного внеску). Система маржі забезпечує покриття будь-яких дефіцитів, що утворяться при переоцінці, за рахунок гарантійного внеску, що повинен бути внесений до здійснення угоди. Депонування застави звичайно провадиться в розмірі 20% від суми угоди.

7. Кредитування й інвестування в іноземній валюті також може бути використано, крім інших цілей, для довгострокового страхування від валютних ризиків. Наприклад, якщо яка-небудь компанія, згідно з укладеним контрактом, повинна одержати через рік певну суму у валюті, курс якої може впасти, то їй варто звернутися за позичкою в тій же валюті й почати використовувати отримані кошти як продуктивний капітал. Природно, що величина відсотка, що сплачується, не повинна перевищувати очікуваного рівня падіння курсу. Можливе використання аналогічної техніки й платником. Якщо компанія, навпаки, повинна виплатити за контрактом певну суму у валюті, курс якої може вирости, то можна здійснити наступний ланцюжок операцій:

Одержати позичку в національній валюті під певний відсоток.

Придбати на неї необхідну "валюту платежу" і помістити її на банківський депозит під трохи менший відсоток.

Продати на умовах "форвард" суму, що належить для виплати банківського відсотка по цьому депозиті.

Виручену від угоди "форвард" суму в національній валюті направити на погашення відсотків по спочатку взятій позичці.

Зняту з депозиту основну суму раніше придбаної "валюти платежу" перевести в рахунок оплати боргу за контрактом.

Основну величину заборгованості по позичці й

частину, що залишилася, процентних платежів покрити за рахунок раніше запланованих доходів.

Така техніка операцій застосовна лише у випадку, якщо ставки на ринку "форвард" занадто високі в порівнянні з величиною позичкового відсотка. Разом з тим необхідно пам'ятати, що валютні операції типу "форвард" також, як і інші позабалансові валютні операції, тісно пов'язані з ризиком кредитування. Величина цього ризику не залежить від номінальної вартості цієї угоди, а тільки від суми обміну валютного контракту по дійсній ринковій ціні у випадку, якщо одержувач кредиту не виконає свої зобов'язання.

Головним елементом, що визначає ціну обміну контракту є нестійкість обмінного курсу в період дії "форвардного" контракту. Ніж довше цей період, тим більше ризик неплатоспроможності партнера. Невиконання зобов'язань однієї зі сторін може привести до збитків по основній сумі або дорогих судових розглядах. Якщо винна сторона не зможе виконати свої зобов'язання, то валютний ризик однаково прийде покривати на ринку за діючим курсом. А, отже, можливі подальші збитки при страхуванні відкритих позицій.

8. Реструктуризація валютної заборгованості вживає в тому випадку, якщо є певна заборгованість в "зростаючій" валюті (наприклад, фунт стерлінгів), погашення якої передбачалося за рахунок майбутніх надходжень валюти, курс якої виявляє тенденцію до зниження (долар США). У такому випадку варто зайняти "овердрафт" (тобто, понад залишки по своєму валютному рахунку) - відповідну суму в доларах (яка буде повернута за рахунок очікуваних надходженні) і негайно обміняти її на ринку "спот" на фунти стерлінгів, якими й погасити відповідну суму заборгованості в цій валюті. Сума боргу при цьому не зміниться, але поміняється його структура. Тепер вона буде виражатися в тій же валюті, що й дебіторська заборгованість. Реструктуризація валютної заборгованості повністю усуває валютний ризик.

9. Для того, щоб застрахуватися або уникнути валютного ризику банки, так само як і нефінансові компанії, можуть здійснювати паралельне кредитування один одного. Паралельні кредити, у яких дві сторони у двох різних країнах погоджуються надати рівновеликі кредити з однаковими строками погашення, але виражені у відповідних валютах (частіше - національних), місцевому позичальникові, зазначеному іноземною стороною. По своїй суті, такого роду позички можуть розглядатися як угода "своп" з покупкою валюти на умовах "спот" і одночасним продажем "форвард". Однак, сам період хеджирования може бути більше тривалим, чим це можливо здійснити на ринку "форвардних" угод. На відміну від паралельних кредитів, "свопи" не включають платіж відсотків.

10. Операція лізинг також може виконувати функції страхування від валютних ризиків, якщо орендодавець і орендар перебувають у різних країнах. Лізинг може виявитися більше вигідним, чим просте придбання встаткування в кредит, тому що у випадку несприятливої зміни курсів валют орендар може перервати контракт лізингу або перескласти його на нових умовах. Для цього, необхідно відразу укласти подібний контракт на умовах платежу "ан балур", тобто із правом продовження оренди, щоб відстрочити відшкодування "по балуру".

