Необережність як форма вини

суспільної значимості вчинку.[37]

Виходячи з вищесказаного автор вимушений відкинути досить розповсюджені

в літературі погляди, що при самовпевненості є наявність усвідомлення

суспільної небезпеки, оскільки особа передбачає можливість настання

суспільно небезпечних наслідків. При цьому не враховується, що це

передбачення нейтралізується розрахунком суб’єкта на відвернення наслідків,

в результаті якого суб’єкт впевнений у їх ненастанні.[38]

III. Злочинна недбалість та її критерії. Казус.

Злочинна недбалість характеризується тим, що особа не передбачає

настання суспільно небезпечних наслідків, хоча могла і повинна була б їх

передбачити. Тобто вона характеризується трьома ознаками:

1) передбаченням особою можливості настання суспільно небезпечних

наслідків від своїх діянь;

2) обов’язком особи передбачити такі наслідки;

3) наявністю в особи можливості їх передбачити і відвернути.[39]

Судовою колегією по кримінальним справам Миколаївського обласного суду

Р. був засуджений за ст.94 (умисне вбивство). В касаційному порядку дії Р.

були перекваліфіковані на ч.3 ст.101 (умисне тяжке тілесне ушкодження, що

потягло смерть). Фабула цієї справи така. Р. вимагав від С. повернути

незаконно відібраний у дівчини годинник. С. відмовився це зробити. Виникла

сварка, під час якої Р. двічі вдарив С. долонею справа і зліва по щелепі.

Від отриманих ударів С. впав і тут же помер. Пленум Верховного Суду УРСР,

виходячи з обставин справи, відмітив, що Р. заподіюючи удари по обличчю С.,

не мав умислу спричинити які-небудь шкідливі для здоров’я С. ушкодження.

Його умисел був направлений на примушення С. повернути годинник. Разом з

тим Пленум визнав, що, заподіюючи удари долонею по обличчю потерпілому, Р.,

хоча і не передбачав, але повинен був і міг передбачити можливість настання

наслідків, які фактично наступили. У відповідності з цим Пленум ВС УРСР

перекваліфікував дії Р. з ч.3 ст. 101 на ст. 98 (необережне вбивство) і

пом’якшив йому міру покарання.[40]

При аналізі цього виду необережної вини не робиться поділу на

інтелектуальний і вольовий моменти. Адже особа не усвідомлює суспільної

небезпеки свого діяння. Її вчинки можуть бути суспільно небезпечними тільки

тоді, коли особа проявить недбалість, неуважність, необачність. Особа не

передбачає навіть можливості настання шкідливих наслідків. Вони могли б не

настати, якби була б проявлена певна увага, обачність, сумлінність. Тобто

відсутній інтелектуальний момент, а це, в свою чергу, знімає питання про

ставлення особи до передбачуваного, тобто про вольовий момент вини.

Наприклад, медична сестра зробила укол хворій, яка через годину

померла. Виявилось, що медсестра взяла з шафи ампулу, не переконавшись, що

саме це необхідні їй ліки, тобто проявила при цьому злочинну недбалість:

уколола хвору отруйною для неї речовиною.

Ще приклад: 4 вересня 1998 року у своїй квартирі під час сімейного

конфлікту обвинувачена Н.А. схопила ніж тримаючи його направленим на

чоловіка. Н.В. штовхнув свою дружину Н.А., вона повалилась на нього не

втримала рівновагу і поранила чоловіка в області живота. Вироком

Першотравневого районного суду міста Чернівці дії Н.А. було кваліфіковано

за ст. 105 КК.[41]

Н.А. не передбачала настання суспільно небезпечних наслідків, хоча

повинна була і могла їх передбачити. Суспільно небезпечний наслідок

наступив в результаті необережної поведінки Н. А. та недотримання нею

загальних правил безпеки в побуті та норм співжиття.

Злочинна недбалість виражається у непередбаченні винним суспільно

небезпечних наслідків своєї дії чи бездіяльності. Це одна з важливих ознак,

яка дозволяє відмежувати недбалість від обох видів умислу і від злочинної

самовпевненості. Інші ознаки, притаманні недбалості, - це обов’язок і

можливість особи передбачити суспільно небезпечні наслідки свого діяння.

Треба зауважити, що обов’язок передбачити при злочинній недбалості

суспільно небезпечні наслідки свого діяння може випливати з вимог закону,

службових чи професійних обов’язків, зі спеціальних правил, які регулюють

певну діяльність, з правил суспільного співжиття.

Однак наявність одного лише обов’язку передбачати суспільно небезпечні

наслідки своєї дії чи бездіяльності не є достатньою підставою для визнання

особи винною у злочинній недбалості. Суттєве значення має фактична

можливість особи передбачити вказані наслідки. Ця можливість пов’язана по-

перше з деякими суб’єктивними властивостями особи (рівень спеціальних знань

у конкретній галузі, життєвий та практичний досвід тощо), по-друге, з тими

конкретними умовами, в яких діяла така особа.[42]

Так, слід зазначити, що суди не завжди уважно ставляться до з’ясування

можливостей усвідомлення суспільно шкідливого характеру протиправних дій та

передбачення наслідків неповнолітнім, а тому припускаються помилок.[43]

Отже питання про те, чи могла особа усвідомлювати факт порушення нею

певних правил і передбачити суспільно небезпечний наслідок від цього,

вирішується з урахуванням конкретних обставин і індивідуальних особливостей

особи, тобто на підставі об’єктивних і суб’єктивних критеріїв.

Обов’язок передбачити шкідливі наслідки – об’єктивний критерій, а

можливість їх передбачення – суб’єктивний критерій злочинної

недбалості.[44]

Кримінальна відповідальність за злочинну недбалість настає тоді, коли

встановлено, що особа за даних конкретних обставин не тільки повинна була,

а й мала реальну можливість передбачити шкідливі наслідки свого діяння (чи

бездіяльності), тобто є обидва критерії. Закон покладає обов’язок

передбачити суспільно небезпечні наслідки свого діяння тільки на тих, хто

може їх передбачити.

