бесплатные рефераты

Мотивация и стратегия прямого инвестирования в конкурентной среде

Оцінити рівень політичного ризику в тій або іншій країні інвестор може не тільки за допомогою власних або залучених експертів, але також використовуючи публікації консультаційних фірм, що спеціалізуються на оцінках ризику.

Основою визначення рівня ризику для прямих інвестицій є не стільки обмеження уряду країни стосовно іноземних інвестицій, скільки наслідки, які випливають з погіршення політичної стабільності в країні. Подібний підхід до визначення ризику для прямих інвестицій на макрорівні знижує цінність публікацій фірми для інвесторів, особливо в умовах, коли все більшого значення для них набувають оцінки мікроризиків. Ризик для експорту визначається як похідний від високих нетарифних бар'єрів і низького кредитного рейтингу країни, що ввозить зазначені товари. [21]

До числа чинників входять політична стабільність, політика основних опозиційних течій, ймовірність експропріації, обмеження власності, стан платіжного балансу, зовнішній борг, обмеження на переведення капіталу і прибутків і інші показники макро- і мікроекономічних ризиків.

Одночасно оцінюються відношення до іноземних інвестицій, рівень споживання середніх верств населення країни, рівень і прибутковість іноземних інвестицій, а також правова система країни, ступінь її бюрократизації, якість інфраструктури, відкритість культури, рівень оподаткування компаній, наявність робочої сили тощо. [21]

Добір чинників (показників) ризику і їх питома вага не завжди досить обґрунтовані, хоча відповідно до методу Делфі бажані багатоступінчастий добір і оцінка чинників, а методи статистичного аналізу дозволяють використовувати для цього приклади з життя досліджуваної країни або схожих країн. Тому доцільно порівнювати оцінки ризику, що дається різними системами.

Врахування ризику використовується при ухваленні рішення типу «де» (вибір країни розміщення капіталовкладень), «як» (спосіб проникнення на ринок) і «коли» (в залежності від передбачуваного «терміну життя» проекту), а також після облаштування фірми на обраному ринку, коли необхідно вирішувати, чи варто розширювати свою діяльність на цьому ринку, збут якої продукції там варто планувати і чи не доцільно цілком або частково піти з раніше обраного ринку.

Можливі наступні методи зниження політичного ризику, використовувані в ході прийняття управлінських рішень:

а) уникнення ризику, що є найбільш поширеним методом і полягає в тому, що інвестори утримуються від ризикованих країн і проектів;

б) зменшення ризику, засноване на страхуванні ризику силами самого інвестора, наприклад через резервний фонд фірми;

в) страхування ризику (через страхові компанії), що є домінуючим методом;

г) диверсифікація ризику, заснована на розосередженні портфелю зарубіжних активів фірми;

д) запобігання збитків і контроль за ними, що базуються на інвестуванні насамперед у такі проекти, які явно необхідні приймаючій країні (з новою технологією, з експортною спрямованістю тощо);

е) переведення ризику, засноване на використанні неакціонерних форм власності (контракти на управління, франчайзінг, об'єкти на компенсаційній основі). [21]

Інвесторам рекомендується використовувати поєднання цих методів.

Країни по-різному підходять до питання про необхідність попереднього дозволу на здійснення прямих інвестицій на їх території. У ряді країн такий дозвіл потрібно тільки в деяких випадках, переважно для вкладень у галузі, де присутність іноземних компаній обмежується. Існує група країн, де в усіх випадках необхідний попередній дозвіл, за винятком невеликих за розміром інвестицій.

Встановлено терміни (різні, але не більше 3 місяців), протягом яких на заявку іноземного інвестора повинна бути надана відповідь. Якщо відповідь не надійшла, дозвіл набирає сили автоматично. Подібні фіксовані терміни дозволяють зменшити шкоду від бюрократичних ланок при розгляді заявки.

