Коли начальник місії архімандрит Іларіон 1718 р. упокоївся, то призначення нового голови місії стало зайвим, бона той час п'ятеро її членів через хвороби чи з інших причин залишили Пекін.3 Треба було посилати іншу місію, але для підвищення її авторитету Святійший Синод вирішив доручити керівництво нею вже єпископу. Це Архієрео-схимонах Феодор Лещинський запропонував Петру І через князя Гагаріна затвердити в самому Пекіні перебування православного архієрея. Вибір зупинився на соборному ієромонахові Олександроневської Лаври Інокентії Кульчицькому.4

Оскільки вирішили призначити ієромонаха Інокентія в Пекін, Святійший Синод 14 лютого 1721 р. доповідав Петру І: «призначеного в Хінську державу ієромонаха Інокентія Кульчицького посвятити архієреєм Іркутським і Керчинським, для близькості до тієї держави, чи для зручності обходження від Сибірської єпархії (Тобольської) відділити?» Імператор відповів: «в архієреї посвятити, але краще без титулу міст, оскільки ці міста на кордоні з Хіною, і щоб єзуїти не правильно не витлумачили, й не наробили лиха».5

19 квітня 1721 р. єпископ Інокентій виїхав із Петербурга в супроводі двох ієромонахів, п'яти хористів і трьох прислужників. У Тобольську зустрівся з архімандритом Антонієм Платковським. У березні наступного 1722 р. прибув в Іркутськ, звідки вирушив за Байкал, і мав залишатися в Селенгінську, очікуючи розпоряджень із Пекіну.

Російський уряд надіслав у Пекінський трибунал грамоту такого змісту: «Оскільки 1719 р. отримали тут від Синату Його Ханової величності лист, написаний Сибірському губернаторові, в якому він оголошує, що архімандрит Іларіон у Пекіні помер, і що дається від Його Ханової величності дозвіл у державі Його Величності, замість спочилого, прислати з держави Його Царської Величності іншого Архімандрита, через те, Його Царська Величність розсудила за потрібне відправити сюди, в Пекін, на місце згаданого померлого Архімандрита, для відправлення там Божественної служби й усіх там належних до закону нашого духовних справ, духовну особу Господина Інокентія Кульчицького, і з ним двох ієромонахів і двох дияконів і кількох прислужників, котрих при ньому розпис прикладено». Далі в листі висловлено прохання, щоб святителю Інокентію та іншим членам місії «дозволено було не тільки в Пекіні вільно пробувати, і Божественну службу за звичаями нашими відправляти, а й в інші місця держави Його Ханської Величності, де є люди нашого закону, для відвідин яких не було заборони їхати, особливо, Його Ханська Величність, маючи дружбу з Його Царською Величністю, щоб зволила утримувати нашого закону церкву, і згаданого господина Кульчицького, з усіма служителями й іншими нашої християнської віри людьми, у своїй протекції та милості; за що взаємно в державі Його Царської Величності, якщо Його хановій величності буде щось потрібно, то на задоволення Його все з задоволенням виконано буде».6

Цю грамоту китайська влада прочитала й надіслала Монгольському Тушету Хана Очироя Бату до Селенгинського начальника 24 вересня 1722 р. з такими поясненнями, що за указом Богдеханським Г. Інокентія Кульчицького в Пекін пропускати не дозволено, бо від Сибірського Губернатора ніякого листа про нього та знаку печаті не дано. За листом діло не стало; Тобольський Губернатор надіслав і від себе лист. Але китайці знову знайшли причину ухилитися від прийняття Єпископа Інокентія, позаяк у Губернаторському листі його названо Великим Господином. Пекінський трибунал відповідав, що в них Великим Господином називається Кутухта, тому інша така превелика особа, як Інокентій Кульчицький, Богдохану невгодна».

Як бачимо, попри дуже інтенсивні дипломатичні зв'язки між росіянами й китайцями, які врешті-решт привели до Кяхтинської угоди 1728 р., дозволу на в'їзд єпископа Інокентія до Китаю не було. Заборона, певне, була пов'язана зі зміною на китайському троні.7 Миколай Адоратський говорить про інтриги єзуїтів у Пекіні. Вони нашіптували під вухо Пекінського Міністерства, і двір Пекінський хитрував проти північного сусіди.8 До того ж, 28 січня 1725 р. помер Петро Великий. Єпископ Інокентій одержав повеління виїхати з-за Байкалу в Іркутськ і залишатися там до розпоряджень у Вознесенському монастирі.

Ще до укладання Кяхтинської угоди російський уряд вирішив послати нову місію, бо не було жодної надії на те, що китайці дозволять єпископу Інокентію Кульчицькому в'їзд у Китай. Отже, при імператриці Катерині І наказано було послати в Пекін начальником російської місії архімандрита Іркутського Вознесенського монастиря українця Антонія Платковського з одним священиком, дияконом (з ченців), трьома учнями з монгольської Іркутської школи та трьома вихованцями Санкт-петербурзької духовної академії, в обов'язки яких входили заняття наукою і, особливо, вивчення мови та традицій китайців.9 Місія прибула в Пекін 1726 р.

Кяхтинська угода, з якої почалася доба нормальних дипломатичних і економічних відносин між Росією і Китаєм, мала значення і для майбутньої російської місії. У четвертому пункті цієї угоди сказано, що члени російської місії мешкатимуть при посольському дворі, де китайський уряд влаштує їм пристойне житло й домову церкву. П'ятий пункт угоди говорив, що китайський уряд дозволяв росіянам збудувати будинок у Пекіні: «У сьому будинку буде жити один лама (тобто священик)», який нині перебуває в Пекіні** Йдеться про архімандрита Антонія (Платковського)., і додадуться інші три лами, котрі прибудуть, як вирішено.10 Таким чином, росіяни дістали право мати в Пекіні чотирьох священиків і шістьох учнів, котрі знали російську й латинську мови. Китайський уряд зобов'язався підтримувати їх фінансово. У принципі, присутність духовенства при місії було врегульовано, однак нічого не говорилося про албазинців і їхній храм у буддійському святилищі.11

Отже, російська місія під керівництвом архімандрита Антонія Платковського, яка прибула в Пекін після 1728 р., оселилася в посольському російському дворі, де було влаштовано домову церкву Стрітення Господнього. Відтоді в Китай, приблизно через кожні 10 років, регулярно посилалися місії у складі архімандрита, двох ієромонахів і двох причетників. Архімандрита там сприймали як старшого ламу (священика), ієромонахів -- як молодших лам, причетників -- як помічників. Крім цього, як уже згадувалося, посилалося кілька учнів для вивчення китайської та манжуро-татарської мов.12

1731 р. Антоній Платковський сповістив Петербург про хрещення 25 китайців і підготовку ще восьми хрещень.13 Та російський уряд розглядав місію в Пекіні не як духовно-просвітницький захід, а радше як частину дипломатичної діяльності, тож поклав па неї надзвичайно складні завдання, з якими архімандрит Антоній не зміг справитися. 1736 р. через наполягання китайського уряду, його довелося відкликати.14

Набагато невдалішою була третя місія на чолі з «великоросом» архімандритом Турсовим, котрий не мав навіть шкільної освіти. Новій місії дали інструкцію, в якій підтверджувалося, що її послано з дипломатичною метою. Тільки одна стаття інструкції трактувала просвітницькі завдання, а інші пояснювали, як зміцнювати дружні зв'язки з китайською владою.

Не допомогла новим членам місії ні інструкція, ні вказівки про помилки попередників, ні погрози покарання. До визначення складу цієї місії у Святійшому Синоді поставилися формально, тож і керівник, і члени її мало підходили до поставлених перед ними завдань. Більшість із них вважали своє перебування в Пекіні, куди вони прибули 1736 р., покаранням. Життя в Китаї, люди та звичаї були для них чужими, мова незрозумілою, а власне життя здавалось убогим і пустим. Поганий клімат шкідливо впливав на здоров'я, дуже часто люди в місіях помирали. Незайнятість і нудьга призводили до частих суперечок і сварок. Зрозуміло, що ця місія не справилася зі своїми обов'язками, а її керівник архімандрит Іларіон Турсов спився й помер 1741 р.15

По смерті Турсова вирішили відновити склад китайської місії переважно ченцями з Київської Лаври, з доброю освітою, зразковим послухом і середнього віку. Укомплектовували цю місію довго, тож виїхала вона з Москви тільки 23 лютого 1743 р., а прибула в Пекін 27 листопада 1745 р. Очолював її українець архімандрит Гервасій Линцевський, у минулому викладач Київської Академії та намісник Києво-Михайлівського монастиря. До складу місії входили: ієромонах Феодосія Сморжевський, білорус; ієродиякон Іоїль Врублевський, українець; серед церковників і служителів теж були українці, отже місія за своїм складом може називатися українсько-білоруською. Ця місія пробула в Пекіні близько 10 років і повернулася до Петербурга лише на початку 1756 р. Головних діячів її нагородили за їхню місійну працю. Керівника місії архімандрита Гервасія висвятили на єпископа Переяславського.16

На чолі п'ятої місії в Пекіні (1754--1771) поставили росіянина, московського учителя ієромонаха Амвросія Юматова, але до її складу входили українці й білоруси. Те саме можна сказати і про шосту -- до травня 1782 р., і сьому -- до листопада 1794 р. місії. За звітами керівника п'ятої місії, у 1755 -- 1763 рр. було хрещено 36 китайців, із них -- шестеро вихідці з колишніх албазинських родин. Для більш пізнього часу точних даних про навернення в християнство немає. Мало успішними були намагання відкрити школу для навчання дітей читанню богословських книг, бо кількість учнів, переважно з сімей албазинців, була дуже невеликою. На думку історика китайської місії Миколая Адорадського, котрий проживав у ній з 1881-го до 1885 р. і склав на основі архівних даних докладний опис, місіонерська робота у ХVIІІ столітті була безуспішною.17 Іншої думки автор (Церковної Історії) протоієрей Іоан Гапонов. Він, посилаючись на Дона Сінабольдо,18 говорить, що успіхи православної місії в Китаї були вагомими. 1838 р. православна церква здобула за один раз понад 500 душ манджурів, котрі самі просили російських місіонерів прийняти їх у християнську віру. Навернених китайців у християнську православну віру було понад тисячу.19

Беручи до уваги останні дані, можна сказати, що діяльність російської місії в Китаї в ХVІІІ столітті була все-таки не на належному рівні, якщо говорити про її просвітительський аспект. Але вона, власне, й не призначалася тільки для християнізації. Фінансове забезпечення місії бажало кращого: надання грошей і продуктів, здійснюване китайським урядом на основі Кяхтинської угоди, було нерегулярним і з запізненнями, як і оплата поїздок і зарплата від Колегії закордонних справ.20 Це лише одна з причин млявої місіонерської діяльності. Було й багато інших, про які вже говорилося. Українські місіонери досягли б значно більших результатів, якби було створено хоча б мінімальні умови, і не були відстані такими величезними, що також заважало і місіонерству, і оперативній передачі інформації в Петербург.