Так, громадянин Грицюк повертався з полювання в санях разом з

Юхименком. У Грицюка була заряджена двостволка. Сани на повороті

перевернулися, при цьому Грицюк рукавицею зачепив курок гвинтівки, стався

постріл, котрим Юхименко був поранений. Дії Грицюка треба кваліфікувати як

необережне тілесне ушкодження Юхименкові, хоча Грицюк не передбачив

наслідків своїх дій, але повинен був і міг їх передбачити, якби був більш

обачним.[45]

25 вересня 1998 року о 22 годині в м. Хотин Б. в кафе “Міраж” на грунті

неприязних особистих стосунків, в ході сварки, вдарив М. кулаком у груди і

ногою по лівій нозі потерпілого, внаслідок чого він впав на землю. Від

падіння стався перелом лівої голені, вивих ступні назад. М. отримав

ушкодження середньої тяжкості, які викликали тривалий розлад здоров’я.

Вироком Хотинського районного суду Чернівецької області Б. був засуджений

до 1 року позбавлення волі. Чернівецький обласний суд, в порядку

касаційного провадження, касаційну скаргу Б. про закриття справи за

відсутністю складу злочину відхилив, вказавши, що Б., в даному випадку

повинен був і реально здатен передбачити суспільно небезпечні наслідки

своєї поведінки. Вирок в касаційній інстанції було залишено без змін.[46]

Обов’язок і можливість усвідомлювати суспільно небезпечний характер

діяння проявляються в двох критеріях злочинної необережності: об’єктивного

і суб’єктивного, які на думку автора обмежують рамки необережної вини у

всіх її видах, а не тільки злочинної недбалості, де вони прямо виражені в

законі (“повинна” і “могла”).[47] Як правило в літературі ці критерії

розглядаються тільки стосовно злочинної недбалості, що, на думку автора,

занадто обмежено.

У формальних складах ці критерії виражаються в обов’язку і можливості

особи усвідомлювати суспільно небезпечний характер скоюваного діяння; при

самовпевненості – в обов’язку і можливості передбачити недостатність тих

обставин, на які розраховував суб’єкт для відвернення суспільно небезпечних

наслідків; при злочинній недбалості – в обов’язку і можливості

усвідомлювати свою непідготовленість для здійснення певної діяльності або в

обов’язку і можливості здійснити необхідні дії для вибору правильного

рішення і відвернення суспільно небезпечних наслідків.

Таким чином, на противагу думці М.Д. Шаргородського, боротьба зі

злочинною необережністю в умовах науково-технічної революції зовсім не

потребує відмови від суб’єктивного критерію необережності.[48]

Злочинну недбалість треба відрізняти від випадку (казусу), який

виключає кримінальну відповідальність за скоєне особою діяння. Про казус

може йтися мова тоді, коли діяння особи призвело до шкідливих наслідків,

але ця особа не передбачала і в силу конкретних умов в даній ситуації не

повинна була чи не могла передбачити, що вони настануть. А коли особа не

мала реальної можливості передбачити насталі наслідки, то вони є невинно

завданими, казусом. Як відомо кримінальна відповідальність за невинно

завдану шкоду виключається. Наприклад людина йшла по

тротуару,

підсковзнулася і, падаючи, збила з ніг іншу людину, яка в результаті

падіння була тяжко травмована. Той, хто збив з ніг потерпілу, не підлягає

кримінальній відповідальності через те, що він не передбачав і в момент

падіння не міг передбачити, що від цього постраждає інша особа.[49]

Випадок – явище не рідкісне у слідчий і судовій практиці. Найчастіше

про випадкові пригоди йдеться при розслідуванні кримінальних справ про

виробничий та транспортний травматизм. І дуже важливим, на думку автора, є

правильне розмежування між злочинною недбалістю та казусом, його правильне

встановлення та неприпустимість кримінальної відповідальності особи

внаслідок юридичної помилки при розмежування цих двох понять.

Так, суд Сімферопольського району Республіки Крим засудив І. за

вбивство з необережності. Матеріалами справи було встановлено, що І. та Я.,

зустрівшись на току, жартували між собою, а потім, за ініціативою Я.,

почали боротися. Під час боротьби Я. уперся головою у груди І. та спробував

ривками перекинути його через себе, але І. не піддавався. Під час

останнього ривка Я. різко нагнув голову. Від сильної напруги у Я., як це

вбачається з висновку судово-медичної експертизи, виник розрив шийної

частини хребта, від чого і настала смерть. Судова колегія Верховного Суду

України не знайшла в діях І. складу злочину і провадження у справі закрила

на тій підставі, що І., вступивши в дружній поєдинок з Я., не передбачав і

не міг передбачити, що Я. спробує з надзвичайною напругою перекинути його

через себе. У цьому випадку смерть Я. щодо дій І. має випадковий характер.

Вона настала внаслідок необережності самого Я.[50]

IV. Класифікація необережних злочинів. Особливості їх криміналізації.

Найважливіше кримінологічне і кримінально-правове значення має

класифікація необережних злочинів у відповідності до сфери діяльності, в

якій вони були скоєні. Така класифікація дозволяє виділити групи злочинів,

специфічних за їх суспільною небезпекою і за механізмом скоєння, а тому

потребуючих специфічних заходів по боротьбі з ними.

За цією ознакою необережну злочинність можна розділити на дві групи:

побутову і професійну.[51]

Побутова необережна злочинність, в свою чергу, поділяється на два види:

1) злочини, скоєні поза сферою дії і без використання технічних засобів

та інших джерел підвищеної небезпеки;

2) злочини, скоєні в сфері дії або з використанням технічних засобів

або інших джерел підвищеної небезпеки.

Професійна необережна злочинність розподіляється на три види:

1) злочини, скоєні в сфері дії або з використанням технічних засобів

або інших джерел підвищеної небезпеки;[52]

2) злочини, скоєні в сфері чисто професійної діяльності;

3) злочини, скоєні в процесі виконання службових[53] (керівних)

функцій.

Таким чином, можна виділити чотири основних види необережних злочинів:

1) побутові необережні злочини, скоєні поза сферою дії технічних

засобів або інших джерел підвищеної небезпеки.

