Слово «дисципліна» походить від латинського discipulos і discere. З моменту народження ми стаємо «учнями» навколишньої нас соціального середовища, вивчаючи всі нові види «порядку», які інтегрують наші способи поводження. Це відбувається, починаючи з дисципліни прийняття їжі, функції виділення, рухів локомоторних і хватальних через дисципліну вищої форми руху: мови, завдяки якій ми засвоюємо готову систему бачення навколишнього світу, мислення й відчування, і до всякого роду порядку, соціального, пізнавального, морального й т.д., з яким ми зіштовхуємося протягом нашого життя і яким підкоряємося.

Ми не знаємо визначення життя, але якщо слідом за фізиком Шредингером приймемо, що життя є безперервне протистояння ентропії або тенденції матерії до хаотичного руху часток, то порядок виявляється найбільш істотною рисою життя.

У безперервному обміні енергією й інформацією із середовищем (метаболізм енергетичний і інформаційний) кожний живий організм, від найпростішого до самого складного, прагне зберегти свій власний порядок. Втрата цього порядку рівнозначна смерті, виявляючи собою перемогу другого закону термодинаміки (ентропії). Всупереч видимості сталості живої системи жоден атом у ній не залишається тим же самим; через відносно короткий час він заміняється атомом із зовнішнього середовища. Постійної залишається тільки структура, своєрідний порядок, специфічний для даного організму. Це своєрідність, або індивідуальність, ставиться до порядку на рівні біохімічному (своєрідність білків), фізіологічному, морфологічному, так само як і на рівні інформаційному.

Цей останній рід порядку ставиться до сигналів, одержуваним з навколишнього світу й специфічних реакцій на них. Завдяки інформаційному метаболізму «моїм» стає не тільки власний організм, але також і навколишній світ, що своєрідним способом сприймається, переживається й на який індивід своєрідно реагує. У міру філогенетичного розвитку нервової системи інформаційний метаболізм грає все більшу роль у порівнянні з метаболізмом енергетичним.

Збереження специфічного для даного організму порядку жадає від його постійного зусилля, що є умовою життя. Зусилля жити, що протистоїть ентропії, частково заощаджується завдяки біологічній спадковості. Завдяки їй своєрідний порядок переноситься від покоління до покоління. Полове відтворення забезпечує більша розмаїтість структур, тому що генетичний план, що виникає із з'єднання двох полових кліток, є новим планом, а не точною копією материнської клітки, як у випадку асексуального відтворення. Це останнє нагадує технічне виробництво, при якому створювані моделі є точною копією прототипу.

Людина, крім біологічного спадкування, має у своєму розпорядженні спадкування соціальним, завдяки якому може опановувати матеріальними й духовними цінностями. Зусилля тисяч поколінь, пов'язані з розвитком мови, формуванням знань про світ, цінностей моральних і художніх, технічних пристроїв і т.д., передаються йому, починаючи з народження. Якби вона була позбавлена цієї спадщини, вона змушена була би все починати спочатку. Розвиток культури був би неможливо.

Проблема порядку інтегрально пов'язана із проблемою влади. Щоб навколишнє середовище перетворити у свій власний порядок, структуру власної системи, необхідно спочатку цю частину середовища добути, стати її хазяїном і володарем. Боротьба за територію, на якій живуть, властива не тільки людині, але й твариною й навіть рослинами. Спроба захоплення території шляхом вторгнення викликає у тварин реакцію або агресії, або втечі; банальний приклад - собака, що ричить на той, хто хоче відібрати в неї кістка. Соціологія тварин дає багато цікавих прикладів як боротьби за владу, так і, що формується в групах тваринні ієрархії.

Проблема влади існує також усередині багатоклітинних організмів. У «суспільстві» кліток повинен існувати певний порядок. Цей порядок закодований у генетичній субстанції, що становить істотний компонент будь-якого клітинного ядра. Воно є «довірителем (повірником)» клітки. Без нього вона не може існувати. Ендокринна й нервова системи виконують в організмі роль як би допоміжну відносно генетичного плану, підсилюючи його інтегруючу діяльність, моделюючи план діяльності залежно від актуальних потреб організму й умов середовища.

Пухлину можна було б визначити як «бунт» клітки проти обов'язкового в даному організмі порядку. Пухлинні клітки, звільнившись від загальної дисципліни, вільно, «не вважаючись» з іншим організмом, реалізують свої права на збереження свого життя й життя свого нового виду. Вони розростаються й розмножуються за рахунок інших, які «не збунтувалися» кліток.