Цікавим є повсякденне життя місії. У її архіві за 1794 р. є точний опис усього її майна, серед якого особливий інтерес викликає каталог місіонерської бібліотеки. У ній багато творів латинською мовою і декілька словників, частину з яких привезли члени місії з Росії, а частину -- куплено в Пекіні в католицьких місіонерів. Крім того, було багато російських букварів, православних катехізисів і повчальних книг для охрещених.21 Місія була добре забезпечена книгами, тож її члени, котрі мали академічну чи семінарську освіту, могли заглибитись у вивчення Китаю. Члени місії, особливо семінаристи, були зобов'язані вивчати мову й історію Китаю, писати про це та збирати матеріал для Колегії закордонних справ. Цих учнів добирали абияк, отож і досягнення їхні були мізерними, але все-таки вони певною мірою підготували ґрунт для серйозної наукової роботи місій у XIX столітті.22 Керівники місії торгували з китайцями, купували та продавали невеликі земельні ділянки й будинки, хоча цим порушували китайські закони й мали неприємності з урядом. Попри непрофесійний склад місії та погане економічне забезпечення, було зібрано необхідні для Петербурга відомості про Китайську імперію, які згодом принесли велику користь.

РОЗДІЛ VII

ІНШІ МІСІЇ XVIII СТОЛІТТЯ

У ХVІІІ столітті почалася місія на Камчатці, яку Росія завоювала наприкінці ХVІІ століття (1697--1700). Підкорене населення належало до американської групи палеоазіатів. На півдні жили камчадали, або ітельмани, на півночі -- коряки й чукчі. У релігійному сенсі вони були анімістами та практикували полігамію.

Ще 1705 р. Тобольський митрополит Філофей послав на Камчатку місію на чолі з архімандритом Мартиніаном, котрий прибув із Києва.1 Завойовники півострова немилосердно грабували місцеве населення. Архімандрит Мартиніан намагався боротися зі свавіллям і утисками, що коштувало йому життя. Його вбили підбурені козаками туземці 1717 р. На його місце прийшов авантюрист, якийсь Іван Козиревський, внук поляка, засланого в Сибір царем Олексієм. Він брав участь у підкоренні півострова. Довірливий Мартиніан, беручи до уваги те, що Козиревський 1716 р. побудував маленький монастир, постриг його в ченці з ім'ям Ігнатій. По смерті Мартиніана він почав діяти на Камчатці, як представник Церкви. Але 1720 р. його викликали в Якутськ, а звідти перевезли в Іркутськ, де віддали під суд за попередні злочини. 1726 р. його виправдали й він з'явився в Петербурзі. Там Ігнатій завоював довіру, був висвячений на ієромонаха й почав розробляти місіонерські плани. Суперечки зі Святійшим Синодом призвели до того, що його минуле розслідували уважніше й розпочали новий судовий процес. Спочатку Ігнатія відправили на довічне ув'язнення в монастир, а потім зовсім позбавили його чернечого звання та передали світській владі. Що з ним було далі -- невідомо.2

На Камчатку для організації місії посилають українця Варфоломея Філевського, але дорогою в Сибір за наказом Тайної канцелярії його заарештували, після чого він невдовзі помер 1737 р. Але місіонерство на Камчатці не припинилося, оскільки з Іркутська єпископ Інокен Нерунович прислав священика. Він сповістив про кілька сотень новохрещених і додав, що місія може бути успішною, якщо на неї виділять гроші та пришлють місіонерів. Цього разу Святійший Синод надіслав гроші на місію, а головою місії призначили українця, проповідника Московської Духовної Академії ієромонаха Іосафа Хотунцевського, котрого 1 лютого 1742 р. посвятили на архімандрита. Йому призначили 9 помічників (двох ієромонахів, одного диякона й шістьох студентів духовної академії), а також богослужбові книги й речі для храмів. Іосаф прибув в Охотськ у червні 1744 р. Тут він хрестив багатьох тунгусів і влітку 1746 р. був уже на Камчатці. Там разом із місією йому було доручено окормляти здичавілий місцевий гарнізон. Іосаф багато сил і енергії віддав місіонерській праці: об'їхав усю територію своєї місії, відкрив школи для навчання російській мові та засадам віри і спробував зробити перепис населення. Згідно з його підрахунками, населення Камчатки становило тоді 11 тисяч 500 чоловік. Він хрестив приблизно 4500 туземців. Іосаф належав до найвідоміших місіонерів ХVIII століття його вплив на новохрещених був значно глибшим, ніж в інших місіях. Його викликали в Москву й запропонували вакантну Іркутську кафедру, але він відмовився. Тоді його призначили настоятелем одного з московських монастирів, а згодом -- ректором Московської Духовної Академії (1754--1757). 1757 р. його висвятили на єпископа й він став вікарієм Новгородської єпархії.4

Іосаф Хотунцевськйй довів Святійшому Синодові, що коли на Камчатці організувати самостійну єпархію, то місію можна закрити. Святійший Синод місію ліквідував, а нову єпархію не створив. Новохрещені залишилися під опікою Іркутського єпископа. У другій половині ХVІІІ століття відстань, відірваність, політика Катерини ІІ призвели до того, що досягнуті Іосафом результати було зведено нанівець.5

Православна місія в Північній Америці.

Почалася вона на Алеуцьких островах і півострові Аляска завдяки російській експансії на схід і появі російських моряків в цих регіонах. Поштовхом для відправлення місіонерів була експедиція датського військового офіцера Вітува Берінга (1660--1741), котрий із 1704 р. перебував на російській службі, а 1723 р. одержав від Петра І завдання точно дізнатися, чи відділяється Азія від Америки морем, чи вони з'єднані між собою. 28 серпня 1828 р. Берінг установив, що ці дві частини світу розділено протокою. Під час другої експедиції корабель затонув, а Берінг і команда висадилися на безлюдному острові, де їм довелося зазнати голоду та хвороб. Берінг помер там 1741 р., а частина команди з останків корабля збудувала невеличке судно й після важкого плавання досягла Камчатки.

У цей регіон проводили експедиції також інші російські мореплавці.

Коли звіти цих мореплавців досягли Петербурга, Катерина ІІ 6 березня 1766 р. наказала сибірському генерал-губернатору прийняти 6 островів у російське володіння та зробити тамтешніх тубільців російськими підданими. Через 3 роки, 5 липня 1750 р., імператриця направила в Сенат указ із наказом зайнятися питанням про те, яким чином можна зайняти близький до Американських островів берег Північної Америки.7

Ці укази поклали початок російському періоду історії Аляски. У подальших подіях важливу роль відіграло прагнення до збагачення російського купця Григорія Шелєхова (1747--1796). Про свої дії та наміри Шелєхов повідомив Петербург, вказавши на ті вигоди, які може отримувати Російська Імперія, використовуючи острови. Він випросив в уряду виключне право на торгівлю в цьому регіоні -- так виникла Російсько-американська компанія, яка відіграла в майбутньому важливу роль у розвитку православної місії.8

20 травня 1793 р. Петербурзький митрополит Гавриїл Петров вручив Святійшому Синодові записку, в якій говорилося, що купці Шелєхов і Голіков** Брати Голікови були пайовиками Шелєхова. просили допомогти їм в організації проповіді християнської віри для тубільців на Алеутських островах і прислати священиків, котрі змогли б хрестити місцевих жителів, побудувати храми та правити богослужіння. У звіті Шелєхова й Голікова було сказано, що жителі островів показали себе прихильними до християнського вчення, бо за своїм характером це люди дуже сумирні, працьовиті, дружньо налаштовані до росіян і навіть наслідують їхній спосіб життя. Місіонерство серед цих тубільців могло б мати великий успіх і принести користь Росії. Записку схвалила Катерина II. 1793 р. імператриця наказала митрополитові підібрати кандидатів для нової місії. Митрополит звернувся до свого товариша, настоятеля Валаамського монастиря Назарія, з проханням призначити для цієї місії чотирьох ченців, двох дияконів і двох послужників.9 Для проповіді євангелія та утвердження християнства в далеку Америку було направлено шістьох Валаамських ченців: архімандрита Іосафа Болотова (начальник місії), ієромонаха Ювеналія, ієромонаха Афанасія, ієродиякона Нектарія, ченця Іосафа й ченця Герамана, котрому Господь судив потрудитися в Новому Світі більше й довше, ніж решті членів місії.10 Крім названих Валаамських ченців, до складу місії входили двоє ченців сусіднього з Валаамом Коневського монастиря -- ієромонах Макарій та ієродиякон Стефан (брат о.Ювеналія), а також двоє церковнослужителів, імена котрих невідомі. 10

