Крім того, як відомо, у зарубіжних країнах проголошено і якоюсь мірою реалізується примат права людини у порівнянні з правами колективу та суспільства. Політичні процеси у розвинутих країнах стають усе більше демократичними. Це вступає у протиріччя з авторитарною практикою господарського управління, за котрої більша частина працівників позбавлена права брати участь у прийнятті економічних рішень. Для розв’язання цього протиріччя необхідний розвиток виробничої демократії, бо коли демократизація виправдана в управлінні державою, то вона повинна бути невід’ємним елементом управління підприємством. Становленню та розвитку цього процесу чинить перепони наймана праця.

Ринкові перетворення у сфері трудових відносин, які відбулися у ході економічних реформ, на жаль, не враховують позначених вище тенденцій. Навпаки, вони направлені на відродження найманої праці у попередній традиційній формі зі всіма притаманними їй негативними моментами. При цьому, щоправда, стали можливими два серйозних упущення, які перешкоджають розвиткові трудової мотивації і людського капіталу. Одне з них пов’язане з тим, що трудові відносини змінюються і тому слабко інституціоналізовані, що призводить до постійних порушень трудових угод та ігнарування навіть незначної за рівнем ціни робочої сили. Про це переконливо свідчать невиплати заробітної плати, котрі у даний час сягнули величезних розмірів. Друге упущення полягає в тому, що інститут приватної власності на робочу силу не став домінуючим, частка реалізації цієї форми власності у валовому національному продукті складає незначну величину і має тенденцію до зменшення.

За роки перебудови і ринкового реформування мало що зроблено для утвердження інституту приватної власності на робочу силу, праці як основного джерела доходів і засобу забезпечення більш-менш нормального життєвого стандарту. Здавалося б, заміна попередньої економічної системи ринковою створить нові, більш потужні мотиви до активної продуктивної праці, розширить можливості для прояву ініціативи та росту добробуту. Але все виявилось навпаки. Життєвий рівень невпинно знижується. Якщо рівень реального споживання більшості мешканців України у доперебудовний період відстав від рівня США у 2-3 раза, то тепер цій розрив становить 1000%, тобто у 10 разів.1

Реальна заробітна плата як форма реалізації інституту приватної власності у більшості громадян, різко знизилася на тлі швидко зростаючої диференціації доходів. Реформування супроводжувалось збільшенням номінальних доходів у десятки і в сотні разів по всіх групах населення. Але це зростання відбувалося на тлі зміни всіх макроекономічних показників.

В Україні з 1991 року почався спад промислового виробництва (5 % падіння). У 1992 році він складав 6 %, у 1993 – 8 %, максимального рівня досягнув у 1994 році – 28 %. У 1995-1996 рр. темпи падіння відносно уповільнювалися (12 % у 1995 р., 5 % у 1996 р.), однак зупинити цей процес не вдалось. У 1998 році валовий внутрішній продукт упав на 74,2 % до рівня 1990 року.1 У середньому за рік індекс споживчих цін зріс у 1994 р. на 991,2 %, у 1995 – 476,7 %, у 1996 – 180,3 %.2

Грошові доходи населення у % до ВВП України складали: у 1990 році 65,8 %, у 1991 – 68 %, у 1992 – 47,4 %, у 1993 – 42,4 %, у 1994 – 44,8 %, у 1995 – 48,6 %, у 1996 – 48,2 %. Це при тому, що обсяг ВВП знизився за роки реформ більш, ніж наполовину.3

Втрата державного регулювання оплати праці призвела до скорочення частки заробітної плати в доходах населення . Якщо у 1990 році оплата праці складала у грошових доходах населення 71%, у 1993 – 56,6 %, то в 1997 році вона була рівною 51,1 %.5 Постійне зменшення реальної заробітної плати, як вже відзначалося, призвело до появи масових злиднів. Тому що навіть одержувачів середньої заробітної плати можна причислити до категорії бідняків. Якщо у 1990-му році середня заробітна плата забезпечувала близько 50 % раціональних норм споживання продуктів та послуг, то тепер вона не відшкодовує затрат навіть на фізіологічному рівні виживання. Рівень заробітної плати останнім часом забезпечує не більше 20 % відтворення робочої сили, вони не відшкодовують навіть прямих затрат праці. У більшості сімей витрати на продовольство вилучають 80 % сукупного доходу.4 У США, для прикладу, навіть бідняки витрачають на харчування близько четверті своїх доходів. “Середні” шведи витрачають на харчування 23 % доходів, японці – 18,4 %, голандці та німці – 15 %, американці – 12,3 %.1