Крім національних органів у регулюванні діяльності іноземних компаній беруть участь регіональні і місцеві влади. У деяких країнах ці влади мають велику самостійність у питаннях регламентування іноземних інвестицій, заохочуючи або обмежуючи їх в залежності від сформованої в даному районі ситуації. [41]

В усіх країнах є галузі, де обмежені або заборонені іноземні капіталовкладення. У різних країнах коло цих галузей різне, але частіше це видобувна і військова промисловість, а також галузі сфери послуг, особливо банківська і страхова справа, транспорт і зв'язок. Деякі з цих галузей цілком закриті для іноземних компаній. В інших випадках їм дозволено туди доступ тільки після одержання попереднього дозволу. Іноді іноземним компаніям дозволяється виступати в цих галузях тільки в якості молодшого партнера національних фірм, або ж якщо є відповідна угода (або розділ в угоді) між країнами. [34]

В умовах все більшого поширення принципу національного режиму стосовно іноземних інвестицій у багатьох країнах на практиці часто використовується законодавство про монополії і конкуренцію (антитрестовські закони і закони про несумлінну конкуренцію), що поширюється на всі місцеві фірми, як національні, так і іноземні. Це законодавство забороняє поглинання, злиття, об'єднання компаній і угоди між ними, що істотно обмежують конкуренцію і ведуть до створення монополій, а також забороняє контракти і таємні змови, що ведуть до стримування торгівлі, її монополізації і цінової дискримінації. Найбільш жорстким є законодавство США. Близьке до нього і законодавство Японії. У ЄС, крім національних, існують загальні для країн-учасниць правила конкуренції. [34]

Помітний вплив на прямі інвестиції справляє експортно-імпортне регулювання. Створення компаніями філій за кордоном - це один із способів подолання протекціоністських заходів. Що стосується філій торгового профілю, то протекціоністські заходи, зокрема антидемпінгове законодавство, ускладнюють їх роботу. [38]

Важливе значення мають неформальні обмеження у відношенні іноземних інвесторів. Серед них можна відзначити багатоступінчастість процедури одержання дозволу і численність пунктів заявки на одержання дозволу. У деяких країнах до відома іноземного інвестора доводять, що відповідь на його заявку буде позитивною у випадку, якщо в заявці він позитивно відповість на такі пункти, як прийняття в частку місцевих підприємців, використання місцевих ресурсів, розвиток поставок на експорт і високий технологічний рівень. До неформальних обмежень можна віднести і бюрократизацію механізму регулювання поточної діяльності іноземних компаній у країні, кредитів і державних замовлень. Все це виявляється іноді більш важливим чинником для іноземних підприємців, ніж незначні офіційні обмеження.[38]

Ситуація, коли компанії з іноземною участю фінансуються в основному за рахунок припливу коштів з країни походження, характерна для періоду активного створення мережі зарубіжних філій компаніями тієї або іншої країни.

У більшості розвинутих країн з ринковою економікою для компаній з іноземною участю немає перешкод щодо розміщення своїх цінних паперів на місцевих ринках, вони можуть нарівні з місцевими компаніями брати кредити на місці. Однак у ряді країн подібні обмеження існують, що є однією з причин активного розвитку в останні десятиліття євровалютного ринку, який став важливим каналом фінансування іноземних інвестицій, особливо для ТНК. [37]

Поряд із позиками іншим джерелом запозичень на місцевих ринках позичкового капіталу можуть бути випуск і розміщення акцій, облігацій і інших цінних паперів. Однак при цьому варто враховувати, що утримувачі цінних паперів віддають перевагу купувати папери або відомих фірм, або дуже перспективних з погляду одержання прибутку.

В міру зміцнення фінансового положення створеної компанії все більшого значення для неї набувають такі джерела фінансування, як нерозподілений прибуток і амортизаційні відрахування. Останні мають вигляд знижки з валового прибутку і дозволяють обчислювати власний розмір різними методами, у тому числі методом прискореної амортизації. До витрат дозволяється включати і відрахування на різні резерви і фонди: на сумнівних боржників, на майбутні збитки, на знецінення запасів. [37]