Важкою та довгою була подорож місіонерів. Ось що писав 1795р. архімандрит Іосаф на Валаам ігуменові Назарію: «Я з Москви відправився 22 січня 1794 р. Святу Паску святкували в Іркутську. Тут були з місяць. І з Іркутська Леною рікою, більше 2000 верст, пливли спокійно і з задоволенням. Від Якутська до Охотська понад 1000 верст їхали верхи з братією, а всі речі наші везли 100 коней... лісами, горами, ярами -- всього надивились. Пасовиська всюди багаті... але пасуться одні ведмеді... Прибули в Охотськ 13 липня... і проїжджали біля Камчатки, через Курили й ланцюг Алеутських островів... Дорогою, починаючи з Якутська, бажаючих якутів всюди хрестили... а морем по Алеутській гряді їхали тільки два дні й заїхали на острів Уналашку й тут понад 100 чоловік охрестили; вони давно вже готові до прийняття хрещення, позаяк із росіянами живуть».11

Улітку 1794 р. місіонери висадилися на острові Кадьяк. Ще в одному листі архімандрита Іосафа розповідається про місіонерські будні. З «24 вересня 1794р. я живу на острові Кадьяк. Слава Богу, більше 7000 американців охрестив, і понад 2000 шлюбів дав. Побудували церкву, а час дозволить,-- зробимо іншу, і дві похідних, а то й п'яту треба зробити. Живемо добре; вони нас люблять, а ми їх. Народ добрий, але бідний. Так старанно приймають хрещення, що всі свої шаманські наряди поламали та спалили... Описав би вам тутешні звичаї, але пробачте, часу ще не вистачає. То хреститися приходять, то вінчатися, а хто навчатися Закону, і нікого засмутити або образити відмовою не хочеться. При ньому й росіяни різні потреби мають: поговорити й посповідатися...12

Початковий розквіт місії, на жаль, був недовгим. Широким планам архімандрита Іосафа не судилося збутися. Викликаний 1797 р. в Іркутськ о. Іосаф був там висвячений на єпископа Кадьякського, але повертаючись до місця свого архипастирського й місіонерського служіння на кораблі «Фелікс», разом зі своїми супутниками загинув у хвилях океану під час бурі (1799).13 З числа членів місії, разом з єпископом Іосафом, загинули обидва Коневські ченці -- ієромонах Макарій та ієродиякон Стефан. Ще раніше --1796 р. мученицьку смерть прийняв брат Стефана, ревний місіонер ієромонах Ювенарій: коли він вирушив для проповіді на Аляску, його там убили дикі язичники. Так смерть забрала найдіяльніших проповідників, й це призвело до занепаду місії. Та все-таки місія в Північній Америці не припинила свою діяльність і її історія дуже цікава, але, на жаль, виходить за межі нашого дослідження. Не маємо ми підтвердження, хто з указаних членів першої Американської місії був українського походження, але ніщо нам і не заперечує, що й ноги українських місіонерів вперше ступили на землі Північної Америки.

У ХVІІІ столітті Місіонерство почалося й на Північному Кавказі.

Ще в ХVII столітті, а також згодом, при Петрі І, підтримувалися зв'язки з християнською Грузією. Рятуючись від гонінь із боку турків і персів, у ХVІІІ столітті стали частими візити Грузинських єпископів і священиків у Петербург і Москву. 9 лютого 1743 р. грузинський єпископ Йосиф письмово запропонував Святійшому Синоду використати грузинське духовенство, яке проживає в Москві, для місіонерської справи на північному Кавказі. Тоді Святійший Синод із дозволу імператриці Єлизавети заснував Осетинську місію. Тоді на території між Росією і Грузією жили черкеси, чеченці, осетини й інші невеликі кавказькі народності. Першим спробам християнської місії в цих краях з боку Грузинської Церкви (до ХVII століття) поклали край турки й перси, котрі навернули ці народи в іслам, який проник сюди ще в монгольський період. Росія була зацікавлена в християнізації цих неспокійних прикордонних народів. Центром місії стала спочатку фортеця Кизляр на Тереку, а пізніше -- друга фортеця на тій самій річці -- Моздок. Місія називалася Осетинською духовною комісією і з 1748 р. перебувала під наглядом Астраханського єпископа. На початку правління Катерини II на Північному Кавказі нараховувалося 2085 хрещених представників різних народностей, головним чином, осетинів, колишніх мусульман.

1767 р. головою місії був руський священик, а складалася вона з чотирьох священиків, чотирьох дияконів і чотирьох псаломщиків. у 1771--1790 рр. було хрещено близько 6000 чоловік. 1793 р. Астраханський єпископ одержав вікарного єпископа для керівництва місією з резиденцією в Моздоці. Там було засновано типографію для видання богослужбових книг і молитовників осетинською мовою церковнослов'янським шрифтом. До кінця XVIII століття тут було приблизно 9000 новохрещених. 14

Автор не має точних даних, якої національності, крім грузинів, були православні місіонери на Північному Кавказі. Історія цієї місії вимагає окремого, докладнішого дослідження.

Висновки

Розглядаючи історію місіонерства в XVIII столітті, у Російській імперії, неможливо не помітити той могутній поштовх, якого було надано такого роду християнській діяльності. Світські історики, особливо не церковні, пов'язують це з могутньою особистістю Петра І. Але ж не здійснив би своїх реформ імператор Петро й не мало б розвитку місіонерство, якби не використав він могутній духовний та інтелектуальний потенціал тодішньої Української Церкви, яка з історичних обставин входила до складу Московської патріархії.

Поєднання сили державної в особі Петра I й духовної, яку уособлювало українське духовенство, забезпечило справжній вибух і неймовірний розвиток у всіх ділянках суспільного та церковного життя. Щось подібне сталося після хрещення Руси-України 988 року, коли великий князь Київський Володимир, спочатку з прибулим духовенством, а потім і зі своїм, розпочав корінні зміни в житті стародавньої Русі. Місіонерство тієї доби набрало такої динаміки, що призупинилося аж наприкінці XV століття. Як на початку історії Руської Православної Церкви ношу місіонерства несло на собі київське духовенство, так і в XVIII столітті це повторилося.

Якщо поглянемо на історію місіонерства Руської Православної Церкви загалом від X до XVIII століття включно, і порівняємо внесок російських єпископів, священиків і ченців у справу християнізації з внеском українського духовенства, то дійдемо висновку, що християнізація не тільки європейської, а й азіатської території Росії здійснено, переважно, останніми. Не применшуючи вкладу окремих російських місіонерів, їхнього самопожертвування й героїзму, можна з упевненістю сказати, що їхня праця -- це лише фрагменти в історії місіонерства на Русі, творцями якого були українці.

Від X до середини XIII століття Київ відігравав вирішальну роль у поширенні християнства. Після зруйнування Києва найкращі сили, рятуючись від татаро-монголів, пішли на північ, куди змістився центр місіонерства. Напевне, до XV століття церковне життя на півночі, зокрема й місіонерство, перебувало під впливом вихідців із півдня, котрі вже осіли на нових землях.

XVI--XVII століття не відзначились особливим розвитком місіонерства, хоча в цей період московська держава вже затвердилася й завоювала колосальні території Поволжя й Сибіру. Москва була зацікавлена в християнізації підкорених народів і витрачала на це великі кошти, але через неспроможність «великоруського» духовенства й інші внутрішні проблеми місіонерська справа ледь жевріла.

Докорінно змінюється ситуація тоді, коли Петро І, шукаючи виконавців своїх намірів, вирішив спертися на освічених ченців українських монастирів, випускників київської академії, харківського й чернігівського колегіумів. Це були люди європейського рівня освіти, віддані Православ'ю, котрі шанували свої прадідівські традиції. Петро І не помилився у виборі. З напливом українського духовенства в Росію: засновувалися нові школи, реформувались старі, підвищився рівень викладання в них, запрацювали друкарні, розвивалось богослов'я тощо. У раніше байдужих до навчання й навіть вороже налаштованих до всього шкільного росіян, прокидається цікавість до знань. Україна мала стільки обдарованих і високоосвічених людей, що їх вистачило, щоб допомогти російській Церкві вийти з кризи та ще й зайнятися місіонерською справою.

У XVIII столітті найактивніше місіонерська діяльність проводилася в Поволжі й Сибіру. Стараннями українців: священика Федора Раїфського, його сина, архімандрита Олексія, митрополита Сильвестра (Холмського), архієпископа Іларіона (Рогалевського), єпископа Луки (Конашевича), архімандритів Сильвестра (Гловатського), Гавриїла (Кременецького) й інших -- у Поволжі більшість язичників прийняли християнство, а разом з ними велика кількість мусульман. У Сибіру було два великі центри місіонерства -- Тобольськ й Іркутськ. Апостолом Сибіру називають святителя Філофея (Лещинського), котрий, будучи митрополитом Тобольським, з надзвичайною відданістю працював на місіонерській ниві. Продовжували його справу святителі Тобольські Іоанн (Максимович), Павло (Конюшкевич) й інші архієреї та ченці.

Величезна територія Сибіру, бездоріжжя вимагали відкриття нових кафедр. Заснування Іркутської та Нерчинської кафедр допомогло активізувати місіонерську працю в Східному Сибіру. Провидіння Господнє подбало, аби цю архієрейську кафедру займали самовіддані слуги Божі. Багато потрудилися там українці-святителі: Інокентій (Кульчицький), Інокентій (Нерунович) і Софроній (Кресталевський) та їхні помічники. У далекому непривітному краї горіло справжнє духовне життя й велася повсякденна копітка праця для навернення язичників і буддистів у віру Христову. Не обійшлося без участі українців місіонерство в далекому Китаї, на Камчатці й у Північній Америці.