Дивлячись на організм цілісно, не можна обминути проблеми влади; вони властива навіть організмам, що стоять на самих нижчих рівнях філогенезу. Щоб жити й розмножуватися, потрібно завойовувати навколишній світ. Ця проблема, як і багато основних моментів людського життя, виступає в патологічно перебільшеному виді також у шизофренії. Хворий, особливо в гострому періоді шизофренії, у своїх патологічних переживаннях часто балансує між почуттям божественної всемогутності, у якому він читає думки людей, управляє їхньою волею, управляє ходом подій на землі й Всесвітом і почуттям повної втрати влади, коли інші читають його думки, управляють його діями, мовою й думками, коли він почуває себе автоматом, позбавленим влади над навколишнім світом. У стадії життя перед хворобою шизофреників часто на перший план виступають труднощі завоювання свого місця в навколишньому світі й адекватному рішенні дилеми «управляю - управляють мною».

Проблема влади зв'язана не тільки із законом збереження життя, але також і із законом збереження виду й з інформаційним метаболізмом. У першому випадку влада однобічна, а в другому й третьому - двостороння. Та частина оточення, що повинна бути знищена й поглинена, щоб доставити організму необхідну для життя енергію, уже не має над ним влади. У сексуальних і еротичних контактах влада двостороння. Індивід стає паном і невільником свого партнера. В обміні сигналами з оточенням індивід змушений приймати порядок оточення, одночасно намагаючись нав'язати йому свій власний.

Три роди влади над оточенням визначає те саме присвійний займенник «мій». «Моїми» є: їжа, квартира, гроші й т.д., предмети, що забезпечують закон збереження життя. «Моїми» є особи, що забезпечують закон збереження виду; у вузькому значенні сексуальний партнер, у широкому - обличчя, що належать до тих же самих соціальних груп: сімейної, національної, релігійної, професійної, класової й т.п., тому що в основі соціальних зв'язків різного роду лежить закон збереження виду. Сімейна група - найпростіша й сама рання їхня форма - є безпосереднім результатом цього закону. «Моїми», нарешті, є власні переживання, враження, почуття, думки, набуті знання, рішення й дії. Сигнали, що надходять із навколишнього світу, своєрідним образом упорядковуються, обумовлюючи специфічну реакцію на них.

Інформаційний метаболізм, наданий Павловим як рефлекторна діяльність, розширює сферу влади організму над навколишнім світом. «Моїм» стає не тільки та частина оточення, що асимілюється самим організмом, і не тільки той, минущий зв'язок, з якої обумовлює появу нового організму, але значно більше широке коло навколишнього світу, мінімальні кількості енергії якого, не граючої ніякої ролі в енергетичному метаболізмі, стають сигнальне, зумовлююче поводження організму. Інформаційний метаболізм є підготовчим кроком до вступу в репродуктивний контакт із навколишнім світом. Перш ніж стати «моїм» у змісті створення субстанції власного організму або сексуального з'єднання, він повинен стати «моїм» у змісті орієнтування в ньому. Організм повинен «знати», як у ньому рухатися, щоб задовольнити два основних біологічних закони: збереження життя власної й виду.

У міру філогенетичного розвитку інформаційного метаболізму, що існує в кожній клітці у формі її здатності приймати сигнали з оточення й реагувати на них і який у багатоклітинних організмах стає, насамперед, функцією спеціалізованих у цьому напрямку кліток (одержання сигналів - рецептори, реагування - ефектори, а перенос і впорядкування їх - нервові клітки), життя стає усе більше готуванням до життя, якщо, як її сутність, приймається виконання двох основних біологічних законів. Навпроти, у найпростіших організмах життя замикається у виконанні цих законів.

Навколишній світ служить їм тільки для перетворення його у власну структуру організму, стає повністю «моїм» миром, або, якщо ця умова не виконується, загрожує загибеллю, руйнуванням власного порядку, що рівнозначно смерті. Якби спроба відтворити переживання на цьому рівні філогенезу не була зайвим фантазуванням, то можна було б припустити, що вони балансують між почуттям всемогутності й почуттям погрози смерті; мир або повністю «мій», або зовсім чужий, причому сторонність означає смерть.