В багатьох країнах продовжують зберігатися валютні обмеження, тобто система обмежень на операції з іноземною і національною валютою в рамках платіжного балансу. Ці обмеження охоплюють ввіз і вивіз капіталу (включаючи репатріацію раніше завезених капіталів), вивіз прибутків, інші переведення і платежі за кордон. Як правило, валютні обмеження здійснюються центральним банком країни. В результаті в країні з валютними обмеженнями іноземний підприємець часто не може одержати з-за кордону позику для свого підприємства в цій країні (навіть якщо цю позику надає йому батьківська компанія), не завжди може вільно вивезти назад свій капітал, іноді обмежений у вивозі прибутків, часом зіштовхується з обмеженнями в платежах за кордон при розрахунку за куплені там ліцензії, «ноу-хау», послуги тощо. [37]

У переважній більшості випадків компанії з іноземною участю інкорпоруються в країні перебування. Тому вони розглядаються місцевим законодавством як резиденти країни перебування і з них стягуються ті ж податки, що і з національних компаній. Що стосується відділень іноземних компаній, то в деяких країнах вони платять окремі податки по більш високій ставці. Місцевими податками оподатковуються і службовці компаній з іноземною участю. [29, 30]

Основну частину податків з компаній складає певна група податків. Насамперед, це податок на прибуток корпорацій (корпоративний податок), що складає основну частину податкових виплат компаній. Оподаткуванню на прибуток підлягає чистий прибуток фірми (валовий дохід за відрахуванням усіх витрат і збитків). Існують розходження між країнами при оподаткуванні тієї частини чистого прибутку, що підлягає розподілу між акціонерами (пайовиками) у вигляді дивідендів і потім підпадає під дію прибуткового податку з фізичних осіб, в результаті чого та сама сума може двічі оподатковуватися податком - спочатку корпоративним податком як частина прибутку фірми, а потім особистим прибутковим податком, що складає дохід акціонерів, які одержують від фірми цю суму в якості дивідендів на свої акції. В залежності від підходу до цього подвійного оподаткування прибутку можна згрупувати національні системи стягування податку на прибуток корпорацій у наступні системи:

- класична система, при якій частина прибутку оподатковується податком на прибуток корпорацій, а потім особистим прибутковим податком (Бельгія, Люксембург, Нідерланди, США, Швеція, Швейцарія);

- система зниження оподаткування на рівні компанії, при якій прибуток оподатковується за більш низькою ставкою корпораційного податку (Австрія, Німеччина, Португалія, Японія) або ж він частково звільняється від обкладення (Ісландія, Іспанія, Фінляндія);

- система зниження оподаткування на рівні акціонерів, при якій або акціонери частково звільняються від сплати прибуткового податку на одержувані ними дивіденди незалежно від того, чи утриманий корпораційний податок (Австрія, Данія, Канада, Японія), або податок, сплачений компанією з прибутку, частково зараховується при оподаткуванні акціонерів, тобто діє так званий податковий кредит, імпутаційна система (Великобританія, Ірландія, Франція);

- система повного звільнення прибутку від корпоративного податку на рівні фірми (Греція, Норвегія) або акціонерів (Австралія, Італія, Нова Зеландія, Фінляндія). [29, 30]

Вітчизняним інвесторам при розробці питання про заснування (покупку) фірми за кордоном варто звертати особливу увагу на податкове законодавство зарубіжних країн, залучаючи торгпредства і по можливості досвідчених місцевих фахівців.

Крім офшорних центрів і податкових гаваней, на Заході майже немає спеціальних пільг для іноземних інвесторів. Тому компанії з іноземною участю використовують інвестиційні пільги, які надаються владою приймаючих країн для всіх діючих на їх території компаній. Подібні пільги - один із важливих моментів для іноземних підприємців в ході ухвалення рішення про організацію або розширення зарубіжних філій.