Різка диференціація в доходах населення, доповнювана неконтрольованим розподілом національного багатства, призвела до безпрецендентного за своєю глибиною розшарування суспільства. По суті була створена ситуація, коли економічні реформи “оплачувала” більшість населення, а вигоди від неї одержувала значно менша частка населення. Створене становище стало наслідком багатьох прорахунків проводжуваної реформи. Однак не останню роль у цьому відіграє ігнорування інституту приватної власності на робочу силу, відсутність спонукальних мотивів до творчої праці. Економічна реформа так і не привела в дію рушійні сили ринку, не затребувала творчої енергії мас для продуктивної діяльності. Вони переважно обмежилися процесами перерозподілу попередньо накопиченого багатства, а також новостворюваного, на користь новоявлених власників та примкнулих до них чиновників різного рівня, багаточисельних посередників.

У країнах з розвинутою ринковою економікою лише під контролем держави, що представляє інтереси ринку, розподільча система здатна підтримати чесність працівників і якість їх праці на прийнятному рівні, реалізувати на відповідному рівні приватну власність на робочу силу. У нашій країні десятиліттями панувала розподільча система, взявши верх над обміном, товарно-грошовими відносинами. У ході реформ роль розподільчої системи не зменшилась, а як відзначалося вище, навіть зросла в умовах інституціонального безладу. Багаточисельна рать чиновництва та номенклатури отримала необмежені повноваження з розподілу та володіння власністю, багатством і капіталом. Розподільча система за своєю природою противиться ринкові, взяла верх над ним, загальмувала його становлення і розвиток спонукальних мотивів, характерних для нього. Вона загальмувала створення ринкових інститутів і законів, які б захистили щойноз’явлюваного підприємця від чиновництва, а найманого працівника від всевладдя адміністрації підприємства, на котрому він трудиться. Замість інституціонального поля, яке б дозволяло реалізувати приватну власність на робочу силу, економічну свободу працівника успішно здійснювати трудову діяльність, розподільча система надала чиновникові дозволяючу функцію, яка дала йому можливість на цьому наживатися. Окрім того, вона ввела непомірні податки, спонукаючи підприємців та працівників уникати їх або зв’язуватися з кримінальними структурами.

Розподільча система при допомозі спецгодівниць, благодатної мережі привілеїв та пільг, безцеремонного розпорядження коштами, довіреними чиновникам для задоволення потреб найманих працівників, перетворила їх у противників ринку. Без передання “влади” від розподільчої системи до ринку, який регулюється за допомогою ринкових, суспільних і державних інститутів, немає перспектив для розвитку ринкових відносин, використання вигод і переваг ринкового господарювання в інтересах всіх працюючих, в активізації їх трудової діяльності.

Суперконцентрований вираз розподільча система у процесі ринкового реформування отримала у здійсненій реформаторами приватизації. Вона вчинила фактично безкоштовну передачу у приватні руки державної власності і державних активів. Вона була підкріплена таким фіговим листком, як “майновий сертифікат”, за допомогою якого народ, нібито сам, добровільно, без примусу “віддав” свою власність у приватні руки. Така експропріація загальної власності у власність небагатьох не принесла доходів у бюджет, вона лише позбавила більшість населення навіть формальної власності. По суті, в Україні здійснюється не народна, а мафіозно-номенклатурна приватизація – чисто символічне перетворення працівників у власників (через отримання приватизаційних майнових сертифікатів), а далі відбувається широкомасштабне розкрадання державної власності.

Упродовж років ринкового реформування виразно спостерігається тенденція до послаблення трудової мотивації. Основна причина цього полягає в тому, що економічні реформи не сприйняли послабленню, а тим більше подоланню відчуження від праці як діяльності, наближенню працівника до привласнення. Цього не можна зробити, не наділивши працівника власністю. Причому мова йде не про власність на засоби виробництва. В умовах висококонцентрованого виробництва це неможливо. Світовий досвід свідчить, що на індустріальному етапі розвитку суспільства власниками засобів виробництва у їх класичній приватній формі можуть бути 5-6 % населення, тоді як 80 % і більше працюють за наймом.