Задоволення основних біологічних потреб зв'язується із приємними переживаннями, незадоволення - з неприємними. «Мій» мир притягає, а «чужий» відштовхує. Влада над навколишнім світом тому є джерелом задоволення, а її відсутність - джерелом неприємних почуттів. «Чужий» мир збуджує страх і агресію; прагнуть від нього бігти або його знищити.

Що стосується влади над оточенням, то існують певні аналогії між описаною ситуацією й тією, у якій перебуває людина на початку свого розвитку, коли його сигнальна система ще функціонально дуже слабко розвинена. Подібно нижчим формам життя, в ембріональному періоді й дитячому віці він повністю залежить від його оточення, без нього перестає жити. Оточення належить винятково йому; він має над ним повну владу, тому що воно виконує всієї його потреби, або, якщо це не так, йому загрожує смерть. Багато психіатрів, особливо ті, які займаються переживаннями раннього дитинства, уважають, що почуття всемогутності й нерозрізнення між власним миром і миром навколишнім характерно для дитини. Досить частий прояв переживань цього типу в шизофренії вважається регресією до самих ранніх періодів розвитку. Деспотизм загальновизнано вважається осьовим проявом емоційного інфантилізму. Абсолютна влада зв'язується з абсолютною залежністю. Володар, подібно дитині без матері, не може існувати без своїх підданих. Він також втрачає границю між собою й підлеглим йому оточенням, як у Людовика: «L'etat c'est woi».

Розвиток сигнальної системи зменшує залежність організму від оточення. Контакт із ним не означає необхідності захоплення оточення у своє повне володіння, при якому воно повністю перетвориться в структуру організму. Не означає також зворотної ситуації, коли живий організм перетвориться в структуру оточення.

Контакт із оточенням втрачає гостроту альтернативи: «перемогти» або «стати переможеним», при якій власна перемога означає смерть оточення, а перемога оточення - власну смерть. Боротьба з оточенням триває далі, тому що вона становить сенс життя, якщо ми трактуємо її як прагнення дотримувати власного порядку ціною порядку оточення. Однак перемоги й поразки втрачають свій драматичний аспект «бути або не бути», а здобувають характер боротьби «понарошку», як би гри з оточенням. У цій боротьбі можна бути безболісно переможеним оточенням; тоді приймається його порядок; на цьому, зрештою, ґрунтується дисципліна в змісті научання порядку оточення; можна також бути переможцем, свій порядок нав'язати оточенню, не знищуючи його при цьому, як у випадку енергетичного обміну із середовищем. Ці «забави» з оточенням стають самоціллю. Їх можна спостерігати навіть на дуже низьких рівнях філогенезу. Хейзинговське homo ludens, як видно, ставиться не тільки до людини.

Взаємодія з оточенням у змісті прийняття сигналів і реагування на них, при якому виявляєшся те переможцем, те переможеним, становить необхідну умову насичення інформаційного метаболізму, без якого не міг би розвиватися енергетичний метаболізм і репродуктивний контакт із оточенням. Інакше кажучи, не можна ввійти в суть життя, не пройшовши через ізолююче середовище гри з навколишнім світом, контакт із яким ґрунтується на обміні інформацією. Як відзначалося, у міру розвитку сигнальної системи, ця ізолююча сфера стає усе більше широкою. Шизофренічний аутизм, або переривання інформаційного метаболізму, приводить у крайніх випадках до порушення в енергетичному метаболізмі (хворий, наприклад, перестає їсти) і майже, як правило, знищує закон збереження виду.

Еволюційний стрибок, яким було виникнення людини, загалом, ставиться до розвитку сигнальної системи, не пропорційному в порівнянні з іншими системами організму, особливо тієї її частини, що, насамперед, служить інтеграції сигналів вхідних і вихідних з організму, тобто кори мозку. Мільярди коркових кліток забезпечують неймовірне багатство способів обміну інформацією з оточенням (функціональних структур), з яких протягом життя використовується лише невеликий відсоток. У цьому проявляється принцип марнотратної економії, досить розповсюджений у живому світі. Відповідно до цього принципу, лише мала частина існуючих у природі генетичних планів виявляється реалізованої в зрілих організмах. Також і окремі органи працюють, реалізуючи лише в малому ступені свої можливості. Тиск оточення, особливо соціального середовища й соціального спадкування, змушує до розвитку тільки тих форм взаємодії з оточенням, які приймаються в даному культурному колі й у даній епосі. Можливо, без цього зовнішнього тиску соціальної дисципліни виник би хаос. Може бути, у несвідомому страху перед цим хаосом людина із самого початку свого існування винаходить усілякі способи покріпачення волі дорівнює людей, тварин і рослин, з якими перебуває в контакті, як і самого себе. Там, де ми знаходимо ґрати й кайдани, з великою ймовірністю можна прийняти, що маємо справу зі слідами людини.