Основна маса пільг, якими можуть скористатися іноземні підприємці, - це пільги в контексті загальнонаціональної політики державного стимулювання економіки. Вони звичайно поширюються на всі діючі в країні компанії, як національні, так і іноземні. Пільги надаються для стимулювання регіонального розвитку (особливо для відстаючих районів, для так званих депресивних зон, у яких стагнують традиційні для них галузі), проведення в масштабах країни ряду галузевих програм, розвитку науково-дослідних робіт, збільшення зайнятості населення, розвитку експортних виробництв тощо. [38]

У деяких країнах і територіях існують пільги, якими користуються переважно підприємці з-за кордону. В основному це пільги, що діють у так званих податкових гаванях і офшорних центрах, де проводиться політика притягнення іноземних інвестицій шляхом надання їм широких податкових і інших пільг. В податкових гаванях подібні пільги звичайно надаються всім іноземним компаніям, в офшорних центрах - тим іноземним компаніям, що здійснюють операції з нерезидентами. Однак у багатьох випадках розходження між цими гаванями і центрами провести майже неможливо.

Для цих гаваней і центрів характерний свій набір форм господарської діяльності, викликаний тим, що іноземні інвестори відкривають тут фірми не стільки для видобутку сировини і виробництва товарів, скільки для комерційної, фінансової, управлінської, страхової діяльності і для керування судноплавними компаніями. [38]

Розробка стратегій іноземних інвестицій

При розробці стратегії прямих зарубіжних інвестицій вищий менеджер попередньо оцінює інвестиційний план з погляду не тільки його прибутковості, але й очікуваних труднощів і непередбачених обставин.

Прибуток від знову освоюваної сфери діяльності може бути спрогнозований з урахуванням передбачуваної частки ринку, обсягів продажу, ціни, умов конкуренції і витрат виробництва й обігу. Останні містять у собі збутові й управлінські витрати, амортизацію і податки. Розрахунки можуть вестися у валюті країни перебування, але необхідний перерахунок на валюту країни-інвестора. При цьому варто мати прогноз обмінного курсу на перспективу. [45]

У випадку інвестиції у формі придбання діючого підприємства очікуваний в перспективі прибуток можна спрогнозувати, спираючись на його розміри за минулі періоди. При цьому фірма повинна звернути серйозну увагу на можливі розходження в методиці обчислення прибутку і на фінансові зобов'язання, що можуть виникнути з випадкових обставин (наприклад, підприємство могло виступити в минулому гарантом при кредитуванні інших суб'єктів). Слід також проаналізувати сформовані тенденції зміни прибутку, стабільність і темпи його приросту.

При оцінці ефективності прямих зарубіжних інвестицій необхідне врахування синергічного ефекту. При зарубіжних інвестиціях діють різнонаправлені чинники, які, з одного боку, зменшують прибуток компанії, а з іншого боку - збільшують його. Так, якщо в результаті інвестування виникає імпортозамінне виробництво, то компанія втрачає на скороченні обсягу експорту товарів і технічних послуг. В той же час материнська компанія одержує додаткові прибутки від зарубіжних дочірніх фірм за рахунок надання різного роду послуг і кредитів. [22]

Для визначення пріоритетів в інвестиціях необхідне встановлення нормативу їх окупності. Пріоритет в інвестиціях визначається з врахуванням часу, необхідного для повернення всієї суми капіталовкладень. При розрахунках суми чистого прибутку виникають специфічні питання, пов'язані з розходженнями між країнами в методиці калькулювання витрат виробництва, обмінними валютними курсами, особливостями податкових систем, невизначеністю в порядку переведення прибутку за кордон. У кожної компанії своє уявлення про прибутки від зарубіжних інвестицій. [50]

Прибутки містять у собі дивіденди від зарубіжних капіталовкладень, прибуток від експорту в дочірні фірми, надходження від управлінського консультування, роялті, відсотки за кредит, наданий дочірнім фірмам. Остаточна сума прибутків визначається після сплати всіх податків у країні інвестора й у країні перебування. До цієї суми може бути включений і реінвестиційний прибуток.

При визначенні нормативу окупності не приймається до уваги прибуток, що виникає за межами терміну окупності. При такому підході багато інвестиційних проектів, у принципі прибуткових, виявляються відхиленими в силу жорстких вимог до терміну окупності.

Багато компаній оперують середньою рентабельністю. Вона розраховується у відсотках від суми інвестицій. Коли компанія встановлює прийнятний для неї мінімальний рівень рентабельності, то використовує наступні три його різновиди:

• основний твердий мінімальний рівень;

• залежний від зміни кредитної ставки і розміру капіталовкладень мінімальний рівень;

• у випадку проникнення на новий ринок або розробки нового товару особливий мінімальний рівень.