Отже, українське духовенство XVIII століття, яке подвизалося на місіонерській ниві, вписало світлу та славну сторінку в історію Української Православної Церкви. У когось може виникнути думка, що вони були звичайними прислужниками тодішньої влади й запопадливо виконували всі її розпорядження. Хтось може звинуватити їх у відсутності патріотизму за те, що залишили свою землю, а служіння своє проводили на чужині. Думки такі та звинувачення безпідставні. Вони любили свою землю та свій народ не менше від тих, котрі залишилися в Україні. Не в їхніх силах було змінити політичну ситуацію, яка склалася на той час. Не можна забувати, що вони були служителями Церкви, для них церковна справа була на чільному місці. Як у людей духовних, у них з'явилася можливість виконати заповідь Христову: «Ідіть і навчайте всі народи, хрестячи їх в ім'я Отця і Сина, і Святого Духа ...» (Мф. 28. 19). Вони з честю виконали покладену на них місію та допомогли спастися десяткам, сотням тисяч язичників, мусульман, буддистів. Тож їхній подвиг -- це не тільки славна сторінка історії Української Православної Церкви, а й загалом історії Церкви Христової.

Оскільки, обставини життя Православної Церкви у XX столітті призвели до значного розцерковлення, поширення маловірства й марновірства та значного занепаду духовності, розглянуті питання місіонерської діяльності знову стають особливо актуальними. Православному духовенству, людям церковним належить глибоко знати й використовувати багатий досвід українських місіонерів усіх часів, а надто -- XVIII століття. Ми повинні пишатися своїми краянами-місіонерами й намагатися наслідувати їх у власному житті. Потрібно звертатися до них у молитвах, бо багато з них досягли святості, прославилися чудесами й нетлінністю мощів і поповнили сонм святих землі української.

ЗНОСКИ

Вступ

1. Иннокентий (Павлов), иером. Миссионерская деятельность Русской Православной Церкви. // Богословские труды. -- № 28. -- М., 1987. -- С.175.

2. Водопівець І. Еклезіологія. -- Львів, 1994. -- С.162.

3. Иннокентий (Павлов), иером. Мисионерская деятельность... -- С. 175.

Розділ I

1.1.

1. Русская Православная Церковь… -- Издание Московской патриархии, М. 1980. -- С. 9.

2. “Повість временних літ” (ПВЛ), 6496 (988) -- Полное собрание русских летописей, -- т. І. -- стб. 117.; Слово о законе и благодати (Далі СЗБ) митр. Іларіона по изд. А.М.Молдована, -- К., 1984. -- 186 б.

3. ПВЛ, 6496 (988) -- ПСРЛ. -- Т. І. -- стб. 118).

4. ПСР. -- Т. І. -- стб. 126.

5. СЗБ, 1846 і 191а.

6. Хрестоматия Владимирского-Буданова восп. ІСПб. -- С. 229.

7. Лаврентиевская летопись. // Полное собрание русских летописей. - СПб.; Пг.; М.: Изд. Археологической комиссией, 1846 -- С. 176.

8. Гальдовский И.Н. Борьба христиан с остатками язычества в древней Руси. // Записки Московского археологического института. Под ред. А.И.Успенского. -- Т. ХVІІІ. -- 1913. -- С. 77-83.

9. Русская историческая библиотека. -- Т. VІ. -- СПб., 1886. -- С. 7, 24.

10. Лаврентиевская летопись. // Полное собрание русских летописей. - СПб.; Пг.; М.: Изд. Археологической комиссией, 1846. -- С. 148--149.

11. Бахрушин С. К вопросу о крещении Киевской Руси // Религия и Церковь в истории России. -- М., 1975. -- С. 17.

12. Евлогий (Смирнов), архим. Апостольское служение иноков Православной Церкви. // Журнал Московской Патриархии (дальше ЖМП). -- № 5. -- М., 1978. -- С.67.

13. Знаменский П.В. История Русской Церкви. Конспект. --Загорск: М.Д.С., 1986. -- С. 60.

І4. Гапонов И., прот. Церковная история с первых времен Христианства до 2-ой пол. 19-го века. -- Ч. II. -- Харьков, 1867. -- С. 23.

15. Мелхиседек, архиеп. Саранский. Преподобный Герасим Вологодский. // ЖМП. -- № 3. -- М.,1978.

16. Гапонов И. прот. Церковная история... -- Ч. II. -- С. 22.

17. Бахрушин С. К вопросу... -- С. 18.

1.2.

1. История Украинской ССР. -- К., 1962. -- С. 47.

2. Горский А.В. История Церкви Русской. // ЖМП. -- № 2 -- М., 1976. -- С. 67.

3. Иннокентий (Павлов), иером. Миссионерская деятельность, РПЦ. // Богословские труды. -- № 28. -- 1981 -- С. 177.

4. Знаменский П.В. История Русской Церкви. Конспект. -- Загорск: МДС, 1986. -- С.65.

5. Горский А.В. История Церкви Русской. // ЖМП. -- № 2. -- М., 1976. -- С. 68.

6. Булгаков С.В. Настольная книга для священно-церковно-служителей. -- Изд. Отд. Московского Патриархата, 1993. -- Т. І. -- С.160-161.

7. Знаменский П.В. История Русской Церкви. -- С.66

8. Булгаков С.В. Настольная книга. -- Т. І. -- С.239.

9. Знаменский П.В. История Русской Церкви. -- С.66

10. Булгаков С.В. Настольная книга. -- Т. І. -- С. 111--112.

11. Полный Православный богословский энциклопедический словарь. -- Репр. изд. -- Т. ІІ. --М., 1993. -- С.2094.

12. Покровский И. Русские епархии ХVІ-ХІХ вв. -- М.,1916. -- С.41

13. Салтыков. А. свящ. Учебное пособие по Истории Русской Церкви. -- Загорск, 1988. -- С.70.

14. Булгаков С.В. Настольная книга. -- ч. І. -- С. 504-505.

15. Салтыков А., свящ. Учебное пособие... -- С.70.

Розділ ІІ

2.1.

1. Смолич И.К. История Русской Церкви 1700--І917. -- Ч. І. -- М., 1996. -- С.111.

2. Власовский І. Нарис історії... -- Т. 3. -- Нью-Йорк-Київ-С.Бавнд Брук, 1990. -- С.122.

3. Дмитриев А. Петр І и Церковь. // Религия и Церковь в истории России. -- М.: Мысль, 1975. -- С.170.

4. Смолич И.К. История… Ч. І. С.111.

5. Карташев А.В. Очерки по Истории РПЦ. -- Т. ІІ. -- М., 1991. -- С.322.

6. Никольский Н.М. История Русской Церкви. -- М.: Политиздат, 1963. -- С. 189.

7. Там само. -- С. 192.

8. Платонов. Лекции… (1915) -- С.544.

9. Карташев А.В. Очерки... -- Т. ІІ. -- С.379.

10. ПСЗ, 6.№ 5070

11. Смолич И.К. История… -- Ч. І. -- С.114.

12. Корсаков Д.А. Воцарение Анны Иоановны. -- Казань, 1880. -- С.17.

13. Верховский П.В. Учреждение Духовной Коллегии и «Духовный регламент» -- Т. І. -- Ростов-на-Дону, 1916. -- С.653.

14. Платонов С.Ф. проф. Учебник Русской Истории. СПб., 1914. -- С. 310.

15. Карташев А.В. Очерки... -- Т. II. -- С.420.

16. ПСЗ. ІІ №8 475

17. Смолич И.К. История... -- Ч. ІІ. -- С.115.

16. Платонов С.Ф. Учебник... -- С. 3І8.

19. Власовський Іван. Нарис історії... -- Т. 3. -- С.134.

20. Цит. по Цыпин В., свящ. Учебное пособие по Истории Русской Церкви (синодальный период). -- 3агорск, 1988. -- С.67.

21. Симонюк В. Жизнь и деятельность митр. Тобольского Павла (Конюшкевича). -- Загорск: МДА, 1993. -- С.90.

22. Щербатов М.М. Статистика в рассуждении России. // Чтения. -- №3. -- СПб.,1859. -- С.70.

2.2.

1. Корчмарик Франко Богдан, д-р. Духовні впливи Києва на Московщину в добу Гетьманської України. -- Нью-Йорк, 1964р. С.10. // Православний вісник 1993. №4-6 С.52.

2. Рункевич С.Г. История Русской Церкви под управлением Святейшего Синода. -- Т. І. -- С.6.

3. Власовський Іван. Нарис історії… -- Т. 3. -- С. 109.

4. Пекарській П. Наука и литература в России при Петре Великом. -- т.1. -- СПб, 1862. -- С.5.

5. Власовський Іван. Нарис історії… -- Т. 3. -- С.151.

6. Сулоцкий А., прот. Святитель Филофей, митрополит Сибирский и Тобольский. -- М., 1854. -- С.3.

7. Титов Ф., прот. «Императорская Киевская Духовная Академия». К.-- 1914. -- С.160

8. Базанов А.Г. Очерки по истории миссионерских школ на крайнем Севере (Тобольский Север). -- Л., 1936. -- С.16.

9. ПСЗ. 5. № 2734, 2741.

10. ПС3. 6. № 3636, 3637; 7.

11. ПС3. 8. № 5518, 5737

12. Гапонов. И. прот. Церковная История. -- Харьков, І867. -- С.246.

13. ПСЗ. 16. № 12126; ПСПиР, ЕА І № 176;

14. ПСЗ. 18. № 12949 С.494--496.

15. ПСЗ. 19. № 13996

2.3.

1. Смолич И.К. История... -- кн.8. -- Ч. І. -- С.25.

2. Чистович. Феофан Прокопович. С.128; див. § 3, 4.