11. Дисконтування платіжних вимог в іноземній валюті, яке можна розглядати як різновид дисконту векселів, являє собою переуступку банку права зажадання заборгованості в іноземній валюті замість за негайну виплату банком відповідної суми в національній /або іншій іноземній/ валюті. Подібні операції називаються угодами " а-форфе" (франц.-цілком, загальною сумою) або форфетуванням. На відміну від факторингових операцій, у цьому випадку банк здобуває векселя на всю суму й на повний строк, а також бере на себе всі комерційні ризики (включаючи валютний ризик і ризик неплатоспроможності) без права регресу (обороту) цих векселів на колишнього власника.

Відмінність від традиційного обліку векселів полягає в тому, що форфетування застосовується звичайно при поставках устаткування на великі суми, із тривалою розстрочкою платежу (від півроку до 5-7 років) і припускає гарантію або аваль банку.

Крім угод "а - форфе", дисконтування може здійснюватися й іншими способами, що мають певні відмінності (наприклад, право регресу або спеціальний знижений валютний курс). Хеджування в такому випадку, буде укладатися в тім, що експортер може одержати суму боргу за погодженим курсом, не побоюючись його падіння до моменту платежу. Для нього збитки будуть обмежені величиною знижки, що він дає форфетеру (банку).

12."Валютний кошик" являє собою набір валют, узятих у певних пропорціях. У такий кошик, якщо метою її використання є хеджування, підбираються валюти, курси яких звичайно "плавають" у протилежних напрямках, взаємно врівноважуючи наслідку свого "плавання", роблячи сукупну вартість всієї "кошика" більше стабільної. Як приклад можна назвати традиційні " валюти-суперниці": долар, фунт стерлінгів, німецька марка і йена. Можливі й інші варіанти, у які може входити ЕКЮ (Європейська* валютна одиниця), що складається з валют країн - членів ЄЕС, чия стабільність забезпечується наявністю певних зобов'язань цих країн по підтримці меж коливань курсів своїх валют.

Хеджування здійснюється шляхом включення в торговельний або кредитний договір "мультивалютного застереження", відповідно до якого сума грошового зобов'язання перераховується залежно від зміни курсового співвідношення між валютою платежу й відповідною "валютним кошиком". "Кошик" як метод виміру середньозваженого курсу валюти платежу стосовно певного набору інших валют знижує ймовірність різкої зміни суми платежу. При цьому, з погляду валютного ризику, обоє контрагента виявляються в рівних умовах.

Чисто технічно застереження укладається в тім, що в контракті фіксуються вартість "валютного кошика" в "валюті ціни" і передбачається зміна суми фактичного платежу пропорційно зміні цього співвідношення на день платежу.

13.Здійснення філіями платежів в "зростаючій" валюті.

Здійснення закордонними філіями платежів у валюті, курс якої може вирости, по суті, означає лише перенесення валютного ризику. Проте це має сенс, коли в країні місцезнаходження існують більше сприятливі можливості хеджування (розвитий валютний ринок, що щадить система оподатковування валютних доходів; наявність банків, що мають досвід здійснення валютних операцій і т.п.).

14. Самострахування. Всі валютні операції вимагають на певному етапі відповідної страхової валютної квоти для функціонування розрахункової системи (англ. Clearing system), тому що, кожне переміщення (рух) коштів несе в собі елемент ризику. У деяких випадках, цей ризик охоплює повну вартість контракту "спот" або "форвард". Хоча доступні кошти безпеки можуть зменшити ризик розрахунків, однак, вони не в змозі виключити його повністю. Тому банкам, які тільки починають свою діяльність, необхідно пам'ятати, що проведення розрахунків являє собою потенційне джерело кредитного ризику. Тому, кошти, які будуть проходити через систему розрахунків, страхуються по більше високих лімітах [13,с.133].

Крім цього, ризик розрахунків може бути віднесений до повної суми валютного контракту, якщо квоти різних валют надходять у розрахункову систему в різні тимчасові періоди. Сторона, що здійснює платежі в першому тимчасовому періоді несе певний ризик, що охоплює всю суму угоди, до моменту здійснення платежів партнером в іншому тимчасовому періоді.

Ризик розрахунків називають ще ризиком "HERSTATT", маючи через назва одного німецького банку, що не виконав своїх зобов'язань і "прогорілого" в 70-е роки в результаті недооцінки даного типу ризику.. А саме, він прийняв кошти в європейському тимчасовому періоді перед виконанням необхідного платежу в американських доларах у більше пізньому тимчасовому періоді.

Хеджування, позначене в цьому пункті, можна назвати самострахуванням, що застосовується банком і підприємством незалежно або паралельно іншим описаним вище методам хеджування. Таким чином, самострахування укладається в тім, що величина можливого збитку від зміни валютного курсу заздалегідь включається в ціну контракту (якщо це дозволяє кон'юнктура ринку) і використовується для утворення страхового фонду.