При оперуванні середньою рентабельністю за межами визначених часових рамок необхідно привести прибуток майбутніх періодів до умов дійсного часу. [50]

Багатонаціональна компанія через різні види страхування, вишукування фінансових ресурсів у країні перебування й інші засоби знаходить визначений захист від ризику, пов'язаного з зарубіжними інвестиціями. В залежності від обставин використовуються такі засоби, як придбання валюти на термін, співробітництво з місцевими інвестиційними фондами, вивіз чистого прибутку в дозволених межах і створення спільних підприємств.

Підприємство може вжити заходів по раціоналізації власної інформаційної системи і процедури прогнозування. Використання масштабної інформаційної системи дозволяє мати більш обгрунтовані прогнози по конкуренції, змінам попиту і технології, тенденціям росту витрат виробництва і продуктивності праці. Це, у свою чергу, дає можливість точніше оцінити інвестиційну обстановку.

Якщо багатонаціональна компанія, здійснюючи зарубіжні інвестиції, створює підприємство, яке на 100% належить їй, то це сепаратні інвестиції або одноособове підприємство. Якщо ж частка компанії менше 100%, то це - спільне підприємство (СП). У міжнародному бізнесі під СП розуміють спільну справу, створювану двома або більше зацікавленими особами, громадянами різних держав. [39]

Визначення СП, яке дає Е.Дж.Колде – це особливе підприємство, створюване фірмами двох або більше країн на постійній основі. Об’єктами поєднання тут є не лише сам по собі капітал, але і технологія виробництва, патенти, торговельні марки, управлінські ноу-хау та інші фактори виробництва.

Спільному підприємству властиві наступні характерні риси.

Перша. Орієнтація на одержання підприємницького прибутку. СП утвориться тоді, коли кожним з його засновників переслідується властива бізнесу мета - одержання прибутку. СП не вкладає капітал на соціальні потреби, не може задовольнитися роллю рантьє - простим збором відсотків за капітал.

Друга. Спільність цілей утворювачів СП, оскільки мається на увазі одержання прибутку.

Третя. Спільний облік. Оскільки здійснюється технічне й економічне співробітництво на базі спільних інвестицій, сторони пропорційно їх часткам у загальній сумі капіталовкладень або за особливою угодою розпоряджаються прибутками і збитками і розподіляють їх між собою на основі загального рахівництва.

Четверта. Спільне керування бізнесом. Здійснюючи спільні інвестиції, партнери спільно управляють підприємством і несуть загальний тягар господарського ризику. Надання технології в рамках СП і стягування при цьому роялті не відсторонює партнера від спільного управління. [39]

Стимули створення СП поділяються на: стимули стосовно багатонаціональної компанії і фірми приймаючої країни. Щодо перших стимули створення СП наступні:

• можливість заощадити кошти на інвестиції;

• дроблення господарського ризику;

• набуваючи статусу неіноземного підприємства, СП не порушує національні почуття населення приймаючої країни;

• використовуючи управлінські і збутові можливості і робочу силу фірми-партнера, можна легше пристосуватися до специфічних умов країни;

• у випадку юридичних обмежень на 100%-ве володіння підприємством СП є єдино можливою формою зарубіжних інвестицій;

• можливість одержання різних пільг, наданих приймаючою країною іноземному бізнесу;

• можливість реально розпоряджатися справою в умовах відсутності повного права володіння.

Щодо фірми приймаючої країни, стимули створення СП наступні:

• збільшення фінансової потужності за рахунок іноземного капіталу;

• можливість одержання кредитів під гарантію іноземного партнера;

• можливість запозичити в іноземного партнера передовий управлінський, виробничий і збутовий досвід;

• можливість користування законодавчими й адміністративними преференціями, наданими приймаючою країною іноземному капіталу;

• встановлення ділового співробітництва з іноземним партнером і можливість посилення на цій основі зовнішньої маркетингової діяльності.