3. Макаров Д.М. Самодержавие и христианизация народов Поволжья во второй половине ХVІ--ХVІІ вв. -- Чебоксары, 1981. -- С.26.

4. Там само -- С.26.

5. Смолич И.К. История... -- кн.8. -- Ч. ІІ -- С.210.

6. Там само -- С.212.

7. Симонюк В. Жизнь и деятельность… Загорск: МДА, 1993 -- С. 63.

8. Азиатская Россия (1914). -- С.183

Розділ ІІІ

3.1.

1. Макаров Д.М. Самодержавие и христианизация народов Поволжья во второй половине ХVІ--ХVІІ вв. -- Чебоксары, 1981. -- С. 5.

2. Там само, -- С.10

3. Советский энциклопедический словарь. -- Изд. 2-е. -- М., 1982. -- С.521

4. Булгаков С.В. Настольная книга... -- Т. І. -- С. 490.

5. Акты, собранные в библиотеках и архивах Российской империи, Археографического экспедицией имп. Академии Наук. -- Т. І. -- С.260 (скорочено А.А.Э.)

6. Макаров Д.М. Самодержавие и христианизация... -- С. 36 - 37.

7. Там само, С.34.

8. ЖМП. -- № 5. -- М., 1978. -- С. 67.

9. Гераклитов А.А. Арзамасская мордва. -- Саратов, 1930. -- С.24.

10. Макаров Д.Д. Самодержавие и христианизация... -- С.82.

11. Там само, -- С. 93.

12. ДАИ. -- Т. VІІІ. -- С.310--312

13. Документы и материалы по истории Мордовской АССР. -- Т. ІІ. -- Саранск, 1940. -- С.45.

3.2.

1. Харлампович К.В. Казанские новокрещанские школы. --Казань, 1905.-- С.35.

2. ПЗС. 6 .№ 3637; ПСПиР. І. № 191.

3. ПСПиР. 6.№ 2077, 2079.

4. Гапонов И. прот. Церковная История… -- Ч. 2. -- С. 198.

5. Благовещенский А.А. Казанская Духовная семинария с восемью низшими училищами в ХVII--ХІХ ст. (1881). 9. -- С.25 - 35.

6. Харлампович К.В. Казанские новокрещенские школы. --С.34.

7. ПСЗ. 11..№ 8236.

8. Власовский І. Нарис історії… -- Т. ІІІ. -- С.173.

9. Можаривский А. Изложение хода миссионерского дела по просвещению христианством казанских инородцев. 1552 - 1867 г. -- С. 88, 92.

10. Смолич И.К. История… -- кн.8. ч. ІІ. -- С.219.

11. Там само, -- С.220.

12. Гапонов И., прот. Церковная история… -- Ч. 2. -- С. 247 - 248.

Розділ ІV

4.1.

1. Платонов С.Ф., проф. Учебник Русской истории. -- СПб., 1914. -- С. 171--172.

2. Базанов А.Г. Очерки по истории миссионерских школ на крайнем Севере (Тобольский Север). -- Л., 1936. -- С.14.

3. Там само, -- С.14.

4. Гапонов И. прот. Церковная история. -- Ч. 2. -- С. 172.

5. Смолич И.К. История... -- Ч.2. -- С. 222.

6. Гапонов И., прот. Церковная история. -- Ч. 2. -- С.172.

7. Акты исторические. -- Т. ІV. -- С. 499.

8. Там само, -- С.499.

9. Архив инст. ист. Акад. наук СССР. Рукописи Гамеля. -- Т. ХІІ. -- л. 170.

10. Там само, -- л. 144.

11. Мальцев Г.П. Миссионерская деятельность Русокой православной церкви в Сибири. // Вопросы научного атеизма. -- Вып. 37. -- М., 1988. -- С. 191 - 192.

12. Акты исторические. -- т.V. -- СПб., 1842. -- С.475.

4.2. а)

1. Власовський І. Нарис Історії… -- Т.ІІІ -- С.170.

2. Сулоцкий. А. прот. Святитель Филофей… -- Изд. 2-е. -- Омск, 1868. -- С. 3.

3. Пивоваров Борис, диак. Святитель Филофей в схиме Феодор, митрополит Тобольский и всея Сибири // ЖМП. -- №3 -- М., 1977. -- С.68.

4. Власовський Іван. Нарис історії УПЦ. -- С.170.

5. Мелетий, архим Древние церковные грамоты Восточно-Сибирского края. -- Казань, 1878. -- С. 115.

6. Дмитриев А. Религия и церковь в истории России. Петр І и Церковь. Мысль. М. 1975. -- С. 170

7. Сулоцкий Александр, прот. Тобольские и Томские архипастыри. -- Омск, 1882. -- С.1.

8. Мелетий, архим. «Церковний собор в Тобольске при митрополите Филофее (1702 г.)» -- Казань, 1875. -- С.82.

9. Сулоцкий Александр. Челобитная митрополита Сибирского и Тобольского Филофея Лещинского Петру Великому и ответ сего государя на нее, с предисловием и примечаниями. // Тобольские губернские ведомости, --№№ 15--19. -- 1859, те саме в ЧОИДР, 1863, кн.4, С.12--51.

10. Сулоцкий Александр, прот. Святитель Филофей… -- Омск, 1882. -- С.10.

11. Сулоцкий А. прот. Тобольская архиерейская школа с 1702 по 1744 год; предшественница Тобольской семинарии.// Тобольские губернские ведомости. -- №№ 37-50. -- 1872.

12. Копылов А.Н. Очерки культурной жизни Сибири ХVІІ--начала XIX вв. Новосибирск, 1974 по данным ЦГАДА, ор. 214, вн. 1950, л.502.

13. Нестор (Анисимов). иером. Православие в Сибири. -- СГИ, 1910. -- С.22.

14. Там само.

15. ПС3. 4.№ 118.

16. Словцов П.А. Историческое обозрение Сибири. -- ж. І. -- М.,1838. -- С. 359.

17. ГАТОТ ор. 156, 1738, №56.

18. Новицкий Г. Краткое описание о народе остяцком. 1715. Новосибирск, 1941. -- С.89.

19. Догуревич Т.А. Распространение христианства в Сибири. // Свет Азии. -- СПб., 1897. -- СС.76--77.

20. Там само, -- С.75.

21. Новицкий Гр. Краткое описание... -- С.91.

22. Буцинский П. Крещение остяков и вогулов при Петре Великом. // Вера и разум. -- № 10. -- 1893.

23. Сулоцкий А., прот. Святитель Филофей -- С. 31.

24. Там само, -- С.33.

25. Там само, -- С.38.

26. Догуревич Т.А. Распространение христианства в Сибири. // Свет Азии. -- СПб., 1897. -- СС.76--77.

27. Власовський І. Нарис історії... -- Т. ІІІ. -- С. 171.

4.2.б)

1. Чобич Созонт, прот. Святі та визначні церковні діячі землі Української. -- Всеукраїнська видавнича православна місія, 2000. -- С.114.

2. Власовський Іван. Нарис історії... -- Т. III. -- С.80.

3. Просвирнин А., прот. Святитель Иоанн, митрополит Тобольський и всея Сибири, чудотворец // ЖМП -- № 5. -- М., 1976. -- С.57.

4. Власовський Іван. Нарис історії… -- Т. ІІІ. -- С.8І.

5. Там само.

6. Просвирнин А., прот. Свят. Иоанн, Митрополит Тобольский и всея Сибири. // ЖМП. -- № 6. -- М., 1965. -- С.76.

7. Русская Православная Церковь 968--1988. Очерки истории XІ-XIX вв. -- М.: Изд. Московской Патриархии, 1988. -- С.78.

8. Просвирнин А., прот. Святитель Иоанн, митрополит Тобольский и всея Сибири, чудотворец. // ЖМП -- № 5. -- М., 1976 -- С.57.

9. Там само.

10. «Илиотропион». -- кн. ІІ. -- К., 1908. -- С. 83 - 84.

11. Просвирнин А., прот. Святитель Иоанн, митрополит Тобольский и всея Сибири, чудотворец. // ЖМП -- № 5. -- М., 1976. -- С.58.

12. ПСПиР. 6. № 2105, 2312, 2372, 2394; ПС3. 7.№ 4860; Сумароков П. Миссионеретво в Сибири.

12. Черпак В.П. Місіонерська та культурно-просвітницька діяльність вихованців КМА. // Національний Університет «Києво-Могилянська Академія» Наукові записки. -- Т. 18, Ювілейний випуск присвячений 385 річчю КМА. -- К., 2000. -- С. 99.

13. Смолич И.К. История... -- Ч. І. -- К., 1996. -- С.760 - 761.

4.2. в)

1. Терновський Ф.А. Очерки из истории Киевской епархии в ХVІІІ столетии, ЧОНЛ -- кн.2. -- 1880.-- С.158.

2. Швець О., прот. Святитель Павло (Конюшкевич) Митрополит Тобольський, його життя та діяльність: Канд. дисертація. -- Київський Патріархат; КДА., -- К. 1999. -- С.16.

3. Там само, -- С.21.

4. Власовський І. Нарис Історії Української Православної Церкви. -- Т. ІІІ (ХVІІІ--ХХ ст.). -- Нью-Йорк - С.Бавнд Брук, 1990. -- С.178.

5. Швець Олександр, прот. Святитель Павло… Київський Патріархат; КДА., -- К. 1999. -- С.15.

6. Там само, -- С.16.

7. Симонюк В. канд. дисертація. Жизнь и деятельность митрополита Тобольского Павла Конюшкевича. -- Сергиев Посад, 1993. (Библиотека МДА. инв. № 210289. -- С.40.)

8. Зноско В., свящ. Жизнь и чудеса Святителя Павла, митрополита Тобольского и Сибирского. -- К., 1908. -- С.22.