Це, мабуть, самий малочисельний вид необережних злочинів. До нього

відносяться вбивство з необережності (ст. 98 КК), необережне тяжке або

середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 105 КК), необережне знищення або

пошкодження державного чи колективного майна (ст. 90 КК).[54] Слід

відмітити, що за вказаними статтями можуть кваліфікуватися і злочини, що

відносяться і до інших груп, наприклад, у випадку коли вбивство з

необережності або знищення майна скоєно в результаті недбалого поводження з

технічними засобами. Процент цієї групи у загальній масі необережних

злочинів невеликий.[55]

Вказаний вид необережності характеризується різноманітністю можливих

негативних наслідків (для особи та для майна), і, що особливо важливо,

різноманітністю способів їх спричинення, які навряд піддаються вичерпному

визначенню. Вірогідність настання тяжких наслідків в побутовій сфері не

стільки вже й велика – більшість актів необережної поведінки тут

завершується сприятливо. В побуті, як правило, відсутні нормативно

закріплені правила безпеки, до небагатьох виключень відносяться правила

протипожежної безпеки. Слід також відмітити значну поширеність

необережності в побуті, особливо не призвевшої до тяжких наслідків, і

важкість її встановлення та доказування. Взагалі сфера побуту в меншому

ступені, ніж будь-яка інша сфера, піддається соціальному контролю.

В силу таких особливостей склади побутової необережності конструюються

як склади необережного спричинення шкоди без вказівки на

способи її скоєння, і шкоди істотної. Так, необережне знищення

або

пошкодження майна карається лише в тому випадку, якщо воно спричинило

людські жертви або інші тяжкі наслідки, а саме заподіяння тяжких тілесних

ушкоджень одній чи кільком особам, середньої тяжкості тілесних ушкоджень

двом або більше особам або заподіяння значної матеріальної шкоди[56] (ст.

90 КК). В діючому КК України склад необережного легкого тілесного

ушкодження не передбачений.

Цікаві також випадки, коли злочини з необережності в побуті скоюються у

сукупності з умисними злочинами. Так, в ніч на 21 вересня 1998 року Я.В.М.

у стані сп’яніння затіяв сварку зі своїми батьками Я.М.Г та Я.М.Д. в ході

якої наносив їм удари. Батьки втекли з дому, а засуджений Я.В.М. самовільно

взяв мисливську рушницю і почав стріляти по закритій двері з метою збити

замок. В ході стрільби він поранив свою бабку громадянку Б., внаслідок чого

їй були спричинені тілесні ушкодження, що призвели до втрати зору. Після

цього Я.В.М. пішов гуляти по селу грубо і особливо зухвало порушуючи

громадський порядок та суспільний спокій, час від часу здійснюючи постріли.

Дії Я.В.М. були кваліфіковані Хотинським районним судом Чернівецької

області за ч. 3 ст. 206 та ст.105.[57]

Специфіка вбивства з необережності полягає саме в його суб’єктивній

стороні: воно має місце лише при необережній формі вини у вигляді злочинної

самовпевненості або злочинної недбалості.

Так, Верховний суд УРСР[58] визнав наявність злочинної самовпевненості

в діях Т. що підключив огорожу складу – паркан з колючого дроту – до

розетки електромережі з напругою 220 вольт. Громадянка К. під час пошуків

своєї корови доторкнулась до паркану руками і була вбита. Т. передбачав

можливість настання смерті від скоєних ним дій, так як вивісив спеціальне

попередження. Однак розрахунок його, що люди можуть підійти до складу лише

зі сторони дороги, де було вивішено попередження, був легковажним.[59]

Верховний Суд УРСР визнав наявність злочинної недбалості в діях П.,

який під час сварки вдарив кулаком в живіт С., в результаті чого той впав

і, вдарившись головою об асфальт, вмер від отриманої травми. Суд мотивував

це тим, що винний повинен був і міг передбачити можливість падіння

потерпілого, який був п’яним, і настання від цього суспільно небезпечних

наслідків у вигляді смерті.[60]

Необережне вбивство в результаті злочинної недбалості слід відрізняти

від випадкового спричинення смерті в результаті казусу.

Так, Пленум Верховного Суду УРСР не знайшов наявності вбивства з

необережності в діях Ж., визнаного винним в том, що намагаючись утримати

рушницю, яку виривав в нього А., він випадково нажав на спусковий гачок,

внаслідок чого виник постріл, яким А. був смертельно поранений. Пленум

визнав, що смертельне поранення А. виникло випадково, при обставинах, коли

Ж. не мав змоги передбачити і уникнути тяжких наслідків, тобто при

відсутності вини з його сторони.[61]

2) необережні злочини, скоєні в сфері дії технічних засобів або інших

джерел підвищеної небезпеки.

Це найбільш багаточисленна група необережних злочинів, вони частіше

усього можуть скоюватися в процесі професійної діяльності. Однак в силу

постійного наповнення технічними засобами побуту людини, ці злочини можуть

скоюватися і в побуті. Крім того, громадяни, не пов’язані професійно з

використанням технічних засобів, все частіше потрапляють в сферу їх дії, в

силу чого їх необережна поведінка може призводити до порушення безпечної

діяльності цих засобів і в результаті – до тяжких наслідків (наприклад,

склад злочину передбачений ст. 217 КК, - порушення діючих на транспорті

правил). Тому злочини даної групи можуть скоювати як особи, що самостійно

використовують технічні засоби, так і особи, що знаходяться в сфері їхньої

дії і зобов’язані співрозмірювати свою поведінку з правилами, що регулюють

використання технічних засобів. Злочини цієї групи можуть бути передбачені

як загальними складами необережних злочинів (ст. ст. 90, 98, 105 КК), так

і спеціальними складами злочинів скоєних в сфері дії технічних засобів чи

інших джерел підвищеної небезпеки (технічних злочинів). До останніх

відносяться склади, передбачені, наприклад статтями 215, 2154, 217 і

деякими іншими статтями КК. Загальною рисою цієї групи злочинів є те, що

вони скоюються в сфері взаємодії “людина-техніка” і призводять до виходу

технічних засобів з під контролю керуючого ним суб’єкта, що і призводить до

небезпечних для суспільства наслідків;[62]

3) необережні злочини, скоєні в сфері чисто професійної діяльності,

однак без використання як технічних засобів, так і службових[63]

(управлінських) функцій.