СП дає можливість оперувати великим капіталом при меншому його вкладенні в порівнянні з одноособовим створенням підприємства.

У більшості країн, що розвиваються, здійснюється політика притягнення іноземного капіталу, в рамках якої надається цілий ряд преференцій, таких як урядові гарантії іноземних кредитів, податкові пільги, сприяння переведенню прибутку тощо.

Приймаюча країна одержує можливість подолання відсталості окремих територій, надання більшої динамічності суспільному розвитку.

У випадку, якщо приймаючою країною застосовуються дискримінаційні заходи у відношенні іноземного капіталу, СП є гарним засобом обминути їх.

Багатонаціональна компанія, створюючи СП у партнерстві з фірмою країни перебування, може підняти свою суспільну репутацію шляхом поліпшення відносин з найманим персоналом і громадськістю.

СП поділяються на майнові і немайнові. Майнові СП створюються спільним інвестуванням капіталу, основні права й обов'язки засновників визначаються на основі законодавства установчим договором, прибутки і збитки СП розподіляються пропорційно інвестиційним внескам. Немайнове СП утворюється без спільних інвестицій на основі договору про використання управлінських знань, прав промислової власності, технології, послуг, ліцензій, торгової марки й інших об'єктів інтелектуальної власності. [38]

Міжнародні СП можна розділити по типах в залежності від наявності інвестиційного капіталу, характеру партнера і ступеня повноти прав власності.

Класифікація за наявністю інвестиційного капіталу [39]

Міжнародне СП договірної форми застосовувалося у відносинах з соціалістичними країнами, де юридично не визнавалося право громадян цих країн на приватну власність. При цій формі компанія країни-інвестора давала уряду або інвестору  приймаючої країни капітал, устаткування, промислову власність, технічне сприяння і ноу-хау на умовах одержання роялті.

Майнове міжнародне СП є найбільш поширеним в країнах, що розвиваються. При цій формі інвестори можуть брати участь у капіталі діючого підприємства, але в більшості випадків спільними інвестиціями створюється нове підприємство.

Класифікація за характером партнера [39]

Партнерами по СП з боку приймаючої країни можуть бути приватна фірма, урядовий орган, державне підприємство, фірма третьої країни.

Міжнародне СП із фірмою третьої країни - в створенні СП бере участь не тільки фірма країни, що приймає, але і капітал третьої країни. Звичайно ця форма використовується при наявності великомасштабних проектів і підвищеного ризику. Саме для дроблення ризику іноземний капітал виступає у формі множинної власності, що об'єднує інвесторів декількох країн.

Міжнародне СП з приватною фірмою - найбільш часто використовується, оскільки фірма-інвестор має можливість ефективно скористатися всіма перевагами партнера, такими як апробовані канали збуту, кваліфікована робоча сила, зв'язки в урядових і адміністративних структурах.

Міжнародне СП з урядовим органом утворюється, коли уряд країни, що приймає, з метою прискорення економічного росту вирішує безпосередньо сам брати участь у спільних інвестиціях. Подібна ситуація виникає, коли не вистачає національного капіталу або він зосереджується у високоприбуткових зі швидким оборотом капіталу галузях. Спільні інвестиції цієї форми здійснюються з метою розвитку стратегічних галузей, відшукання фінансових ресурсів і створення сприятливих умов для приватних інвестицій, тому вони направляються в базові галузі, на структурну перебудову і забезпечення пропорційного економічного розвитку.

Класифікація за ступенем повноти прав власності [39]

В залежності від того, яка частка прав власності СП належить фірмі країни-інвестора, СП можна розділити на ряд категорій. Якщо фірмі належить більше 95% голосуючих акцій, то маємо повне володіння; якщо частка власності - в межах від 50 до 95%, то має місце володіння більшості; якщо менше 50%, то має місце володіння меншості.

Поділом прав власності з місцевою фірмою можна обминути окремі законодавчі перешкоди, а також протистояти політичному і суспільному тиску з боку приймаючої держави. Спільне володіння пом'якшує побоювання в суспільстві, що іноземці захоплять пануючі позиції в економіці, дає можливість зростити партнерів із загальними інтересами і підвищує роль місцевих фірм.