Прагнення до порядку й дисципліни досягло там апогею дивовижного абсурду. Третій Рейх уже валив, а «концерни» смерті продовжували справно діяти й навіть збільшували свою «продуктивність». У них довше всього втримувалася ідея «Майн Кампф», тому що вони з'явилися квінтесенцією цієї ідеї. Гітлерівська концепція поліпшення миру була винятково простій: знищити все те, що загрожує чистоті раси «поза людей», насамперед - ліквідувати євреїв. Після цього акту знищення повинен був наступити «рай чудових людей». Концепція ця не нова в історії людства, але ніколи не була настільки просто сформульована й настільки послідовно проведена.

Будь-якої соціальної ідеології, а було їх у ході історії чимало, властиве відраза до того, що з нею не погодиться, насамперед до тих, хто її не визнає. Образ миру спрощується до чорно-білого, люди діляться на «віруючих» і «невіруючих»; перші - гарні, другі - погані. Внутрішня боротьба між різними можливостями активності, що у власній оцінці відчувають як боротьбу добра зі злом, переноситься зовні. Приймаючи готову форму активності, редукують власну непевність, коливання між альтернативними можливостями, стають носіями добра, у власному поданні. Злом стає те, що зовні й із цією формою не погодиться. Прийняття готової структури ззовні полегшує внутрішню інтеграцію; динамічний порядок перетворюється в статичний перетвориться в статую. Такою статуєю була людина Третього Рейха; він ішов прямо вперед до мети, поставленої вождем, топчучи й знищуючи все варте на шляху.

Розвиток сигнальної системи в людини, особливо вищої форми сигналу, яким є слово, дозволяє йому незрівнянно більше зробленим, ніж у тварин, образом користуватися готовими функціональними структурами. Замість того, щоб виробляти їх заново, він вивчає їх від соціального оточення. Дисципліна є необхідною умовою асиміляції таких готових форм поводження й соціального оточення. Прийняття їх нагороджується, відчуження - карається. Формується внутрішня система, що контролює поводження індивіда, що відчувається їм як «соціальне дзеркалом («що про мене подумають»).

У міру асиміляції нової функціональної структури зовнішня система контролю включається у внутрішню систему самоконтролю. Суддівська влада оточення переноситься на індивіда. Людина стає суддею сам собі. Совістю людини Третього Рейха був наказ вождя. Почуття провини народжувалося, коли наказ був погано виконаний. Табірний невроз Гесса виникав не з почуття провини, що він є причиною загибелі сотень тисяч людей, але з того, що знищення людей здійснювалося недостатньо ефективно. Невротичні симптоми зменшилися, коли методи знищення були вдосконалені шляхом застосування газових камер. Наслідком виконання наказу вождя є абсолютно повна відсутність почуття провини у військових злочинців. Можна було б також дивуватися, що хтось почуває себе винним через докір у поводженні, що не відповідає десяти заповідям.

Істотною рисою кожної сигнальної системи, як технічної, так і біологічної, є здатність самоконтролю. У принциповій схемі така система представляється в такий спосіб: сигнали ззовні переводяться на специфічну мову системи (наприклад, електричний імпульс в електронних машинах, нервовий імпульс у нервовій системі). Перетворені сигнали інтегруються відповідно до якомусь плану (даному ззовні у формі програми у випадку технічних систем, що виникли усередині системи у випадку біологічних систем). Результат інтеграції у формі наказу надходить до м'язових клітках у біологічних системах). У них сигнал перетвориться в сигнал поза системний, інакше кажучи: власну мову системи перетвориться в мову, зрозумілої для її оточення. Останній етап в обміні сигналів між системою і його оточенням становить зворотний зв'язок; саме від її залежить здатність самоконтролю системи. Вона ґрунтується на тім, що частина сигналів, що виходять із системи, у неї вертається. Завдяки цьому план системи ніколи не буває жорстко фіксованим, але змінюється залежно від сигналів, що вертаються, які інформують про те, як він був виконаний і якої зміни викликала в оточенні. У нервовій системі можна знайти багато прикладів зворотного зв'язку. На найвищому рівні інтеграції діяльності нервової системи, на якому дана активність стає усвідомлюваної, те, що відповідає механізму зворотного зв'язку, переживається як здатність самоконтролю. «Соціальне дзеркало» відповідало б зворотним сигналам, які інформують про те, який ефект в оточенні викликало наше поводження, а те, що називають совістю, виникало б із з'єднання цих зворотні інформації з найбільш загальним, а тим самим свідомим планом активності.