Керування ризиком перекладу, або бухгалтерським ризиком, укладається у впливі на баланс банку (а особливо на стан акціонерного капіталу) шляхом зміни вартості активів і пасивів.

Основна стратегія хеджування бухгалтерського ризику полягає в тому, щоб максимально скоротити обсяг активів, які виражені в тій валюті, падіння вартості якої очікується в доступному для огляду майбутньому, і створити пасиви в цій валюті. Для валют, ріст курсу яких очікується, дії будуть прямо протилежними.

Зв'язок банку з хеджуванням виявляється подвійним чином, оскільки, з одного боку, банк, як і будь-яка інша комерційна компанія, може застосовувати описані щойно методи страхування валютних ризиків у повсякденній практиці своєї фінансової діяльності, пов'язаної з управлінням власними валютними ресурсами, а з іншого — хеджування здебільшого є тією послугою, яку банки пропонують клієнтам. Насамперед, може йтися про консультування клієнтів з питань страхових ризиків, тобто про відповідальний, складний і багатоетапний процес. Як звичайно підкреслюють експерти, важко показати своїм клієнтам, що не існує жодного простого «золотого правила» або магічної формули і що валютні операції потребують систематичного аналізу кожного кроку і цілого процесу прийняття рішень. Власне тому і є доцільним використання адекватного інструментарію ризикології та побудова математичних моделей.

Поетапно відповідна робота може будуватись таким чином:

 визначити всі типи валютних ризиків, на які може наражати

 ся компанія (або банк);

 оцінити можливі обсяги збитків (з урахуванням прогнозів динаміки валютних курсів) для прийняття рішення про доцільність витрат на хеджування;

 розглянути можливість ухилення від валютного ризику в найпростіші способи типу «лідз енд легз» або укладанням зустрічного контракту на продаж (купівлю) деяких товарів за ту саму валюту;

 якщо все ж таки існує потреба в складніших формах хеджування, визначити, чи доцільно забезпечувати страхування всіх 100% можливого ризику, чи можна обмежитися якоюсь їх частиною;

 вибрати найприйнятніше в даному разі хеджування та визначити дату або певні події на валютному ринку, з моменту настання яких операція хеджування має бути здійснена.

Але від звичайних консультантів банки відрізняються тим, що вони не лише дають поради зі страхування валютних ризиків, а й безпосередньо виконують потрібні операції. Це стосується насамперед валютних операцій типу «форвард», «своп», опціонів і фінансових ф'ючерсів. У зв'язку з цим банкам доводиться часто брати на себе ризик зміни валютного курсу в несприятливому напрямку. Природно, що, як і будь-яка комерційна компанія, банк прагне уникнути надлишкових і надміру небезпечних ризиків, тобто виконує такі операції лише з надією одержати прибуток за умови допустимого ступеня ризику.

Ще одним методом управління валютним ризиком є аналіз змін курсів валют. Такий аналіз буває фундаментальним і технічним.

Фундаментальний аналіз зміни курсів валют заснований на припущенні, що основні зміни курсів відбуваються під дією макроекономічних чинників розвитку економік країн-емітентів валюти. Аналітики, що прираховують себе до фундаменталістів, уважно відслідковують базові показники макроекономічного розвитку окремих країн і прогнозують зміни курсів валют у довгостроковій перспективі.

Технічний аналіз заснований на положенні про те, що макроекономічні показники в короткостроковій і середньостроковій перспективі мало відбиваються на змінах курсів валют. Більше того, курси валют можна з винятковою точністю прогнозувати тільки за допомогою методу технічного аналізу, основою якого є математична система. Технічний аналіз простежує тенденцію коливань курсів валют і дає сигнали до купівлі та продажу.

Найпростіший метод уникнення валютних ризиків – фіксування експортером своїх цін у національній валюті. Проте можливо лише для експортерів у країнах з твердими, тобто вільно конвертованими валютами, і за умови, що покупець погодитись на це.

Для експортерів країн з неконвертованими валютами даний підхід нереальний.

Тому вони змушені називати свої ціни у прийнятій для них та їх банків твердій валюті.

Зрозуміло, що у час, коли імпортер зацікавлений, щоб ціна в перерахунку на національну валюту була наскільки можна нижчою, експортер робить все можливе, щоб залишити її на вищому рівні.

Тому імпортер надає перевагу тій валюті, курс якої, на його погляд, з дня підписання контракту до моменту платежу буде падати, а експортер, зі свого боку, зацікавлений зафіксувати ціну в валюті, за якою у перспективі може сформуватися тенденція до підвищення курсу.

Коли виникає валютний ризик? Переважно з моменту підписання будь-якого контракту, в якому ціна встановлена не у національній валюті, або навіть раніше, з моменту надання комерційної пропозиції з такою ціною.

Страницы: 1, 2, 3