Рішення про ступінь повноти володіння спільним підприємством приймається, в основному, з урахуванням характеру товару, фінансових і управлінських можливостей, економічної, соціальної і політичної ситуації в приймаючій країні.

Які найважливіші чинники, що необхідно взяти до уваги багатонаціональній компанії при розробці стратегії СП? Насамперед, стратегія СП повинна бути найтіснішим чином пов'язана зі стратегіями маркетингу, виробництва, матеріально-технічного постачання, технології, фінансів, персоналу й іншими. [45]

Крім того, врахованими чинниками можуть бути:

1)особисті переваги вищого менеджера;

2)заснована на досвіді оцінка прибутковості спільних інвестицій;

3)можливості компанії у відношенні технології, товару, керування, маркетингу й інших;

4)політика країни, що приймає, стосовно іноземної власності, націоналістичний чинник і відношення компанії до них:

5)можливості контролю спільної діяльності:

6)можливості знаходження необхідного партнера;

7)умови оподаткування й інші правові установки.

Основними є наступні чинники: можливості компанії, місцевий націоналізм і умови контролю.

Якби багатонаціональна компанія була особливо сильна в менеджменті, техніці, розробці продукту, маркетингу, мобілізації капіталу й інших функціях, вона намагалася б уникати спільних інвестицій. Володіючи фірмовим товаром, особливою технологією, спеціальним маркетингом і іншими перевагами, компанія, незважаючи на тиск з боку місцевих фірм, зацікавлених у спільному володінні, змогла б відстояти свою позицію на організацію одноособового виробництва через цілком належну їй дочірню компанію. Але звичайно компанії не мають подібних переваг. Якщо навіть на якійсь момент і є окремі переваги, то в довгостроковому плані вони нівелюються. Тому компаніям доводиться виявляти визначену гнучкість у питаннях спільної власності. [22]

Якщо з боку місцевої влади встановлюються визначені обмеження в пропорціях спільного володіння, то компанії треба вирішувати, чи є сенс брати участь у спільному виробництві. Хвиля націоналізму, що піднімається в багатьох країнах, тисне на форми і масштаби іноземної власності. Коли іноземний бізнес фактично розпоряджається значною частиною місцевого господарства, особливо сильні вимоги до спільного володіння власністю.

Водночас багатонаціональна компанія шляхом добору гідного партнера і виробітку відповідних умов договору може зарезервувати для себе визначені права в прийнятті рішень і контролі. [22]

Особливо важливий вибір партнера і встановлення взаємної довіри. Одночасно з договором про заснування СП компанія може підписати угоди про керування і технічну співдружність. У цих документах відбиваються порядок і умови утворення ради директорів, призначення й оплата праці менеджерів, фінансування й оплата управлінських і технічних послуг компанії, розподіл прибутку і вирішення інших потенційно спірних питань. У процесі виконання закріплених за багатонаціональною компанією функцій надання торгової і фірмової марки, патентів, фінансових засобів, інжиніринга, маркетингової й управлінської технології, навчання менеджерів, вона може зробити істотний вплив на загальну управлінську політику СП.

Питання про права власності і контролю досить складні. Навіть 100%-на власність не обов'язково припускає можливість повного контролю. Це особливо виявляється в довгостроковому плані. Можливості ефективного контролю забезпечуються не стільки відносинами власності, скільки знаходженням взаємовигідного варіанта договору, технічним і управлінським сприянням, відповідними умовами постачання СП різноманітними місцевими природними ресурсами. Багатонаціональна компанія повинна компенсувати мінуси від послаблення контрольних прав, що випливає зі спільного володіння, вигодами від довгостроково прибуткового бізнесу і збігу інтересів компанії і держави.