Попадання у табір означало для в'язня руйнування колишнього «соціального дзеркала»; все, чим він був до того, переставало вважатися; він ставав номером. У нього було три можливості для вибору: 1 - бачити себе очима далекого оточення, тобто бути тільки табірним номером; 2 - зберігати колишній образ себе, що було нереально, але зм'якшувало до деякої міри жахливість першої альтернативи; 3 - ідентифікуватися із групою володарів через прийняття їхніх форм поводження, з номера перетворитися у вождя, принаймні, в очах в'язнів. Табірне життя змушувало до балансування між цими трьома можливостями, особливо двома першими.

Характерна риса життєвих явищ - їхня хитка рівновага між мінливістю й стабільністю. Постійно змінюються плани активності організму й, однак, основна лінія розвитку залишається тієї ж самої.

У міру частоти реалізації колишній план (функціональна структура) підлягає закріпленню й автоматизації. У раннім дитинстві нестійке й невпевнене ходіння вимагає великого зусилля волі, але згодом стає дією впевненим, автоматизованим, що протікає в строгій відповідності зі схемою. Не треба, однак, забувати, що ця схема постійно модулюється, залежно від зворотних сигналів, насамперед, із самого рухового апарата й, стало бути, у ньому існує певний ступінь лабільності. Невизначеність у цьому випадку, однак, невелика; нервова система не повинна бути максимально активізована в реалізації плану локомоторної функції. Так відбувається лише тоді, коли, наприклад, внаслідок стомлення або незвичайності умов і т.п. реалізація плану стає занадто важкою; тоді кожний крок стає усвідомлюваною дією. Свідомість, або максимальна активність нервової системи, як би зарезервована для активності.

У школі есесівців багато молодих агентів жахалися спочатку побачивши катування тварин і людей. Однак поступово, у міру навчання, внутрішній опір зникло, а жорстокість трактувалася як риса винятково мужня, і, зрештою, дії, що викликали колись відраза, виконувалися майже автоматично, з мінімальним опором або взагалі без опору.

Крім того, прийняття даної соціальної ідеології редукує невизначеність, пов'язану із самим фактом існування, з необхідністю вибору правильного способу поводження із числа багатьох можливих. Тому що чим вище щабель еволюції, тим більшим числом можливих способів поводження (функціональних структур) розташовує індивід і тим самим більшою мірою засуджений на коливання, його рівновага стає усе більше нестійким. Картезіанське cogito ergo sum виражає цей людський стан сумніву й непевності.

Якщо, однак, еволюція живої природи рухається в напрямку створення нових, більше багатих і краще пристосованих до життя морфологічних і функціональних форм, причому найбільшу творчу волю вона має у функціональних формах, обумовлених поняттям мислення, те, з іншого боку, у природі можна спостерігати тенденцію протилежну, гальмуючу динаміку еволюції й що складає бажання зберегти форми старі, часто вже непристосовані до життя й навіть прямо шкідливі. Це - своєрідний консерватизм живої природи, її незмінність у постійній мінливості, неї, можна сказати, інертність творчого зусилля.

У людини, що вважає, щоправда, сам себе, але, імовірно, справедливо, вінцем еволюції на даній планеті, у зв'язку з розвитком нервової системи й, особливо, кори мозку, існують практично необмежені можливості створення функціональних форм (структур). Якщо саме вони є критерієм динаміки рівноваги протилежних процесів, сильні будуть також і тенденції, що гальмують динаміку розвитку, тобто обмежуючу волю створення нових функціональних форм. Таким чином, є справою випадку, що всі форми покріпачення волі, ґрати, в'язниці й т.п. виражають специфічно людську особливість.

