Комплексна оцінка фінансового стану підприємства та шляхи його вдосконалення

Слід відмітити, що у 2007 році значно зросла частка поточної заборгованості, яка може бути погашена за рахунок готівки та очікуваних надходжень від дебіторів, що є позитивною тенденцією. Так, у 2007 році коефіцієнт термінової ліквідності складав 1,09, що на 39% більше ніж у 2006 році та вище за нормативне значення на 59%.

Що стосується здатності підприємства покривати поточні зобов’язання за рахунок активів у ліквідній формі, то у 2007 році на 1 грошову одиницю поточних зобов’язань припадало 2,03 грн. ліквідних активів, що відповідає нормативному значенню і перевищує показник загальної ліквідності за попередній рік на 34%.

Отже, коефіцієнти термінової та загальної ліквідності у 2007 році вище нормативних значень і мають тенденцію до зростання. Таким чином у разі потреби підприємство у будь який час зможе погасити свої поточні зобов’язання за рахунок грошових коштів та ліквідних активів.

Разом з тим, коефіцієнт мобільності активів нижче нормативного значення, тобто оборотні активи у загальній валюті балансу займають лише у 40% у 2007 році проти необхідних 50%, але у порівнянні з 2006 роком цей показник зріс на 12%. Це негативний фактор діяльності підприємства, адже воно не спроможне вільно маневрувати своїми оборотними активами.

Слід відмітити, що поточні зобов’язання підприємства не можуть бути покрити за рахунок матеріальних активів, оскільки коефіцієнт ліквідності запасів протягом двох років нижче нормативного значення, хоча й має тенденцію до зростання. У 2007 році цей показник складав 0,85, що більше на 2% від значення попереднього року, але менше на 2% від нормативу.

ЗАТ «Черкасивторресурси» у 2007 році за рахунок очікуваних надходжень від дебіторів в змозі було погасити 98% поточних зобов’язань проти 62% у 2006 році. Зростання коефіцієнта ліквідності коштів неможна оцінити позитивно, оскільки підприємство потрапляє у фінансову залежність при наявності простроченої дебіторської заборгованості.

Коефіцієнт співвідношення кредиторської та дебіторської заборгованості показує, що у 2006 році підприємство на 1 грн. дебіторської заборгованості залучало 0,98 грн. кредиторської заборгованості, а у 2007 році – 1,07 грн., тобто при недостатності власного оборотного капіталу підприємство використовувало у господарському обороті кредиторську заборгованість більш інтенсивно.

Коефіцієнт співвідношення активів у 2006-2007рр. Становить відповідно 0,39 та 0,56, що удвічі менше рекомендованого розміру.

У подальшому керівництву ЗАТ «Черкасивторресурси» необхідно проаналізувати можливість ефективного використання наявного майна та вдало розпоряджатися ним.

2.3 Прогнозна оцінка платоспроможності та фінансової стійкості підприємства

Прогнозування фінансового стану підприємства є невід’ємним елементом його управлінням. Визначаючі фінансовий стан як складну систему, що є об’єктом прогнозування, нами пропонується розглядати прогнозування фінансового стану підприємства як розробку системи науково обґрунтованих імовірнісних припущень про базові і альтернативні структурні зміни в активах та пасивах підприємства, обумовлених ефективністю використання капіталу.

Прогнозування фінансового стану підприємства доцільно здійснювати шляхом моделювання, оскільки останнє дозволяє відображати перспективний фінансовий стани в залежності від необмеженої кількості факторів. Таким чином, адекватність прогнозування фінансового стану залежить від процедури та логіки побудови прогнозної моделі. Це обумовлює необхідність визначення послідовності процедур та основних етапів прогнозування.

Ґрунтуючись на розробленому алгоритмі прогнозування фінансового стану підприємства , пропонується наступна методика його проведення, яка складається з трьох етапів:

1) підготовчій етап, на якому здійснюється збір та первинна обробка інформації про фінансовий стан підприємства;

2) аналіз фінансового стану підприємства, який дозволяє виявити основні фактори, що впливають на зміну фінансового стану;

3) прогнозування фінансового стану та його моделювання в залежності від цілей прогнозування.

Прогнозування фінансового стану є необхідним складовим елементом управління і однією з основних умов ефективного планування.

Прогнозування показників платоспроможності базується на основі критеріїв, за якими приймаються рішення: про визнання структури балансу незадовільною, а підприємства – неплатоспроможним; про наявність реальної можливості відновлення платоспроможності; про наявність реальної можливості втрати платоспроможності, коли підприємство найближчим часом не зможе виконати свої зобов’язання перед кредиторами.

Платоспроможність – це можливість підприємства наявними грошовими ресурсами своєчасно погасити свої строкові зобов’язання. Коли підприємство має добрий фінансовий стан, то воно стійко платоспроможне. У разі поганого фінансового стану – воно періодично або постійно є неплатоспроможним.

Часом платоспроможність помилково ототожнюється лише з наявністю грошових коштів на рахунках в установах банків і в касі підприємства.

Проте наявність грошових коштів в установах банків і в касі характеризує не платоспроможність, а поточну готовність (можливість) підприємства розрахуватись по виникаючих зобов’язаннях.

Вважається, що наявність грошових коштів у підприємств на рахунках у банках повинна відповідати різниці між поточною кредиторською і дебіторською заборгованістю [15, с. 349].

У цьому зв’язку однією з важливіших проблем підприємства є підвищення рівня поточної платіжної готовності.