У країнах з розвинутою ринковою економікою, наприклад, у США, близько 80 % населення складають середній клас, тобто клас власників. Ця частина населення є власниками і засобів виробництва, і капіталу в інших формах. І, що особливо варто підкреслити, інтелектуального капіталу. У цих країнах середній клас є основним соціальним прошарком суспільства. Володіючи інтелектуальною власністю, середній клас по суті володіє і в багатьох випадках на власний розсуд розпоряджається важливим фактором виробництва, “засобом”, невіддільним від його носія. Іншими словами, інтелектуальна власність, а точніше інтелект, будучи строго індивідуальним, є й незамінним “засобом виробництва” навіть для тимчасового власника, тобто роботодавця. На цій основі складується й розвивається унікальний процес привласнення результатів власної праці у формі інтелектуальної власності і тимчасового відчуження (продажу) цієї власності, позбавленого антагонізму у його класичному розумінні. Відзначаючи це, не можна не підкреслити, що інтелектуальна власність відчужується від працівника умовно, і це дозволяє говорити про виникнення внутрішньої мотивації до праці у єдності відносин привласнення та відчуження.

Збільшення у розвинутих країнах чисельності середнього класу, основною власністю котрого є інтелект, свідчить про те, що активно йде процес поєднання робочої сили із засобами виробництва через володіння інтелектом, або, як прийнято визнавати на Заході,” людським капіталом”.

Як і будь-яка інша форма власності, інтелектуальна власність включає в себе функції володіння, розпорядження та використання. На відміну від інших об’єктів власності, інтелект може функціонувати лише у приватній формі. Це зовсім не значить, що він не може бути об’єктом колективного використання. Працівник як носій інтелекту, цієї здатності до праці, у першу чергу сам є її власником і лише потім – і то винятково добровільно – може використати її спільно з іншими власниками.

Дещо інший характер носить функція інтелектуальної власності – розпорядження. Ця функція не обмежується актом продажу з боку власника. Працівник має право вибору, сам вирішує кому і на яких умовах продати свою інтелектуальну власність. Такого права був позбавлений працівник у епоху класичного капіталізму та індустріальної стадії. Право вибору відсутнє у найманого працівника низької кваліфікації. І, навпаки, чим вища якість інтелектуальної власності, тим вищий рівень її суспільного визнання (матеріального та морального), а відповідно й ширші можливості вибору умов трудової діяльності.

Нарешті, варто сказати кілько слів про функції використання інтелекту. Чим унікальніша за своїм змістом інтелектуальна власність, тим раціональніше і повніше вона використовується тимчасовим власником, тим у більшій мірі співпадають інтереси власника (працівника) і роботодавця (хазяїна). Працівник, заінтересований у посиленні творчого наповнення праці, а роботодавець – у створенні умов для творчої праці, для підвищення віддачі від працівника.

Зі зростанням ролі інтелектуальної власності змінюється характер приватної власності на речові фактори виробництва. Вона все більш втрачає риси індивідуального характеру. Зі зростанням усуспільнення виробництва капітал все більш орієнтується на виконання суспільних завдань, задоволення суспільних потреб. І, навпаки, зі збільшенням середнього класу зростає роль інтелектуальної власності, котра все більш набуває індивідуальних рис. Це означає, що має місце тенденція до подолання найманим працівником-власником відчуження від праці.

У процесі ринкового реформування в нашій країні склалася ситуація, коли перестала існувати будь-яка мотивація праці, бо сама праця перестала бути джерелом прийнятного існування. Відсутність прийнятного чи більш високого, аніж ринкове привласнення, призвело до поглиблення відчуження від праці як діяльності і від її результатів. Це сталося в результаті перетворення формального відчуження працівника від речової власності (суспільної власності на засоби виробництва) у реальне відчуження (формування приватної власності на засоби виробництва).

Мотиви діяльності людини багатозначні і визначаються, як уже зазначалося, найрізноманітнішими обставинами. Однак, стійкий мотив до праці зберігається тоді, коли знімається протиріччя між привласненням та відчуженням, коли людина, її здібність до праці фіксується як найважливіша умова праці та виробництва. Для позначення цього процесу вчені ввели спеціальний термін “людський капітал”.