До них відносяться злочини, в результаті скоєння яких шкода суспільству

заподіюється неналежним виконанням або невиконанням суб’єктом своїх

професійних обов’язків. Сюди відносяться: злочинно-недбале ставлення до

охорони державного або колективного майна (ст.91 КК), порушення

ветеринарних правил та правил по боротьбі з хворобами і шкідниками рослин

(ст. ст. 157, 158 КК). порушення правил охорони ліній зв’язку (ст. 2051

КК).[64] Якщо суспільно небезпечні діяння, що відносяться до даної групи,

не передбачені спеціальними складами, то можуть застосовуватись загальні

склади необережних злочинів в залежності від характеру наставших

наслідків. Наприклад, спричинення смерті хворому в результаті неналежного

надання медичної допомоги лікарем кваліфікується за ст. 98 КК;

4) необережні злочини, скоєнні в процесі виконання службових

(управлінських).

До них відносяться такі злочини, як випуск або реалізація

недоброякісної продукції (ст. 147 КК), хоча суб’єктом цього злочину може

бути як службова, так і не службова особа[65], халатність (ст. 167 КК).

Останній склад може розглядатись як загальний для даної групи злочинів.

А.Я. Светлов взагалі наголошує на тому, що халатність - це єдиний службовий

злочин, який скоюється не умисно, а з необережності.[66] Тому автор даної

роботи приділяє увагу саме цьому складу злочину. Небезпека вказаної групи

злочинів за останній час істотно підвищилась. Це пояснюється ускладненням

і підвищенням ролі сфери управління і життя сучасного суспільства, різким

збільшенням об’єктів управління в умовах ринкової економіки, ускладненням

зв’язків між ними. Тому боротьба з такими злочинами, як халатність

необхідна для підвищення відповідальності службових осіб та рівня роботи

усієї системи управління в країні.

Диспозиція ст.167 КК вказує, що невиконання, або неналежне виконання

службовою особою своїх службових обов’язків відбувається внаслідок його

недбалого або несумлінного до них ставлення.

Ця недбалість та несумлінність, характеризуючи об’єктивну сторону

злочину, в певній мірі говорить і про суб’єктивну сторону злочину.

Неможливо скоїти умисний злочин з-за недбалості або внаслідок

несумлінності.

Але головне – психічне відношення винної особи до наслідків своєї

діяльності характеризується необережністю.

Слід відмітити, що хоча прихильники змішаної вини і розрізняють при

халатності психічне відношення винної особи до бездіяльності (або неналежно

здійсненій дії) і наставшим злочинним наслідкам, але розглядають усе діяння

в цілому, як скоєне з необережності.

“Суб’єктивна сторона халатності характеризується змішаною виною, -

зазначає В.Ф. Кириченко… - Вина особи при халатності як службовому злочині

у відношенні вказаних в законі наслідків завжди виражається у формі

необережності. Халатність як кримінально каране діяння повинна бути

охарактеризована, як необережний злочин”.[67]

Особливий різновид необережності, що виходить, однак, за рамки

необережної злочинності, складають умисні злочини, ускладненні необережно

спричиненими тяжкими наслідками: умисне тяжке тілесне ушкодження, що

потягнуло смерть (ч. 3 ст. 101 КК), незаконне

проведення аборту, що потягнуло смерть потерпілої (ч.3 ст. 109 КК), і т.д.

В цих випадках має місце складний злочин – відповідне умисне діяння і

необережне спричинення смерті.[68]

Висновки

Отже завершуючи написання даної роботи, автор вважає за потрібне

вивести декілька важливих висновків виходячи з структури та змісту роботи.

Отже, необережна злочинність – це частина більш широкого поняття –

злочинності, самостійний елемент її структури.

Нажаль, внаслідок нерозробленості проблеми необережності в

філософському і соціологічному планах правові науки позбавлені можливості

позичати в них основні ознаки необережності. Скоріше навпаки, філософам і

соціологам слід звернутись в цьому питанні до положень і висновків правових

наук, передусім науки кримінального і цивільного права.

Як вже зазначалося, автор не поділяє думку деяких юристів щодо меншої

суспільної небезпеки (щодо наслідків) злочину вчиненого з

необережності[69], хоча згоден з думкою про меншу суспільну небезпечність

особи такого винного. Коло складів необережних злочинів, визначених

законом, значно вужче порівняно з навмисними. І при вчиненні злочину з

необережності акцент переставляється на суспільно небезпечний наслідок і

відношення винного саме до цього наслідку.

Відповідальність за необережні злочини в усіх випадках настає тільки в

разі реального настання суспільно небезпечних наслідків. Необережні дії,

які лише б могли потягнути небезпечні наслідки, не є достатньою підставою

для кримінальної відповідальності. Такої думки і зараз притримується

більшість вчених юристів.[70] Виходячи з цього ж в літературі обговорюється

питання про можливість караності “безнаслідкової” необережності, тобто за

необережне створення небезпеки спричинення шкоди.

Позиція щодо існування відповідальності за необережні злочини тільки

при реальному настанні результату, хоча і заснована на редакції ст. 9

КК[71], навряд чи може бути визнана беззастережною. До того ж вона

заперечує факт існування в кримінальному законодавстві необережних злочинів

з формальним складом. Проте є невелика кількість необережних злочинів з

формальним складом. До них належать порушення правил охорони праці (ч.1 ст.