9. Там само -- С.22.

10. Сименюк В. канд. дисертація. Жизнь и деятельность… -- Сергиев Посад, 1993. (Библиотека МДА, инв. № 210289 -- С. 45.)

11. Т.Ф.ГАТО, ф. 156, оп.1, 1760 г. д.6 л. 3 (Тобольский филиал Государственного Тюменской области).

12. Зольникова Н.Д. Сибирская приходская община в ХVІІІ веке. -- Новосибирск.: Наука - Сибирское отделение, 1990. -- С. 135.

13. Там само, -- С.17.

14. Симонюк В. канд. дисертація. Жизнь и деятельность... -- Сергиев Посад, 1993. (Библиотека МДА, інв. №210289 -- С.48--49.)

15. Киевские епархиальные ведомости. -- № 31-32. -- К., 1913. -- С.1297.

16. Симонюк В. канд. дисертація. Жизнь и деятельность... -- Сергиев Посад, 1993. (Библиотека МДА, инв. № 210289 -- С.64.)

17. Киевские епархиальные ведомости. -- № 31-52. -- К., 1913. -- С.1298.

18. Покровский И.М., проф. Русские епархии в ХVІІ--ХІХ веках, их открытие, состав и идеалы. Опыт церковно-исторического, статистического и географического исследования. ХVІІІ век. -- Т. ІІ. -- Казань, 1913. -- С. 295.

19. Симонюк В. Жизнь и деятельность... -- Сергиев Посад, 1993. (Библиотека МДА. инв. № 1289 -- С. 70.)

20. Киевские епархиальные ведомости. -- № 31 - 52 -- К., 1913. -- С. 1299.

21. Поселянин Е. Русская Церковь и русские подвижники ХVІІІ века. -- СПб., 1905. -- С. 175.

22. Карташев А.В. Очерки по истории Русской Церкви. -- Т. II. -- С. 480.

23. Швець Олександр. Протоієрей. Кандидатська дисертація. КДА.-- К., 1999. -- С. 97.

24. Титлинов В. Павел Конюшкевич, митрополит Тобольский. Христианськое чтение. -- № 10. -- Пг., 1914. -- С. 1237 - 1252.

25. Карташев А.В. Очерки... -- т.11. -- Париж., 1959.-- С. 482.

26. Там само, -- С. 484.

27. Швець О., прот. Святитель Павло. -- К.: Київський Патріархат; КДА, 1999. -- С. 143.

Розділ V

5.1.

1. Покровский И. Русские епархии в ХVІ-ХІХ вв., их открытие, состав и пределы. -- Т.І. -- Казань, 1897. -- С. 521.

2. Андриевич В.К. История Сибири. -- ч.ІІ. -- СПБ, 1889.-- С. 323.

3. Акты исторические, собранные и изданные Археологическою миссиею. -- Т. V (№ 75). -- СПб., 1842. -- С.109 - 110.

4. Исторический очерк христианской проповеди в Сибири. Рукопись. Государственный архив Тюменской области в г.Тобольске (дальше ГАТОТ) Ф.530. Тобольская духовная семинария. оп.І № 3 с.27.

5. Сулоцкий А., прот. Святитель Филофей… -- Омск, 1882. -- С. 5.

6. Щеглов И.В. Хронологический перечень важнейших данних их истории Сибири. -- Иркутск, 1883. -- С. 155.

7. Сулоцкий Александр. прот. Святитель Филофей… -- Омск, 1882. -- С. 5 - 6.

8. Харлампович К.В. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. -- Т.І. -- Казань, 1914.

9. Иркутская летопись (летопись Пежемского П.И. и Кротова В.А.). // Труды Восточно-сибирского отделения РГО. -- № 5. -- Иркутск, 1911. -- С. 17.

10. Сулоцкий А. прот. Прекращение в Иркутске викариатства Тобольской митрополии, открытого в 1707 г. -- Омск, 1868. -- С. 8.

11. Харлампович К.В. Малороссийское влияние… -- С. 550.

12. Сулоцкий Александр, прот. Прекращение… -- С. 12.

13. Там само. -- С. 13 - 14.

14. Харлампович К.В. Малороссийское влияние… -- С. 515.

15. Православное обозрение. -- январь. -- 1863. -- С. 55, 59.

16. Громов Прокопий, прот. Сказание о святом Инокентие, первом Иркутском епископе. -- Б. м., 1906. -- С. 5.

17. Громов П. Начало христианства в Иркутске и святой Иннокентий, первый епископ Иркутский. -- Ч.І-ІІІ. -- Иркутск, 1862 - 1883. -- С. 78.

18. Там само. -- С. 81.

5.2. а)

1. Власовський І. Нарис історії… -- Т. ІІІ. -- С. 84.

2. Хижняк З.І. Кульчицький (Кольчицький). -- Київ: Видавничий дім «КМ», 2001. -- С. 21

3. Там само, -- С. 29

4. Варфоломей, архиеп. Сибирские святители-чудотворцы // ЖМП. -- № 2. -- М., 1948. -- С. 32

5. Иркутская летопись (летопись П.И.Пежемского и В.А.Кротова). // Труды Восточно-Сибирского отдела. РГО. -- № 5. -- Иркутск, 1911. -- С. 20 - 21.

6. Соколов Николай, прот. Пивоваров Борис. Протодиакон. Краткий очерк истории Иркутской епархии. // ЖМП. -- № 12. -- М., 1977. -- С. 60.

7. Громов П. прот. Сказание… -- М., 1906. -- С. 4.

8. Нестор (Анисимов), иером. Православие в Сибири. -- СПб, 1910. -- С. 5 - 6.

9. Громов Прокопий, прот. Сказание… -- С.146 - 147.

10. Там само, -- С.149.

11. Там само, -- С.82 - 83.

12. П.С.З. 1721. № 3870.

13. Странник. -- № 2.-- 1879. -- С. 227.

14. Хижняк З.І. Кульчицький (Кольчицький). -- К.: Видавничий дім «КМА», 2001.

15. Громов Прокопий, прот. Сказание… -- С. 225.

16. Там само. -- С. 226 - 227.

17. Там само. -- С. 228.

18. Власовський І. Нарис історії… -- Т.ІІІ. -- С. 82.

19. Громов Прокопий, прот. Сказание… -- С. 232.

20. Там само. С. 233 - 235.

21. Там само. -- С. 236.

22. Там само. -- С. 257 - 258.

23. Власовський І. Нарис історії… -- Т.ІІІ. -- С. 85.

5.2. б)

1. Андрущенко. М.В., Інокентій (Нерунович), єп. -- К.: Видавництво Києво-Могилянської академії, 2001. -- С. 115.

2. Там само, -- С. 115.

3. Смолич И.К. История... -- Кн. 8, ч.ІІ. -- М., 1997. -- С. 225.

4. Догуревич Т.А. Распространение христианства в Сибири. -- СПб: Свет Азии, 1897. -- С. 28 - 29.

5. Андриевич В.К. История Сибири. -- Ч.ІІ. -- СПб, 1889. -- С. 2.

6. ПСПиР. ЕП № 599;

7. Сукачев В.П. Иркутск. Его место и значение в культурном развитии Восточной Сибири. -- М., 1891. -- С. 7.

8. Андриевич В.К. История Сибири. -- Ч.ІІ. -- СПб., 1889. -- С. 50.

9. Власовський І. Нарис історії… -- Т.ІІІ. -- К., 1990. -- С. 172.

10. Гурий, иером. Православная миссия среди ламаитов. // Православный собеседник. -- 1911. -- С. 333.

11. Иркутские Епархиальные ведомости. -- № 52. -- 1870. -- СС. 679 - 680.

5.2. в)

1. Власовський І. Нарис історії… -- Т.ІІІ. -- С.91.

2. Описание рукописей, хранящихся в архиве святейшего Правительсвующего Синода. -- Т.ІІ. Вып. І. -- СПб., 1906. -- С. 499.

3. Відомості про родичів святителя Софронія знаходяться в ділах Синодального архіву (1752 р. № 134; 1753 р., № 164, 165, 167, 172; 1771 р., № 125; 1772 р., № 173) і в даліх архіву Олександро-Невської Лаври (1742 р., № 314; 1752 р.; 196; 1753 р., №№ 85, 88).

5. Настольная книга священнослужителя. -- Т.ІІ. -- М., 1979. -- С. 126.

5. Акты и документы, относящиеся к истории Киевской академии. -- Т.І. (1721-170 гг.). -- К., 1904. -- С. 277.

6. Настольная книга священнослужителя. -- Т.ІІІ. -- М., 1979. -- С. 127.

7. Чефранов М., прот. Блаженный Софроний, третий епископ Иркутский. -- М., 1907. -- С. 14

8. Рункевич С.Г., доктор церковной истории. СПб.: Александро-Невская Лавра, 1913. -- С. 329.

9. Там само. -- С. 664.

10. Власовський І. Нарис історії... -- Т.ІІІ. -- С. 91.

11. Чефранов М., прот. Блаженный Софроний... -- М., 1907. -- С. 14.

12. Титов Ф.К. Жизни святителя Софрония Кристалевского, епископа Иркутского и Нерчинского. // Душеполезное чтение. -- октябрь. -- 1913. -- С. 263.

13. Власовський І. Нарис історії... -- Т.ІІІ. -- С.92.

14. Тобольский. Государственный Архив. Ф.530, Соборная летопись. РГО. -- №5. -- Иркутск, 1911.-- С.73

15. Иркутская летопись (Летопись Пожемского П.И. и Кротова В.А.). Труды Восточно-Сибирского отдела РГО. -- №5. --Иркутск, 1911.-- С. 73

16. Милий Чефранов, прот. Блаженный Софроний… -- С. 30.