У ході ринкового реформування економіки України роль праці як джерела доходів не тільки не зросла, але й суттєво скоротилася (про що було сказано попередньо). Зовсім протилежною є тенденція у розвинутих країнах. Там праця перетворилася у домінуюче джерело особистих доходів населення, найманих працівників. Наприклад, у США частка заробітної плати та іншої платні (жалування) у ВНП виросла з 1900-1909рр. з 55 % до 70,8 у 1989-1990 рр. Частка доходів самостійно зайнятих зменшилася за цей же період з 23,7 % до 6,8 %, а від ренти – відповідно з 9 % до 1,1 %.1

Посилення відчуження людини від власності як привласнення, як це передбачалося в нашій країні, чинить перепони формуванню дієвого ринкового механізму активізації трудової діяльності. Процес формування мотивів трудової діяльності (механізм мотивації праці) не можливий без відновлення прав власності на робочу силу і поєднання праці із засобами виробництва через володіння інтелектом, без зняття протиріччя між привласненням та відчуженням, без перетворення праці у домінуюче джерело привласнення доходів.

2.2. ТРАНСФОРМАЦІЯ ПРИВАТНОЇ ВЛАСНОСТІ ТА ЗМІНИ СПІВВІДНОШЕННЯ У СИСТЕМІ ФОРМ ДОХОДУ.

Упродовж останнього десятиріччя, мабуть, можна вести мову про те, що приватна власність на робочу силу стає домінуючою формою власності. В останні роки зарплатоємкість усе частіше розглядається як важливий показник зрілості ринкових відносин, які характеризують той факт, що вигода ринкового господарювання дістається завдяки широкому колу безпосередніх виробників.

У країнах з розвинутою ринковою економікою працівник усе активніше включається в систему розподілу тієї частини доходу, котра залишається після виплат заробітної плати. Особистий доход працівника формується з двох частин. Одну з них складає заробітна плата як форма реалізації власності на робочу силу. Друга частина – це доход, одержуваний працівником із прибутку підприємства. Це особливо характерно для підприємств, що знаходяться в колективній власності.

У нашій країні довгі роки не було притаманної капіталізмові найманої праці. Отримувана заробітна плата виступала у формі частки продукту, котрий створювався працівником. Другу частку складали виплати і пільги із суспільних фондів споживання, які не мали безпосереднього зв’язку з трудовим вкладом працівника. У зв’язку з тим, що темпи зростання суспільних фондів споживання були вищими темпів зростання фонду оплати праці, намітилася тенденція збільшення частки доходу, не пов’язаного безпосередньо з трудовим вкладом. Це розглядалось як найбільш характерна риса розвинутого соціалізму, що наближало його до комунізму, найважливішим принципом якого було “від кожного за здібностями, кожному по потребі”.

Не зупиняючись на інших аспектах розглядуваної проблеми, підкреслимо лише те, що праця на себе та винагорода за неї відносно скоротилася, а праця на суспільство та формовані за рахунок неї суспільні фонди споживання відносно зростали. На таку динаміку були скеровані економічна політика держави, плановий механізм мотивації праці. Теоретично обгрунтовувалось і ідеологічно оформлялось, що в системі мотивації зростала роль потреб, моральних стимулів, безпосередньо непов’язаних з трудовим внеском і відповідно з трудовою винагородою.

Нині визнано, що такий механізм трудової мотивації не сприяв зміцненню трудової дисципліни, а також трудового походження доходів. На жаль, при вибраній моделі ринкового реформування роль праці як джерела доходів не зростала, а, навпаки, різко зменшувалася. За останні роки коефіцієнт заробітної плати, розрахований як її відношення до чистої вартості виробленої продукції, невпинно скорочується. З ринковими перетвореннями з’явилось нове джерело доходів, пов’язане з власністю на майнове багатство, на фінансові інвестиції. При чому це джерело доходу для окремої категорії населення стало домінуючим і зросло до немислимих розмірів.

Якщо до перебудови і ринкового реформування визнавалась і ідеологічно настирливо пропагувалася трудова основа особистих доходів, то в даний час про це взагалі забуто. Джерело походження доходів не відіграє жодної ролі при характеризуванні добробуту, а іноді їх нетрудове походження навіть заохочується державою. Такий підхід не сприяє відновленню принципу трудового походження доходів, трудового забезпечення добробуту.