135 КК), порушення правил безпеки на вибуховонебезпечних роботах (п.1

ст.220 КК).[72]

Існує і протилежна точка зору. Ряд авторів вважають, що встановлення

відповідальності за необережні злочини в залежності від наставших наслідків

невірне, не забезпечує досягнення цілей покарання, що більш вірним буде

встановлення караності необережного поставлення якогось блага в

небезпеку.[73]

В принципі, автор згідний з даною позицією, і здається необхідним

встановлення загальних ознак об’єктивної підстави кримінальної

відповідальності як за умисний, так і за необережний злочин. При

формулюванні положення про необережні злочини закон повинен ясно виражати,

що санкція застосовується за скоєння суспільно небезпечного діяння і

відповідальність слід покласти на особу не тільки тоді, коли діяння

призвело до виникнення шкоди, але й тоді, коли воно породило лише небезпеку

такого.[74]

Між тим в плані визначення єдиних ознак необережного злочину на зразок

поняття умисного злочину кримінальне законодавство містить недоліки. А саме

воно практично виводить з форми необережної вини, ще дві – злочинну

самовпевненість і злочинну недбалість. Причина – знов таки в критерії

оцінки необережного злочину – у відношенні винного до наставшого (чи такого

що повинен настати) негативного суспільно небезпечного результату. На думку

автора можливо знайти інший критерій визначення необережного злочину та

його ознак, що практично і становить зміст даної бакалаврської роботи, та

запропонувати нове визначення необережного злочину, що вирішило зразу б

декілька проблем: проблему точного і правильного визначення, з метою

встановлення істини, злочинної самовпевненості і недбалості, проблему

кваліфікації і криміналізації необережних злочинних діянь. Критерій же

розмежування злочинної самовпевненості і недбалості носив би факультативний

характер і слугував би лише меті повного і всебічного визначення злочинної

необережності. В цьому випадку не було б необхідності в кожному конкретному

випадку розмежовувати злочинну самовпевненість і недбалість, а звідси

криміналізація і кваліфікація цих діянь набагато б спростилась. Практично,

це головна, якщо не єдина проблема доктрини необережної вини в українському

законодавстві.

Автор структурою та змістом роботи намагався показати, наскільки

розгалужена та неузгоджена проблема необережної вини в вітчизняному

кримінальному законодавстві та науковій літературі. Наскільки необхідна

спрямована наукова розробка цієї проблематики.

Отже, Обов’язок і можливість усвідомлювати суспільно небезпечний

характер діяння проявляються в двох критеріях злочинної необережності:

об’єктивного і суб’єктивного, які на думку автора обмежують рамки

необережної вини у всіх її видах, а не тільки злочинної недбалості, де вони

прямо виражені в законі (“повинна” і “могла”).[75] Як правило в літературі

ці критерії розглядаються тільки стосовно злочинної недбалості, що, на

думку автора, занадто обмежено.

У формальних складах ці критерії виражаються в обов’язку і можливості

особи усвідомлювати суспільно небезпечний характер скоюваного діяння; при

самовпевненості – в обов’язку і можливості передбачити недостатність тих

обставин, на які розраховував суб’єкт для відвернення суспільно небезпечних

наслідків; при злочинній недбалості – в обов’язку і можливості

усвідомлювати свою непідготовленість для здійснення певної діяльності або в

обов’язку і можливості здійснити необхідні дії для вибору правильного

рішення і відвернення суспільно небезпечних наслідків.

Об’єктивний критерій має нормативний характер і заснований на обов’язку

людини дотримуватись існуючі в суспільстві правила обережності, починаючи з

простих, що стихійно складуються в суспільстві і закінчуючи складними,

нормативно закріпленими правилами безпеки при здійсненні професійної

діяльності.

Будь-яка особа, що порушує ці правила, зобов’язана передбачити можливі

небезпечні наслідки цього порушення.

Суб’єктивний критерій має індивідуальний характер і полягає в

можливості особи відповідати вимогам об’єктивного критерію (тобто

усвідомлювати і передбачати вказані вище обставини). Його наявність

залежить як від особистих особливостей суб’єкту, так і від особливостей

конкретної життєвої ситуації, в якій він опинився. Лише при наявності

суб’єктивного критерію можливо говорити про залежність небезпечного діяння

від особи суб’єкту, про вираз в діянні соціальних і моральних якостей

особи і, внаслідок, про те, чи заснована відповідальність особистості.

Істотна особливість необережності на відміну від умислу – специфічний

зв’язок суб’єкта (його волі) з спричиненим ним суспільно небезпечним

наслідком. При умислі він пропорційний, при необережності характер

наставших наслідків в значній мірі випадковий для характеру дій суб’єкта.

Це загальні ознаки необережності як форми вини. Їх розгляд дозволяє

сформулювати пропозицію по удосконаленню законодавчого визначення

необережності.

Оскільки основною ознакою необережності, що відрізняє її як від умислу,

так і від невинного здійснення суспільно небезпечного діяння (казусу), є

відсутність усвідомлення суспільно небезпечного характеру, діяння, що

скоюється при наявності обов’язку і можливості такого усвідомлення, автор

вважає за можливе ввести її в законодавчу формулу злочинної необережності.

З цієї точки зору автор вважає прийнятним визначення злочинної

необережності запропоноване П.С. Дагелем: “Злочин визнається здійсненим з

необережності, якщо особа, що його скоїла, була зобов’язана та мала

можливість усвідомлювати суспільно небезпечний характер своєї дії або

бездіяльності, передбачала можливість настання її суспільно небезпечних

наслідків, але легковажно розраховувала на їх відвернення, або не

передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла

їх передбачити”.[76]

Список використаної літератури

Нормативна база та судова практика

1. Конституція України.// Конституція України.- Київ: Юрінформ, 1997. – 20

с.

2. Кримінальний кодекс України.– Київ: Юрінком, 1995. – 150 с.

3. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 02.07.1976 р. “Про

питання, що виникли в судовій практиці в справах про знищення та

пошкодження державного і колективного майна шляхом підпалу або внаслідок

порушення правил пожежної безпеки” // Система Internet. Сервер Верховної

Ради України.

4. Постанова Пленуму Верховного Суду України №7 “Про практику застосування

судами України законодавства у справах про транспортні злочини” від

24.12.1982р. // Система Internet. Сервер ВРУ.