Дисципліна виховання ґрунтується в більшій мері на заборонах. З багатьох потенційних функціональних форм тільки деякі мають право на розвиток, інші повинні бути подавлені. Факт, що ми ходимо, говоримо, пишемо й т.д. певним способом, випливає не тільки з того, що дані форми поводження виявилися розвинені під впливом научання, але також і з того, що інші можливі форми одночасно виявилися подавлені. Процес научання легше всього визначити в павловських термінах збудження й гальмування. Учачись ходити, дитина здійснює багато непотрібних рухів, які поступово усуваються. Малюнок дитини перед шкільного віку звичайно багатше як тематично, так і формально в порівнянні з малюнком школяра, що вже закріпачується певними формами графічної експресії. Багатство шизофренічних переживань можна пояснити розрядкою подавлених у до хворобливому періоді життя форм поводження. Навчання гітлерівських «поза людей» ґрунтувалося на придушенні в них людських почуттів і на розвитку почуттів агресивних і садистських.

Соціальні ідеології, які більш-менш ригористично спрямовані на цілісне формування поводження людини, подібно научанню дій більше фрагментарних, засновані на спонуканні одних і придушенні інших форм поводження. Небезпека полягає в їхньому цілісному характері. Якщо дитина, учачись ходити, вертається іноді до більше раннього способу пересування - повзанню, то він як і раніше залишається тою же самою дитиною, тому що локомоторні функції представляють тільки окремий фрагмент його поводження. Тиск оточення обмежується в цьому випадку схваленням однієї форми поводження й відкиданням іншої. Коли в гру вступає цілісна оцінка поводження, тоді цілісна особистість, як така, за порушення обов'язкових норм виключається зі своєї соціальної групи.

Цілісна оцінка рідко буває дійсно цілісної. Часто буває досить дрібної деталі: інший колір шкіри, гачкуватий ніс, що відрізняється покрій одягу, чужа мова й т.д., щоб даний індивід виявився за гранню того, що близько й зрозуміло, став чужим і навіть ворожим. Важко відповістити на запитання, звідки відбувається така легкість оцінки іншої людини, завдяки якій на основі дріб'язкової іноді риси людини сходу поміщають праворуч або ліворуч. Можливо, що в настільки крайньої, а часто карикатурній формі виражається біологічна тенденція до створення границь між окремими системами. Наприклад, клітки з різними функціями й структурами відділяються друг від друга сполучною тканиною, що виконує, крім іншого, роль границі, що розділяє співтовариство кліток на менші співтовариства з різними функціями й завданнями. З іншого боку, однак, тенденція до створення границь анти біологічна, оскільки гальмує еволюцію природи, умовою якої є гармонійна взаємодія між різними формами життя й спарювання родинних форм, завдяки чому увесь час виникають нові форми. У біологічному змісті, стало бути, границя ніколи не буває різанням; завжди можливе проникнення через неї й взаємний вплив одних форм на інші.

За цілісною оцінкою іншої людини, завдяки якій вона сходу виявляється по тій або іншій стороні границі, стає «своєю» або «чужою», ховається, як правило, сильна емоційна заряженність. Такий розподіл відповідає основній тенденції, що полягає в прийнятті установки «до або «від» оточення, у людини керованої, насамперед, більше старшими частинами нервової системи, пов'язаної із сильною вегетативною розрядкою, а суб'єктивно з почуттям страху й ненависті (у випадку установки «від») або жагучого бажання (у випадку установки «до»). Гностичні функції, які в людини зв'язуються, насамперед, з активністю наймолодших частин нервової системи (neocortex), тут скорочені до мінімуму. Диференційований образ навколишнього світу спрощується до об'єктів, від яких необхідно тікати або знищувати їх, і до тих, з якими можна з'єднуватися в почутті якщо не сексуальному, то, у всякому разі, дуже сильної спільності - племінний, національної, ідеологічної й т.д. Коли емоційна напруга, пов'язана з основною позицією, зменшується й може розвиватися пізнавальний процес, іноді констатують із подивом, що об'єкт потяга не був настільки вуж прекрасним, а об'єкт страху й ненависті - настільки відразливим.

Список літератури

1. Цибульський В.Е., Торлецкий С.А. День страху. - К., 2003

2. Сапогова Е.Е. Психология развития человека. - М., 2005

3. Роджерс К. Консультування й психотерапія. - К., 1999

4. Паттерсон С., Уоткинс С. Теорії психотерапії. - К., 2002

5. Сандомирський М.Е. Захист від стресу. - К., 1997