Склад витрат і прибутків конкретизується в кожному окремому випадку. Співвідношення прибутків і витрат коливається у визначеному діапазоні. При цьому розрахунки компанії можуть не збігатися з розрахунками місцевого партнера. Тому рекомендується розглядати співвідношення прибутків і витрат не тільки на момент створення СП, але і за умовами, прогнозованими через 3, 5 і 10 років. [36]

З врахуванням чинників, викладених вище, компанія робить вибір на користь того або іншого типу СП. Через мінливість основних чинників, що лежать в основі формування спільних підприємств, стратегія СП повинна бути досить гнучкою. В основному вона повинна бути гармонізована з іншими стратегіями компанії, враховувати довгострокові націоналістичні тенденції.[39]

З огляду на загальну стратегію СП уточнюються регіони і держави як об'єкти спільних інвестицій, бажана ступінь повноти прав власності, тип партнера, можливості мобілізації місцевого капіталу і наймання місцевих менеджерів і інші обставини. Подібна стратегія дає можливість провести аналіз співвідношення прибутків і витрат з огляду на ризики і невизначеності. У питаннях вибору між СП і одноособовим підприємством, визначення ступеня повноти прав власності повинна бути виявлена достатня гнучкість. Компонентами зазначеної стратегії можуть бути угоди про керування і технічну допомогу. І, нарешті, багатонаціональна компанія при виборі стратегії СП бере до уваги свій власний досвід і зміни обстановки в країнах світу. [39]

Прагнення багатьох міжнародних компаній до одноособового володіння замість СП може виявитися суперечним їх довгостроковим інтересам. Подібна політика може привести до того, що компанії не одержать доступу до найбільш прибуткових виробництв. Крім того, вона в більшості випадків іде врозріз з побажаннями урядів і населення брати участь у спільному виробництві зі своєю власністю, своїми менеджерами і своїми фірмами. Компанії зрозуміють, що якщо відсутні спільна власність і контроль, то розгортання зарубіжної виробничої діяльності в довгостроковому плані стає все проблематичнішим. Саме СП є ефективним способом гармонізації інтересів партнерів різних країн.

Стратегія власності

Політика власності багатонаціональних компаній поділяється на типи в залежності від того, яке місце в стратегії компанії приділяється контролю зарубіжної діяльності.

У наступних випадках необхідний твердий контроль, забезпечуваний повним володінням або володінням на правах власності більшості:

1)застосування у світовому масштабі уніфікованих маркетингових методів у відношенні відмінних один від одного товарів (типовий приклад - кока-кола, косметика й інші споживчі товари);

2)необхідність модернізації і концентрації виробничого устаткування з метою скорочення витрат виробництва (виникає, коли товар досягає періоду зрілості);

3)олігархічна стратегія міжнародних компаній у виробництві сировини і матеріалів;

4)орієнтація компаній на розробку нових виробів (у випадках нагальної потреби раннього відшкодування витрат на дослідження і розробки і коли важко домовитися з партнером про ставки оплати за технічне сприяння). [45]

При здійсненні стратегії, що передбачає максимальний контроль зарубіжної діяльності, навіть надання місцевим партнером управлінських кадрів, крім сумнівів у їх кваліфікації, викликає побоювання можливості ослаблення контролю з боку компанії.

Коли мова йде про СП, важко розраховувати на те, що місцевий партнер виявиться дуже млявим у ділових відносинах. Якщо він побачить, що стратегія іноземної компанії протистоїть його інтересам, він буде відстоювати їх, що загрожує серйозним тертям. У цьому випадку найчастіше наявність місцевого партнера визнається недоцільною, звідси і прагнення до повного або на основі більшості права власності.

Далі мова йтиме про стратегію, у якій наголос робиться не на контролі, а на максимальному використанні потенціалу місцевого партнера, а саме:

1)якщо місцевий партнер постачає сировину і матеріали, то можливість їх придбання є попередньою умовою зарубіжної інвестиції компанії;

2)якщо компанія виготовляє різноманітний асортимент виробів і необхідні маркетингові зусилля по самостійному освоєнню каналів збуту, то вона схиляється до співробітництва з місцевим партнером, щоб використовувати вже освоєні канали;

3)у випадку недостатності капіталу для зарубіжної діяльності й управлінського потенціалу можна спробувати вирішити ці проблеми шляхом співробітництва з місцевим партнером. [45]

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7


© 2010 РЕФЕРАТЫ