5. Постанова Пленуму Верховного Суду України “Про судову практику в справах

про злочини проти життя і здоров'я людини” від 01.04.1994 р. // Система

Internet. Сервер ВРУ.

6. Постанова Пленуму Верховного Суду України “Про судову практику у

справах про згвалтування та інші статеві злочини” від 27.03.1992 р. //

Система Internet. Сервер ВРУ.

7. Постанова Пленуму Верховного Суду України “ Про судову практику в

справах про контрабанду та порушення митних правил” від 26.02.1999 р.//

Система Internet. Сервер ВРУ.

8. Справа Т. // Бюлетень Верховного Суду УРСР. – 1962. - №4. – С. 40-42.

9. Справа П. // Радянське право. – 1970. - №9. – С. 105.

10. Справа Р. // Бюллетень Верховного Суду УРСР. – 1971. - №4. – С. 19 –21.

11. Справа Ж. // Бюлетень Верховного Суду УРСР. – 1972. - №6 – С.27.

12. Справа І. / Практика Верховного Суду України у кримінальних справах. –

Київ: Парламентське видання, 1995. – С.150-151.

13. Справа А. / Коментар судової практики з кримінальних справ. – Одеса:

Поліграф, 1992. – С. 42-43.

14. Справа Х. і К. / Практика судів України у кримінальних справах. – Київ:

“Юрінком”, 1993. – С.131-133.

15. Справа № 1-185 1998р. від 10.04.98р. / Архів Чернівецького обласного

суду за 1998 р.

16. Справа № 11-9 1999р. від 12.01.99 р. / Архів Чернівецького обласного

суду за 1999 р.

17. Справа № 11-20 1999р. від 19.01.99 р. / Архів Чернівецького обласного

суду за 1999 р.

18. Справа № 11-30 1999р. від 26.01.99р. / Архів Чернівецького обласного

суду за 1999 р.

19. Справа № 11-32 1999 р. від 26.01.99 р. / Архів Чернівецького обласного

суду за 1999 р.

Підручники

20. Гринберг М.С. Преступления против общественной безопасности. –

Свердловск: Средне-Уральское книжное издательство, 1974. – 156 с.

21. Кириченко В.Ф. Уголовное право. Часть Общая. - Москва: Юридическая

литература, 1966.- 387 с.

22. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. (Під ред.

Ковальського В.С.). – Київ: Юрінком, 1994. – 799 с.

23. Пионтковский А.А. Курс советского уголовного права. т.2. – Москва:

Юридическая литература, 1970.- 567 с.

24. Рарог А.И. Общая теория вины в уголовном праве. – Москва: ВЮЗИ. – 1980.

– 200 с.

25. Советское уголовное право. (под общей ред. Владимирова В.А.). – Москва:

Юридическая литература, 1990. – 216 с.

26. Чернишова Н.В., Володько М.В., Хазін М.А. Кримінальне право України. –

Київ: Наукова думка, 1995. – 455 с.

Наукові праці, статті, монографії

27. Базунов А. Т. Ограничение косвеного умысла от преступной

самонадеяности. // СЮ. – 1973. - №5. – С.5-7.

28. Гарбуза А.Д. Смешаная форма вины по советскому уголовному праву.

Автореферат. // Киев: КГУ, 1982 – 60 с.

29. Гринберг М.С. Ответственность за преступную неосторожность при действии

производственного коллектива. // Советское государство и право. – 1979. -

№8. – С. 51-58.

30. Гринберг М.С. Преступная самонадеяность. // Правоведение – 1976. -№3. –

С.68-74.

31. Гринберг М.С. Умысел и неосторожность. // Вопросы правоведения. – 1970.

- №5. – С.94-107.

32. Дагель П.С. Неосторожность. Уголовно-правовые и криминологические

проблемы. – Москва: Юридическая литература, 1977. – 146 с.

33. Дагель П.С. Причины неосторожных преступлений в СССР. // Советское

государство и право. – 1973. -№3. – С.44-56.

34. Дагель П.С., Котов Д.П. Субъективная сторона преступления и её

установление.- Воронеж, 1974.- 179с.

35. Дудник Н.А. Цена неосторожности. – Москва: Юридическая литература,

1985. – 110 с.

36. Кадар М.М. Неосторожная вина и ответственность за преступления,

совершённые по неосторожности. / Вопросы уголовного права стран народной

демократии. – Москва: Госюриздат, 1963. – С.256-258.

37. Квашис В.Є. Научно-технический прогресс и ответственность за

неосторожность. – Москва: Юридичес-кая литература, 1975. – 235 с.

38. Кудрявцев В.В. Правовая наука и актуальные вопросы социалистической

законности. // Коммунист .- 1976.- №2.- С. 87-88.

39. Лютов К.И. Профессиональная неосторожность в уголовном праве Народной

Республики Болгария. – София: София, 1958. – 108 c.

40. Санталов А.И. Разграничение умысла и неосторожности. // Правоведение. –

1958. - №3. – 169 с.

41. Светлов А.Я. Ответственность за должностные преступления. – Киев:

Наукова думка, 1978. – 302 с.

42. Серебрякова В.А. Изучение причин неосторожных преступлений против

личности. // Советское государство и право. – 1967. - №7. –С.45-57.

43. Угрехелидзе М.Г. Уголовная ответственность за неосторожность. //

Совеское государство и право. – 1970 .-№12. – С.109-112.

44. Чельцов М. А. Спорные вопросы учения о преступлении. //

Социалистическая законность. – 1947. - №4. – С.9.

45. Черняк С.Ю. “Случай” разоряет Украину. // Киевские ведомости.-1996.-№

51.- С.10–11.

46. Шаргородский М.Д. Научный прогрес и уголовное право.// “Советское

государство и право”.- 1969.- №12.- С.88-95.

47. Шевченко Я.М., Барило Т.С. Радянський закон про відповідальність

неповнолітніх. – Київ: Наукова думка, 1972. – 102с.

48. Янович О.В. Состав преступления. Автореферат. - Казанский

государственный университет, 1996.- 34 с.

-----------------------

[1] Див. Ст.3 Конституції України.// Конституція України.- Київ: Юрінформ,

1997. – С. 4.