Коли раніше безпосередній працівник перебував під всебічною опікою держави і невелика частка заробітної плати у новостворюваній вартості в якійсь мірі була виправданою, то навряд чи має якесь відношення при переході до ринку зменшення цієї частки. Зменшення коефіцієнту зарплатоємкості з переходом до інституту приватної власності на робочу силу означає, що відчуження праці від її результатів із формального перетворилося на реальне і за своїм рівнем значно зросло. Така тенденція посилила стимули перерозподілу, переділу власності, посередницької діяльності, скоротивши до загрозливих масштабів зарплатостимулюючий блок, до мінімуму – спонукальні мотиви до продуктивної діяльності.

Щоб запрацював ринковий механізм активізації трудової діяльності у сфері виробництва, необхідно кардинально змінити становлення до зарплатостимулюючого блоку, зробити, аби не спочатку, а поступово так, щоб переважаюча частина створюваного працівником продукту діставалася йому, тому що лише таким чином подолається відчуження праці і продукту.

Вирішення цієї важливої задачі доведене наукою і підтверджене на практиці сьогодні у західних країнах. Ще К.Маркс, даючи характеристику становленню капіталістичного способу виробництва, у сьомому розділі першого тому “Капіталу” відзначав, що цей процес базується на експропріації власності і перетворенні працівника лише на власника робочої сили. Підкреслюючи антагонізм взаємовідносин капіталу і праці, він обгрунтував положення про те, що подоланню цього антагонізму сприятиме утвердження індивідуальної власності працівника, заснований на досягнутій при капіталізмі кооперації праці. К.Маркс писав: “Капіталістичний спосіб привласнення, що є наслідком капіталістичного способу виробництва, а, значить, і капіталістична приватна власність, є перше заперечення індивідуальної приватної власності, заснованої на власній праці. Але капіталістичне виробництво породжує з необхідністю природнього процесу своє власне заперечення. Це – заперечення заперечень. Воно відновлює не приватну власність, а індивідуальну власність на основі досягнень капіталістичної ери: на основі кооперації і спільного володіння землею та виробленими самою працею засобами виробництва”.1

На жаль, у післяжовтневий період із марксового положення взяли на озброєння лише думку про те, що концентрований у приватних руках капітал повинен бути ліквідованим шляхом експроприації експропріаторів, а те, що замість нього повинна утвердитися приватна власність працівника на засоби виробництва, які використовуються на основі кооперації праці і машин, було повністю проігноровано. У вітчизняній практиці експропріація експропріаторів завершилася відміною приватної власності на капітал і утвердженням державної власності на засоби виробництва. Вважалося, що передаючи засоби виробництва державі, можна досягнути справедливого розподілу того, що створене, і подолати відчуження працівника від праці та її результатів. Але, як вже зазначалося, на практиці відбулася концентрація державної власності, котрою володів, розпоряджався державний апарат, а безпосередній працівник виявився відстороненим від цієї власності і не зміг отримати жодного доходу, окрім заробітної плати, яка по суті була лише платою за частину праці, так званої праці на себе.

Індивідуальна власність, заснована на кооперації праці і спільному володінні землею та виробленими своєю працею засобами виробництва, найбільш вдало відображає суть процесу подолання відчуження працівника від праці та її результатів. По-перше, вона не повертала до індивідуальної власності, основаної на власній праці. Визнання такого шляху за домінуючий означало б руйнацію продуктивних сил суспільства, повернення до дрібнотоварного виробництва, перетворення ремісничого і кріпосного господарства на основну форму виробництва. По-друге, індивідуальна власність, заснована, як образно казав К.Маркс, на досягненнях капіталістичної ери, розв’язувала протиріччя між подальшим посиленням концентрації власності на капітал і позбавленням основної маси населення можливості користуватися нею.