17. Священник Анатолий Просвирнин. Святитель Софроний, епископ иркутский и всея России чудотворец. // ЖМП. -- № 9. -- М., 1971. -- С. 72.

18. Там само.

19. Летопись Пожемского П.И. и Кротова В.А.. Труды Восточно-Сибирского отдела РГО. -- №5. -- Иркутск, 1911. -- С. 73.

20. Власовський І. Нарис історії… -- Т.ІІІ. -- К., 1990. -- С. 92.

21. Иркутские епархиальные ведомости. -- 1883. -- С. 192.

22. Священник Анатолий Просвирнин. Святитель Софроний… -- С. 73.

23. Там само.

24. Хрусталев Д. Святитель Софроний, 3-ий епископ Иркутский. -- Иркутск, 1898. -- С. 40 - 42.

25. Священник Анатолий Просвирнин. Святитель Софроний… -- С. 74.

26. Летопись Пожемского П.И. и Кротова В.А. // Труды Восточно-Сибирского отдела РГО. -- №5. -- Иркутск, 1911. -- С. 75.

27. Там само. -- С. 75.

28. Там само. -- С. 76 - 77.

29. Архив Святейшего Синода. РКП. -- № 125. -- л.27.

30. Денисов Л.И. Православные монастыри Российской империи. -- М., 1908. -- С. 681.

31. Власовський І. Нарис історії… -- С. 93.

32. Там само. -- С. 94.

Розділ VI

6.1.

1. Азиатская Россия (1914). -- №1. -- С. 184.

2. Адоратский Николай. Православная мисия в Китае за 200 лет ея существования. -- Казань, 1887. -- С. 17.

3. Сумароков П. Миссионерство в Сибири // Христ. Чтен. -- Ч.І. -- 1884. -- С. 649 - 651.

4. Гапонов. И., прот. Церковная История… -- С. 173.

5. Там само, -- С. 174.

6. Там само, -- С. 174.

7. О Русской духовной миссии. // Сын Отечества. -- №7. -- 1847. -- С. 64.

8. Гапонов. И., прот. Церковная История… -- С. 174.

9. Письмо Виниуса, в ПБПВ (1887). І. -- С.241; ПСЗ. 4. №1800.

10. Древние церковные грамоты (1875). -- С.119, 126, 136, 147, 181.

11. Адоратский Н. Православная миссия (1887). І. -- С. 61.

6.2.

1. Гапонов И. Прот. Церковная история… -- С. 175.

2. Там само,-- С. 175.

3. Адоратский Н. Православная миссия (1887). -- І. -- С.70 - 73.

4. Громов П., прот. Начало христианства в Иркутске и Св. Иннокентий, первый епископ Иркутский. -- Ч.І-ІІІ. -- Иркутск, 1862 - 1883. -- С. 41.

5. ПСЗ 1721 № 3734.

6. Громов П., прот. Начало христианства в Иркутске и Св. Иннокентий, первый епископ Иркутский. -- Ч.І-ІІІ. -- Иркутск, 1862 - 1883. -- С. 46 - 47.

7. Адоратский Н. Православная миссия (1887). -- І. -- С.74 - 93.

8. Там само, -- С. 93.

9. ПСПи Р.7. № 2489, 2603.

10. ПСЗ. 8 № 5286.

11. ПСЗ.8. № 6057, 6281; 9. № 6666; ПСП и Р6.; 1627, 1644, 1889.

12. Гапонов И., прот. Церковная История… -- С. 248.

13. Адоратский Н. Православная миссия (1887). -- І. -- С. 128.

14. ПСПиР. 7. № 2633; 8. № 2839

15. Адоратский Н. Православная миссия (1887). -- І. -- С.155 - 165.

16. Власовський І. Нарис історії… -- т.ІІІ. -- К., 1990. -- С. 174.

17. Смолич. И.К. История … -- Ч.ІІ. -- М., 1997. -- С. 262.

18. Дон Синабальде - 1858. -- С. 126 (по Гапонову И., прот. Церковная история… С. 246).

19. Гапонов И., прот. Церковная История… -- С. 249.

20. Там само, -- С. 250

21. Адоратский Н. Православная миссия (1887). -- 2. -- С. 292 - 302.

22. Там само, -- С. 362.

Розділ VII

1. Сулоцкий. А., прот. Святитель Филофей... -- Изд. 2-е. -- М. 1854. --Омск, 1882. -- С. 17.

2. ПСЗ. 5. № 3266; ПСПиР. 7. № 2456, 2642, 2458, 2557.

3. ОДДС. 10. ПСПиР. 7. № 2632, 2642; ПСЗ. 9 № 6407.

4. ПСПиР, Е.П.2. № 615; 3. № 1928, 1039, 1042; ПСЗ. ІІ. № 8507; 15. № 10820.

5. ПСПиР. Е.П.Ч. № 1604; ПСПиР, Е.А. І № 157; ПСЗ. 16. № 1262.

6. ПСЗ. 17. № 12589; 18 № 13320.

7. Там само.

8. ПСЗ. 24. № 18131.

9. Смолич И.К. История … -- кн. 8. ч.ІІ. -- М., 1997. -- С. 269.

10. Михаил, архиеп. Воронежский и Липецкий. Преподобный Герман Аляскинский чудотворец. // ЖМП. -- № 11.-- М., 1970. -- С. 61.

11. Там само.

12. Там само. -- С. 62.

13. ПСЗ. 23 № 17491; РВС. 8 № 288.

14. ПСПиР, Е.П. 2 № 651, 688, 796, 979. Покровский И.М. (1911), 1913. 7/8 сс. 78-85; ПСПиР, Е.А. І № 263, 354, 496, 604, ПСЗ. 19. № 13592; 21 № 15625; 23. № 17117, 17144.

ДЖЕРЕЛА ТА ВИКОРИСТАНА Література

Біблія. Українське біблійне товариство, - К. - 1995.

Акты и документы, относящиеся к истории Киевской Академии. - Т. 1(1721 - 1750). - К., 1904.

Акты исторические, собранные и изданные Археологическою коммисиею. - Т. V. - №75. - СПб., 1842.

Акты, собранные в библиотеках и архивах Российской империи Археологической экспедицией Императорской Академии Наук. - В 4-х тт. - СПб., 1836.

Андриевич В.К. История Сибири. - Ч. II. - СПб., 1889.

Базанов А.Г. Очерки по истории миссионерских школ на крайнем Севере (Тобольский Север). - Л., 1936.

Бахрушин С. К вопросу о крещении Киевской Руси. // Религия и Церковь в истории России. - М., 1975.

Благовещенский А.А. Казанская духовная семинария с восемью низшими училищами в XVIII - XIX ст. - Казань, 1881.

Булгаков С.В. Настольная книга для священно-церковно-служителей. - Репринт. - Т. I. - Изд. Отдел Московского Патриархата.

Буцинский П. Крещение остяков и вогулов при Петре Великом. // Вера и разум. - №10. - 1893.

Варфоломей, архиеп. Сибирские святители-чудотворцы // ЖМП. - № 2. - М., 1948.

Верховский П.В. Учреждение Духовной коллегии и “Духовный регламент”. - Т. I. - Ростов-на-Дону, 1916.

Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. - Т. III(XVIII - XX ст.). - Нью-Йорк, 1990.

Водопівець З.І. Еклезіологія. - Львів, 1994.

Гапонов И., прот. Церковная история с первых времен христианства до 2-й пол. 19-го века. - Харьков, 1867.

Гераклитов А.А. Арзамасская мордва. - Саратов, 1930.

Горский А.В. История Церкви Русской. // ЖМП. - №2. - М., 1976.

Громов Прокопий, прот. Начало христианств в Иркутске и святой Инокентий, первый епископ Иркутский. - Ч.І-ІІІ. -Иркутск, 1862 - 1883.

Громов Прокопий, прот. Сказание о святом Инокентие, первом иркутском епископе. - Б. М., 1906.

Денисов Л.И. Православные монастыри Росийской империи. - М., 1908.

Догуревич Т.А. Распространение христианства в Сибири // Свет Азии. - СПб., 1897.

Документы и материалы по истории Мордовской АССР. - Т. II. - Саранск, 1940.

Дополнение к Актам историческим. - В 12-и тт. - СПб., 1846 - 1875.

Древнерусские княжеские уставы XI - XV вв. - М., 1976.

Евлогий (Смирнов), архим. Апостольское служение иноков Православной Церкви. // ЖМП. - №5. - М., 1978.

Захарко К., прот. Иркутская епархия в трудах ее предстоятелей в ХVІІІ-ХІХ вв. - Загорск: МДА, 1969.

Знаменский П.В. История Русской Церкви. - Загоск: М.Д.С., 1986.

Зноско В., свящ. Жизнь и чудеса Святителя Павла, митрополита Тобольского и Сибирского. - К., 1908.

Зольникова Н.Д. Сибирская приходская община в XVII веке. - Новосибирск: Наука, 1990.

Иннокентий (Павлов), иером. Миссионерская деятельность Русской Православной Церкви // Богословские труды. - №28. - М., 1987.

Иркутская летопись (Летопись Пежемского П.Н. и Кротова В.А.) //Труды Восточно-Сибирского отдела РГО. - №5. - Иркутск, 1911.

Иркутские епархиальные ведомости, - 1883.

Исторический очерк христианской проповеди в Сибири. - Рукопись. - ГАТОТ. ф. 530.

История Украинской ССР. - К., 1982.

Карташев А.В. Очерки по истории Русской Православной Церкви. - Т. II. - М., 1991.

Карчмарик Б.Ф. Духовні впливи Києва на Москву. // Православний вісник. - №6. - К., 1995.

Копылов А.Н. Очерки культурной жизни Сибири XVII - начала XIX вв. - Новосибирск, 1974.

Коробченко Н. Святитель Тобольский Митрополит Филофей (Лещинский): Жизнь и миссионерские труды. - Л.: ЛДА, 1991.