[2] Черняк С.Ю. “Случай” разоряет Украину. // Киевские ведомости.-1996.-№

51.- С.10.

[3] Див. Дудник Н.А. Цена неосторожности. – Москва: Юридическая литература,

1985. – С. 14.

[4] Кудрявцев В.В. Правовая наука и актуальные вопросы социалистической

законности. // Коммунист .- 1976.- №2.- С. 87-88.

[5] Дагель П.С. Неосторожность. Уголовно-правовые и криминологические

проблемы. – Москва: Юридическая литература, 1977. – С.7.

[6] Дагель П.С. Неосторожность. Уголовно-правовые и криминологические

проблемы. – Москва: Юридическая литература, 1977. – С. 14.

[7] Див. Дагель П.С. Неосторожность. Уголовно-правовые и криминологические

проблемы. – Москва: Юридическая литература, 1977.

[8] Див. Квашис В.Є. Научно-технический прогресс и ответственность за

неосторожность. – Москва: Юридичес-кая литература, 1975.

[9] Див. Список використаних джерел.

[10] Автор вважає доцільним застосовування саме терміну “самовпевненість” в

силу неодноразового його застосування провідними вченими-юристами України.

Див. Напр. Чернишова Н.В., Володько М.В., Хазін М.А. Кримінальне право

України. – Київ: Наукова думка, 1995.

[11] Див. Ст.7 Кримінального кодексу України. / Науково-практичний коментар

Кримінального кодексу України. (Під ред. Ковальського В.С.). – Київ:

Юрінком, 1994. – С.19.

[12] Див. Ст.3 Кримінального кодексу України. / Науково-практичний коментар

Кримінального кодексу України. (Під ред. Ковальського В.С.). – Київ:

Юрінком, 1994. – С. 9.

[13] Чернишова Н.В., Володько М.В., Хазін М.А. Кримінальне право України. –

Київ: Наукова думка, 1995. – С. 28-29.

[14] Чернишова Н.В., Володько М.В., Хазін М.А. Кримінальне право України. –

Київ: Наукова думка, 1995. – С.36.

[15] [16] Чернишова Н.В., Володько М.В., Хазін М.А. Кримінальне право

України. – Київ: Наукова думка, 1995. – С. 75-76.

[17] Светлов А.Я. Ответственность за должностные преступления. – Киев:

Наукова думка, 1978. – С.62.

[18] Див. Напр. Дудник Н.А. Цена неосторожности. – Москва: Юридическая

литература, 1985. – С. 3.

[19] Дагель П.С. Неосторожность. Уголовно-правовые и криминологические

проблемы. – Москва: Юридическая литература, 1977. – С. 8-9.

[20] Див. Справа № 1-185 1998р. від 10.04.98р. / Архів Чернівецького

обласного суду за 1998 р.

[21] Див. Кримінальний кодекс України. / Науково-практичний коментар

Кримінального кодексу України. (Під ред. Ковальського В.С.). – Київ:

Юрінком, 1994.

[22] Див. Ст.9 Кримінального кодексу України. / Науково-практичний коментар

Кримінального кодексу України. (Під ред. Ковальського В.С.). – Київ:

Юрінком, 1994. – С. 27.

[23] Дагель П.С., Котов Д.П. Субъективная сторона преступления и её

установление.- Воронеж, 1974.-С.149-156.

[24] Кириченко В.Ф. Уголовное право. Часть Общая. - Москва: Юридическая

литература, 1966.- С. 187.

[25] Див. Шаргородский М.Д. Научный прогрес и уголовное право.// “Советское

государство и право”.- 1969.- №12.- С.89-90.

[26] Янович О.В. Состав преступления. Автореферат.- Казанский

государственный университет, 1996.- С.24

[27] Пионтковский А.А. Курс советского уголовного права. т.2. – Москва:

Юридическая литература, 1970.- С.333.

[28] Див. Напр. п.6 Постанови Пленуму Верховного Суду України №7 “Про

практику застосування судами України законодавства у справах про

транспортні злочини” від 24.12.82р. // Система Internet. Сервер ВРУ.

[29] Див. Справа № 11-32 1999 р. від 26.01.99 р. / Архів Чернівецького

обласного суду за 1999 р.

[30] Див. Кримінальний кодекс України. / Науково-практичний коментар

Кримінального кодексу України. (Під ред. Ковальського В.С.). – Київ:

Юрінком, 1994.

[31] Шевченко Я.М., Барило Т.С. Радянський закон про відповідальність

неповнолітніх. – Київ: Наукова думка, 1972. – С.72.

[32] Див. Справа Х. і К. // Практика судів України у кримінальних справах.

– Київ: “Юрінком”, 1993. – С.131-133.

[33] Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. (Під ред.

Ковальського В.С.). – Київ: Юрінком, 1994. – С. 27.

[34] Чернишова Н.В., Володько М.В., Хазін М.А. Кримінальне право України. –

Київ: Наукова думка, 1995. – С.82.

[35] Чернишова Н.В., Володько М.В., Хазін М.А. Кримінальне право України. –

Київ: Наукова думка, 1995. – С. 81-82.

[36] Див. Справа А. / Коментар судової практики з кримінальних справ. –

Одеса: Поліграф, 1992. – С. 42-43.

[37] Дагель П.С. Неосторожность. Уголовно-правовые и криминологические

проблемы. – Москва: Юридическая литература, 1977. – С. 120.

[38] Санталов А.И. Разграничение умысла и неосторожности. // Правоведение.

– 1958. - №3. – С.144.

[39] Див. Кадар М.М. Неосторожная вина и ответственность за преступления,

совершённые по неосторожно- сти. / Вопросы уголовного права стран народной

демократии. – Москва: Госюриздат, 1963. – С.256-258.

[40] Чернишова Н.В., Володько М.В., Хазін М.А. Кримінальне право України. –

Київ: Наукова думка, 1995. – С.82.

[41] Справа Р. // Бюллетень Верховного Суду УРСР. – 1971. - №4. – С. 19

–21.