Передбачувана Марксом індивідуальна власність кардинальним чином змінювала характер власності на робочу силу. В умовах антагонізму між працею і капіталом вона виступала невіддільним моментом відтворення капіталу, не маючи самопереважаючого характеру. Його кількісна визначеність повністю зумовлювалась можливістю саморозростання капіталу. До тих пір, доки працівник позбавлений права власності на матеріальні, речові умови виробництва, власність на робочу силу не може бути визначальною, вона завжди буде похідною від власності на засоби виробництва та фінансових інвестицій. Якщо робоча сила залишається товаром, а праця є найманою, то працівник, віддаючи свою працю роботодавцеві, не може претендувати ні на що, окрім вартості своєї здаваної у найм робочої сили. Однак реалізовувана у праці робоча сила доставляє праці більше, ніж її ціна. Це перевищення, яке по Марксу виступає у формі додаткової вартості, відчужується від працівника і присвоюється власником капіталу. З позиції мотиваційного механізму суть речей принципово не змінюється у тому випадку, коли вищевказане перевищення привласнюється безкоштовно державою. В обох випадках має місце відчуження частини результату праці,усічена форма реалізації праці як домінуючого фактора виробництва.

Отож, збереження статусу найманого працівника вступає у явне протиріччя зі зрослим рівнем розвитку продуктивних сил та людського капіталу як найціннішого в епоху НТР. У теперішніх умовах кінцевий результат праці у все більшій мірі залежить від колективної продуктивної сили, від кооперації праці. Реалізація принципу справедливості, посилення трудового походження доходів вимагають, щоб власність працівника розповсюджувалась на результати праці, отримувані в ході спільної діяльності. Вирішення цієї проблеми не може бути обмежене зростанням малого підприємництва, розвитком власності, заснованої на власній праці або праці сім’ї. Воно повинне бути доповнене власністю на спільно використовувані засоби виробництва. Щоб працівникові насправді стати хазяїном продукту своєї праці, йому не достатньо бути лише власником своєї здатності до праці, котра представляє собою лише можливість праці. Більше того, до тих пір, доки значна частина результатів праці та засоби виробництва відчужуються від працівника, власність на робочу силу носить похідний характер, можливості її реалізації обмежені і мають нестійкий характер. Ця власність повинна бути доповнена власністю на продукт, створений понад ціну робочої сили.

Щоб працівник відчув себе господарем виробництва, зовсім не обов’язково наділяти його засобами виробництва або часткою їх у загальному обсязі, використовуваних колективно. У висококонцентрованому та усуспільненому виробництві це неможливо і непотрібно. Єдино важливим є подалання прірви між здатністю до праці і власне працею. Необхідно зробити так, щоб реалізована праця, втілена в її результатах, а не здібність до праці, виступала основою юридичного права власності для будь-якого працівника. Це одночасно означає, що усякий закон про власність повинен виходити з праці і трудового принципу як найпершої основи власності.

З огляду на таке положення варто уточнити широко розповсюджену думку про рівноправність форм власності. Вона може бути тільки у тому випадку, коли кожна з цих форм має своєю основою трудове походження. Якщо праця фермера або індивідуально-приватного підприємця є підмурком індивідуальної власності на основі приватної власності на засоби виробництва, то праця робітника крупного підприємства теж повинна мати подібний підмурок для індивідуальної власності на продукт праці колективу підприємства. Тільки в цьому випадку діє той самий закон – закон власності на продукт своєї праці.

Коли виходити з трудової основи власності, возз’єднання праці і власності, то робітники підприємств колективно, спільно реалізуючи свою працю, мають таке ж обгрунтоване право індивідуальної власності на продукт своєї праці, як і окремий виробник (фермер, ремісник, індивідуально-приватний підприємець) на продукт приватної праці. При цьому, щоб утвердити індивідуальну власність на продукт колективної праці, зовсім не вимагається повернення до індивідуально-приватного господарства, дрібнотоварного виробництва і відповідних їм форм приватної власності, що передбачають передачу засобів виробництва кожному окремо. Більше того, подібні дії означали б повернення до того, що вже пройдено розвинутими країнами, ігнорування переваг та досягнень суспільного виробництва, невпинно зростаючої ролі колективної продуктивної сили праці.

Сучасне суспільство не може зробити всіх громадян приватними власниками засобів виробництва у традиційному їх розумінні. Досягнутий рівень розвитку продуктивних сил та осуспільненого виробництва безповоротні. Не руйнуючи цього, працівники можуть і повинні бути власниками на іншій основі -–основі своєї праці. Подібно до того, як праця дрібного виробника є джерелом його продукту і основою його індивідуальної приватної власності на засоби виробництва та результати праці, так і працівникові крупного підприємства його праця повинна слугувати основою його ж індивідуальної власності на продукт праці спільного виробництва. Це стає можливим лише тоді, коли продукт колективної праці стає помічником розподілу, об’єктом індивідуальної власності кожного працівника.