Корсаков Д.А. Воцарение Анны Иоановны. - Казань, 1880.

Кудынкин Б. Духовная миссия Русской Православной Церкви в Китае, ее основание, деятельность и значение в деле образования автономной Китайской церкви. - Загорск: МДА, 1958.

Лаврентиевская летопись. // Полное собрание русских летописей. -- Изд. Археологической комиссией. - СПб.; Пг.; М., 1846

Макаров Д.М. Самодержавие и христианизация народов Поволжья во второй половине XVI - XVII вв. - Чебоксары, 1981.

Мелетий (Якимов), архим. Древние церковные грамоты Восточно-Сибирского края. - Казань, 1875.

Мелетий (Якимов), архим. Церковный собор в Тобольске при митрополите Филофее. // ПС. - №4. - 1875.

Мелхиседек, архиеп. Преподобный Герасим Вологодский // ЖМП. - №3. - М., 1978.

Михаил, архиеп. Преподобный Герман Аляскинский чудотворец. // ЖМП. - № 11. - М., 1970.

Можаровский А.Ф. Изложение хода миссионерского дела по просвещению христианством казанских инородцевс 1552 по 1867 г. - Казань, 1870.

Нестор (Анисимов), иером. Православие в Сибири. - СПб., 1910.

Николай (Адоратский), еп. Православная миссия в Китае за 200 лет ее существования. - В 2-х тт. - Казань, 1887.

Никольский Н.В. Христианство среди чуваш среднего Поволжья в XXI-XVIII веках. - Казань, 1912.

Никольский Н.М. История Русской Церкви. - М.: Политиздат, 1983.

Новицкий Г.И. Краткое описание о народе остяцком. - Новосибирск, 1941.

Описание рукописей, хранящихся в архиве Святейшего Правительствующего Синода. - Т. II. вып. 1. - СПб., 1906.

Пекарский П. Наука и литература в России при Петре Великом. - Т. I. - СПб., 1862.

Пивоваров Б., диак. Святитель Филофей, в схиме Феодор, митрополит Тобольский и всея Сибири. // ЖМП. - №3. - М., 1977.

Пивоваров Б., протидиакон. Деятельность русских миссионеров в Сибири. Загорск: МДА, 1978.

Писаревский Г. Внутренний распорядок в колониях Поволжья при Екатерине ІІ. - Варшава, 1914.

Платонов С.Ф., проф. Лекции по русской истории. - Изд. 9-е. - Пг., 1915.

Платонов С.Ф., проф. Учебник Русской Истории. - СПб., 1914.

Покровский И.М. Русские епархии XVI - XIX вв. - В

2-х тт. - Казань., 1897 - 1913.

Полное собрание постановлений и распоряжений по ведомству православного исповедания. Царствование Елизаветы Петровны. - В 4-х тт. - СПб., 1899 - 1912.

Полное собрание постановлений и распоряжений по ведомству православного исповедания. Царствование Екатерины Второй. - В 3-х тт. - СПб., Пг., 1910 - 1915.

Полное собрание русских летописей. - Изд. Археологической комиссией. - СПб.; Пг.; М., 1846.

Полный православный богословский энциклопедический словарь. - Репринт. - т.II. - М., 1992.

Полный Православный энциклопедический словарь. - Репринт. - т.II. - М., 1992.

Попов В. О святейшем Синоде и об установления при нем в царствование Петра І. - СПб., 1881.

Поселянин Е. Русская церковь и русские подвижники XVIII века. - СПб., 1905.

Православное обозрение. М. 1860-1891.

Просвирник А., прот. Святитель Иоанн, митрополит Тобольский и всея Сибири, чудотворец. // ЖМП. - №5. - М., 1976.

Рождественский С.В. Материалы для истории учебных реформ в России в XVIII-XIX вв. - СПб., 1910.

Ружевич С.П., д-р. - Александро-Невская Лавра. - СПб., 1913.

Рункевич С.Г. История Русской Церкви под управлением Святейшего Синода. - СПб., 1900.

Русская Православная Церковь. Очерки истории. - М.: Изд. МП, 1980.

Руссская истрическая библиотека. - Т. VI. -СПб., 1886.

Салтыков А., свящ. Учебное пособие по Истории Русской Церкви. - Загорск, 1988.

Симонюк В. Жизнь и деятельность митрополита Тобольского Павла (Конюскевича). - Загорск: МДА, 1993.

Словцов П.А. Историческое обозрение Сибири. - кн. 1. - М., 1838.

Смолич И.К. История Русской Церкви. 1700 - 1917. - Ч. I и II. - М.,1996.

Советский энциклопедический словарь. - М., 1982.

Соколов Николай, прот., Пивоваров Бориc, протодиакон. Краткий очерк истории Иркутской епархии. // ЖМП. - № 12. - М., 1977.

Странник. - СПб., 1860 - 1870.

Сукачев В.П. Иркутск. Его метос и значение в истории и культурном развитии Восточной Сибири. - М., 1891.

Сулоцкий А., прот. Тобольские и Томские архипастыри. - Омск, 1882.

Сулоцкий А., прот. Филофей Лещинский митрополит Тобольский и Сибирский. - Омск, 1882.

Сулоцкий А., прот. Челобитная митрополита Сибирского и Тобольского Филофея Лещинского Петру Великому. // ЧОИДР. - Ч. 4. Отд. 5. - 1863.

Сумароков П. Мисионерство в Сибири // Христ. чт. - Ч.І. - 1994.

Сумароков П. Миссионерство в Сибири. // Христ. чт. - Ч. 2. - 1883.

Тальдовский И.Н. Борьба христиан с остатками язычества в древней Руси. // Записи Московского археологического института. / Под ред. Успенского А.И. - Т. XVIII. - М., 1913.

Терновский Ф.А. Очерки из истории Киевской епархии в XVIII столетии. // ЧОНЛ. - кн. 2. - 1880.

Титликов В. Павел Конюшкевич, митрополит Тобольский. // Христианское чтение. - №10. - СПб., 1914.

Титов Ф., прот. Святитель Павел, митрополит Тобольский и Сибирский. - Репринт. - К., 1998.

Титов Ф.И. К жизни святителя Софрония Кристалевского, епископа Иркутского и Керчинского // Душеполезное чтение. - Октябрь - 1913.

Тобольский Государственный Архив. - ф. 530. Соборная Летопись.

Турий, иером. Православная миссия среди ламаистов // Православный собеседние. - 1911.

Фирсов Н. Историческое население третьего Казанского царства в новой России до 1768 года и колонизация земель в это время. - Казань, 1869.

Флоровский Г.В. Пути русского богословия. Репринт с изд. 1937. - Вильнюс, 1991.

Харлампович К. Казанскія новокрещенскія школы. - Казань, 1905.

Харлампович К.В. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. - Т.І. - Казань, 1914.

Хресталев Д. Святитель Софроний, третий эпископ Иркутский. - Иркутск, 1898.

Цыпин В., свящ. Учебное пособие по Истории Русской Церкви (Синодальный период). - Загорск, 1988.

Чефрянов Милий, прот. Блаженный Софроний, 3-ий епископ Иркутский. - М., 1907.

Чечулин Н.Н. «Наказ» императрицы Екатерины ІІ, данный Комиссии по сочинению нового уложения. - Б.в.д.

Чистович И.А. Феофан Прокопович и его время. - СПб., 1868.

Чобич С., прот. Святі та визначні церковні діячі землі української. - Львів, 2000.

Щеглов И.В. Хронологический перечень важнейших данных из истории Сибири. - Иркутск, 1883.

Щербатов М.М. Статистика в рассуждении России. // ЧОИДР. - Ч. 3. Отд. 2. - 1859.

СКОРОЧЕННЯ

ААЭ -- Акты, собранные в библиотеках и архивах Российской империи Археологической экспедицией императорской Академии Наук. -- В 4-х тт. -- СПб., 1836.

ГАТОТ -- Государственный архив Тюменской области в г. Тобольске

ДАИ -- Дополнение к актам историческим. -- В 12-и тт. -- СПб., 1846 - 1875.

ЖМП -- Журнал Московской Патриархии. Периодическое издание.

ПС -- Православный собеседник

ПСЗ -- Полное собрание законов Российской империи. Собрание первое (1640 - 12 декабря 1825г.) -- В 45-и тт. -- СПб., 1826 - 1830.

ПСПиР -- Полное собрание постановлений и распоряжений по Ведомству православного исповедания. -- В 10и тт. -- Спб., 1869 - 1916.

ПСПиР, Е.А.-- То же, царствование Екатерины Алексеевны. -- В 3-х тт. -- СПб., Пг., 1910 - 1915.

ПСПиР, Е.П. -- То же, царствование императрицы Елизаветы Петровны. -- В 4-х тт. -- СПб., 1899 - 1912.

ПСРЛ -- Полное собрание русских летописей. Изд. Археографической комиссией. СПб., Пг., М., 1846.

СЭС -- Советский энциклопедический словарь. -- М., 1982.

ТФ ГАТО -- Тобольский филиал Государственного архива Тюменской области. -- Тобольск, 1760 г.

ОДДС -- Описание документов и дел, хранящихся в архиве Священного Синода. -- В 22-х тт. -- СПб., 1868 -- 1915.

Христ. чт. -- Христианское чтение. -- СПб., Пг., 1821 - 1918.

ЧОИДР -- Чтения в Обществе истории и древностей российских при Московском университете. -- М., 1845 - 1848, 1858 - 1918.

2ПСЗ -- Полное собрание законов Российской империи. Собрание второе -- В 55-и тт. -- СПб., 1830 - 1884.

3ПСЗ -- Полное собрание законов Российской империи. Собрание третье -- В 28-и тт. -- СПб., 1884 - 1911.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6