[42] Див. Справа № 11-30 1999р. від 26.01.99р. / Архів Чернівецького

обласного суду за 1999 р.

[43] Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. (Під ред.

Ковальського В.С.). – Київ: Юрінком, 1994. – С. 28.

[44] Див. Шевченко Я.М., Барило Т.С. Радянський закон про відповідальність

неповнолітніх. – Київ: Наукова думка, 1972. – С.76.

[45] Чернишова Н.В., Володько М.В., Хазін М.А. Кримінальне право України. –

Київ: Наукова думка, 1995. – С.83.

[46] Див. Чернишова Н.В., Володько М.В., Хазін М.А. Кримінальне право

України.– Київ: Наукова думка, 1995.– С.83.

[47] Див. Справа № 11-9 1999р. від 12.01.99 р. / Архів Чернівецького

обласного суду за 1999 р.

[48] Див. Ст. 9 КК України / Науково-практичний коментар Кримінального

кодексу України. (Під ред. Ковальського В.С.). – Київ: Юрінком, 1994. – С.

27.

[49] Див. Шаргородский М.Д. Научный прогресс и уголовное право. //

Советское государство и право. – 1969. - №12. – С. 89-90.

[50] Див. Чернишова Н.В., Володько М.В., Хазін М.А. Кримінальне право

України.– Київ: Наукова думка, 1995.– С.83.

[51] Справа І. / Практика Верховного Суду України у кримінальних справах. –

Київ: Парламентське видання, 1995. – С.150-151.

[52] Див. Лютов К.И. Профессиональная неосторожность в уголовном праве

Народной Республики Болгария. – София: София, 1958. – 108 c.

[53] Див. Гринберг М.С. Преступления против общественной безопасности. –

Свердловск: Средне-Уральское книжное издательство, 1974. – С. 51-56.

[54] Тут і далі використовується термін “службовий” , що був обраний

автором у відповідності з назвою глави 7 КК – “службові злочини”. Див.

Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. (Під ред.

Ковальського В.С.). – Київ: Юрінком, 1994. – С.504.

[55] Див. відповідні статті КК України. Див. Науково-практичний коментар

Кримінального кодексу України. (Під ред. Ковальського В.С.). – Київ:

Юрінком, 1994.

[56] Однак кількість скоєних побутових необережних злочинів в останній час

досить вагома. Так автор, переглядаючи матеріали судової практики в

Чернівецькому обласному суді, звернув увагу на те, що біля 60% необережних

злочинів, скоєних на території Чернівецької області в 1998-1999 роках –

мають склад злочину передбаченого статтею 105 КК (необережне нанесення

тяжких та середньої тяжкості тілесних ушкоджень).

[57] Див. абз. 3 п.7 Постанови Пленуму Верховного Суду України від

02.07.1976 р. “Про питання, що виникли в судовій практиці в справах про

знищення та пошкодження державного і колективного майна шляхом підпалу або

внаслідок порушення правл пожежної безпеки” // Система Internet. Сервер

Верховної Ради України.

[58] Див. Справа № 11-20 1999р. від 19.01.99 р. / Архів Чернівецького

обласного суду за 1999 р.

[59] Тут і далі автор, виходячи з того, що з моменту прийняття ст. 9 КК не

змінювалась, вважає допустимим посилатися на судову практику УРСР.

[60] Справа Т. // Бюлетень Верховного Суду УРСР. – 1962. - №4. – С. 40-42.

[61] Справа П. // Радянське право. – 1970. - №9. – С. 105.

[62] Справа Ж. // Бюлетень Верховного Суду УРСР. – 1972. - №6 – С.27.

[63] Див. відповідні статті КК України. Див. Науково-практичний коментар

Кримінального кодексу України. (Під ред. Ковальського В.С.). – Київ:

Юрінком, 1994.

[64] Тут і далі використовується термін “службовий” , що був обраний

автором у відповідності з назвою глави 7 КК – “службові злочини”. Див.

Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. (Під ред.

Ковальського В.С.). – Київ: Юрінком, 1994. – С.504.

[65] Див. відповідні статті КК України. Див. Науково-практичний коментар

Кримінального кодексу України. (Під ред. Ковальського В.С.). – Київ:

Юрінком, 1994.

[66] Див. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. (Під

ред. Ковальського В.С.). – Київ: Юрінком, 1994. – С. 413.

[67] Светлов А.Я. Ответственность за должностные преступления. – Киев:

Наукова думка, 1978. – С.73.

[68] Кириченко В.Ф. Уголовное право. Часть Общая. - Москва: Юридическая

литература, 1971.- С.53-54.

[69] Див. Дагель П.С. Неосторожность. Уголовно-правовые и криминологические

проблемы. – Москва: Юридическая литература, 1977. – С. 20.

[70] Див. Напр. Дудник Н.А. Цена неосторожности. – Москва: Юридическая

литература, 1985. – С. 3.

[71] Див. напр. Кириченко В.Ф. Уголовное право. Часть Общая. - Москва:

Юридическая литература, 1971.- С.187.

[72] Див. Ст.9 Кримінального кодексу України. / Науково-практичний коментар

Кримінального кодексу України. (Під ред. Ковальського В.С.). – Київ:

Юрінком, 1994. – С. 9.

[73] Див. Кримінальний кодекс України. / Науково-практичний коментар

Кримінального кодексу України. (Під ред. Ковальського В.С.). – Київ:

Юрінком, 1994.

[74] Див. напр. Чельцов М. А. Спорные вопросы учения о преступлении. //

Социалистическая законность. – 1947. - №4. – С.9.

[75] Див. Кадар М.М. Неосторожная вина и ответственность за преступления,

совершённые по неосторожности. / Вопросы уголовного права стран народной

демократии. – Москва: Госюриздат, 1963. – С.267.

[76] Див. Ст. 9 КК України / Науково-практичний коментар Кримінального

кодексу України. (Під ред. Ковальського В.С.). – Київ: Юрінком, 1994. – С.

27.

[77]Дагель П.С. Неосторожность. – М.: Юридическая литература, 1977. –

С.123.

Страницы: 1, 2