На приватно-капіталістичних та державних підприємствах продукт спільної праці привласнюється працівником на основі власності на робочу силу. Це привласнення здійснюється за вартістю робочої сили, котра набуває форми заробітної плати. Але ця форма є ірраціональною, такою, що створює видимість, нібито працівник отримує продукт своєї праці. Насправді він отримує лише частину свого продукту, а друга його частина, як правило більша, відчужена від нього або на користь держави, або приватного власника засобів виробництва.

Отже завдання полягає у тому, щоб осуспільненому способу праці відповідав осуспільнений спосіб привласнення її продукту. Форма привласнення результатів праці, заснованої на індивідуальній приватній власності на засоби виробництва неприйнятна для способу виробництва, який базується на колективній праці. Стосовно останнього, спосіб привласнення продукту повинен основуватися не на вартості робочої сили, бо це суперечить колективному способу праці, а на споживчій силі праці, котра реалізовується у всьому знову створюваному ефекті. Іншими словами, мова йде про те, що працівник має всі підстави претендувати не тільки на той обсяг життєвих коштів, котрий дорівнює вартості його робочої сили, але й на додаткову кількість життєвих благ та засобів розвитку, котрі раніше відчужувалися від нього.

Головна перевага такого розподілу полягає у тому, що вона ставить усіх працівників незалежно від форм господарювання у рівне становище, залежне тільки від споживчої сили власної праці, створює міцну основу для більш повного розкриття творчих можливостей праці і власного забезпечення життєвого добробуту. Утвердження такого розподілу, а, відповідно, статусу власника дозволить робітникові по-перше, як індивіду отримати доход від приміненої ним індивідуальної праці, враховуваної за кількістю та якістю; по- друге, як члену виробничого колективу привласнювати частину колективного доходу, створюваного на основі продуктивного використання засобів виробництва, спільного володіння ними та співвимірного з трудовим вкладом; і, по-третє, як члену суспільства привласнювати частину валового національного продукту, що надається у формі найрізноманітніших виплат і пільг. Такий порядок не ігнорує індивідуального інтересу працівника, а, навпаки, робить його домінуючим, органічно поєднуваним з колективним та спільним інтересами. Це сприяє розширенню спектру соціально-трудових відносин, засвоєння та реалізація яких служить надійною базою для формування ефективної трудової мотивації.

У процесі ринкового реформування представлялась сприятлива можливість відновити власність працівника або, як називав К.Маркс, його індивідуальну власність та перейти до формування доходів, переважно виходячи з трудового вкладу. Тим більше, що не треба було винаходити, як мовиться, “велосипеда”. Високу ефективність довела приватно-пайова форма власності, успішно реалізована в Іспанії у кооперативах Мондрагона, на підприємствах з власністю працівників за системою ЕСОП, котра понад 20 років успішно застосовується у США і справляє суттєвий вплив на законодавство інших країн, що стали на шлях демократизації власності.

Ці системи є вдалим прикладом подолання відчуження працівника від праці, капіталу та результатів трудової діяльності. Вони успішно вирішують питання зайнятості, стабільності, заінтересованості в індивідуальних і кінцевих результатах та виявились вигідними і працівникові, і підприємствам, і державі. Працівник, беручи участь у цій системі, стає співвласником колективно використовуваних засобів, отримуючи не тільки заробітну плату, але й співвідносну з працею частку у прибутках. За таких умов він перестає бути найманим працівником, тому що він одночасно реалізовує власність на працю і власність на засоби виробництва. З точки зору підприємства ці системи полегшують можливість отримання позикових коштів для розвитку виробництва. Компанїї мають право використовувати кошти інвестиційних рахунків своїх працівників, а також кредити на пільгових умовах. Але найголовніша перевага підприємств з колективно-приватною формою власності та тих, що використовують систему ЕСОП, полягає у тому, що на них складується благотворний виробничий клімат, атмосфера загальної заінтересованості у кінцевих результатах, широкі можливості для реалізації індивідуальних інтересів.

Діяльність таких підприємств помітно покращує вирішення соціальних питань. Існування індивідуальних інвестиційних рахунків та фондів акцій ЕСОП забезпечує працівникам, що звільняються, додаткову компенсацію, частково полегшуючи фінансовий тягар пенсійного забезпечення та соціального страхування.

Так, приміром, зайнятість у кооперативах “Мондрагона” зросла з 1956 року з п’яти осіб до 18 тисяч, котрі трудяться в системі, яка має 87 кооперативів з сумарним річним оборотом у 1,7 млрд.доларів.1

Система “Мондрагона” та ЕСОП мають суттєві відмінності. Найбільш послідовно поєднується праця з власністю у системі “Мондрагона”. Для неї є характерною трудова основа виникнення та примноження частки власності працівника у колективно використовуваних засобах виробництва, повне подолання відчуження праці від її результатів. Що ж стосується системи ЕСОП, то вона є більш суперечливою, ховає в собі можливість реставрації попереднього відчуження праці від власності, концентрації власності в руках небагатьох.

Спільним для систем є те, що підприємства, які реалізують їх, виявляються більш стійкими, прибутковими, аніж звичайні приватні компанії. Це пов’язано зі зміною економічного і соціального статусу працівника, подоланням суперечностей найманої праці, возз’єднанням праці і власності.

Якщо розглядати ринкове реформування економіки України через призму системи “Мондрагона” чи ЕСОП, то можна переконатися, що воно здійснюється в іншому напрямку. Замість марксової ідеї утвердження індивідуальної власності на основі кооперації праці та спільному володінні засобами виробництва, українські реформатори використали марксову теорію так званого первинного накопичення капіталу, допустивши кримінальний характер формування відносин власності. Потурання з боку властей криміналізації процесу ринкового реформування, активна участь у приватизації недекларованих капіталів, тотальний розгул корупції у всіх ешелонах влади призвели до становлення неправового простору, що викликало недовіру широких мас до проводжуваного курсу реформ.

Не дивлячись на певні історичні, соціальні та економічні передумови для возз’єднання праці і власності, розвитку власності працівника, прийнята у 1992 році програма приватизації фактично не сприяла цьому, а, навпаки, допомагала поглибленню відчуження праці від її результатів і власності. Приватизація, проголосивши забезпечення кожного громадянина часткою власності, виявилася для більшості населення чисто символічною дією.

Хоча формально програма приватизації надавала трудовим колективам три варіанти пільг, однак її форми і методи вступали у протиріччя з проголошуваною метою. По-перше, вона, тобто приватизація, була жорстко спрямована на створення акціонерних товариств відкритого типу, у той час як у всьому світі підприємства з власністю працівників є акціонерними товариствами закритого типу (АТЗТ). По-друге, пільгі, надані програмою приватизації, насправді створювали серйозні перешкоди для передачі підприємств у власність працівникам. По-третє, програма приватизації мала серйозні обмеження як за часткою акцій, придбаних працівниками підприємств, так і за кількістю передаваного їм акціонерного капіталу. По-четверте, і це найголовніше, придбання акцій не пов’язувалося з трудовою участю та з формуванням частки капіталу працівника, що неминуче породжувало концентрацію власності, нерівність у процесі її перерозподілу.

Головний недолік приватизації полягає у тому, що вона з самого початку не була орієнтованою на підвищення заінтересованості працівників працювати краще, на створення стимулів до більш продуктивної праці. Для цього, як показує світовий досвід, необхідно зруйнувати систему найманої праці як форми трудових відносин і змінити її працею власника, який володіє незрівнянно вищою мотивацією.

Приватизація за своїми цілями, формами і методами здійснення вступила у явне протиріччя з таким магістральним напрямком, як посування від більшої нерівності до більшої рівності. Економічні реформи в Україні, супроводжувані прискореним розшаруванням суспільства на багатих і бідних, сприяли переходу від меншої нерівності до більшої, послабленню державного втручання в економіку, розширенню меж свободи індивідуума. Формальність загальнонародного характеру засобів виробництва, відчуження праці від її результатів, відсутність почуття господаря і демократизація виробничого життя, а також невдоволення пересічних громадян послужили для радянської еліти сприятливим грунтом безбольового проходження переділу власності, перерозподільчого процесу, отримання у власність фабрик і заводів вищими управлінцями. Розширення сфери економічної свободи відбулося за рахунок посилення соціальної нерівності, порушення балансу рівності та свободи, утвердження та розширення відносин “найманої праці-капіталу”.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7