Підприємство вважається платоспроможним, якщо його загальні активи більші, ніж поточні. Нездатність підприємства задовольнити вимоги кредиторів по оплаті товарів, сплаті платежів до бюджету, позабюджетних фондів та інші у зв’язку з перевищенням зобов’язань над вартістю майна та інших активів характеризує його неплатоспроможність або неспроможність.

Підприємство визнається неплатоспроможним на підставі виявлення незадовільної структури балансу.

Незадовільна структура балансу – це такий стан майна і зобов’язань боржника, коли за його майно не може бути забезпечене виконання зобов’язань перед кредиторами у зв’язку з недостатнім рівнем ліквідності майна [12, с. 238].

Використовуючи дані бухгалтерського балансу, розрахуємо основні показники таблиці 2.3.1 та спробуємо оцінити структуру балансу Твариства.

Таблиця 2.3.1. Оцінка структури балансу ЗАТ «Черкасивторресурси» протягом 2006-2007рр.

Розраховані показники дають змогу зробити висновки, що протягом 2005-2006рр. підприємство було неплатоспроможнім, оскільки мало незадовільну структуру балансу й показники загальної ліквідності та забезпеченості поточних активів власним оборотним капіталом були нижче за оптимальні значення.

ЗАТ «Черкасивторресурси» у 2007 році значення коефіцієнтів має вищі за оптимальні. Це означає, що структура балансу є задовільною, Товариство забезпечене власним оборотні капіталом і має достатньо поточних активів для того, щоб покрити свої короткострокові зобов’язання. Таким чином, підприємство має стійке фінансове положення і є платоспроможним.

З метою попередження можливих фінансових труднощів і неплатежів у майбутньому слід скласти прогнозний розрахунок платоспроможності на найближчу перспективу виходячи з даних на кінець 2007 року (табл. 2.3.2).

При складанні цього розрахунку враховується першочерговість платежів і рівень мобільності платіжних засобів. Тому спочатку беруться в розрахунок найбільш мобільні засоби і першочергові платежі. Для проведення такого розрахунку використовуються дані бухгалтерського балансу.

Таблиця 2.2.3. Розрахунок платоспроможності ЗАТ «Черкасивторресури» на перспективу

Враховуючи ступінь ліквідності оборотних активів фінансовий стан підприємства може бути оцінений як на дату складання звітності, так і на дострокову та короткострокову перспективу як передкризовий.

Ознаками платоспроможності має бути : наявність грошей в касі на поточних рахунках; брак простроченої кредиторської заборгованості.

Однак наявність тільки незначних залишків грошей на поточних рахунках не означає неплатоспроможність підприємства, бо кошти на поточних рахунках можуть надійти протягом кількох днів.

Щоб підтримувати підприємство у платоспроможному стані, фінансова служба має дбати про те, щоб його суто грошові активи відповідали потребам щоденних платежів (постачальникам, іншим кредиторам). Однак кома характеристика постійних значних залишків грошей на поточному рахунку підприємства як ознаки високої майстерності управління фінансовими ресурсами, високої ліквідності підприємства є помилковою.

3. Шляхи покращення фінансового стану ЗАТ “Черкасивторресурси”

3.1 Раціоналізація джерел фінансових ресурсів підприємства

Формування раціональної структури джерел фінансових ресурсів підприємницьких структур для фінансування необхідного обсягу затрат та забезпечення бажаного рівня доходів є одним із найважливіших завдань фінансів цих структур.

За умов ринку фінансові ресурси оптимізуються для підвищення ринкової вартості підприємства, що залежить від чистої рентабельності власних коштів та норми розподілу на дивіденди. Тому, на нашу думку, методики, прийняті в світовій практиці щодо оптимізації структури фінансових ресурсів підприємства, можуть бути реалізовані лише за наявності розвинутого ринку цінних паперів та статистики про нього. В Україні питома вага акціонерних товариств, які реалізують власні цінні папери на фондовому ринку, поки що незначна, проте сам механізм оптимізації фінансових ресурсів в умовах їхнього дефіциту становить певний інтерес.

Будь-яке підприємство для фінансування своєї діяльності потребує достатнього обсягу фінансування, яке залежить від періоду обігу активів та відповідних їм пасивів. Активи й пасиви підприємницьких структур за строками обігу можна поділити на коротко- та довгострокові.

Залучення того чи іншого джерела фінансування пов'язане з витратами зі сплати процентів за користування цими джерелами. Загальна сума коштів, що сплачується за користування певним обсягом залучених фінансових ресурсів, називається вартістю капіталу (в економічній літературі зустрічається назва "ціна капіталу"). В оптимальному варіанті передбачається, що обігові кошти підприємств фінансуються за рахунок короткострокових пасивів, а основні та прирівняні до них засоби фінансуються за рахунок довгострокових джерел. Завдяки цьому оптимізується загальна сума витрат щодо залучення коштів.

У ринковій економіці акціонерна форма власності переважає над іншими і має деякі особливості формування власних фінансових ресурсів, що полягають у їхній структурі. Можна виділити три основних джерела: акціонерний капітал, фонди власних коштів та нерозподілений прибуток. Таким чином, фінансування господарської діяльності акціонерних товариств із зовнішніх джерел (зовнішнє фінансування) здійснюється за рахунок позик та емісії облігацій підприємства. Це дає змогу вирішувати протиріччя між акціонерами та адміністрацією щодо неоднозначного ставлення до форми власності.

По-перше, керівники підприємств схильні до збільшення власної частки в доходах підприємства за рахунок витрат, пов'язаних із виконанням ними своїх функцій — витрати на відрядження, представницькі витрати, високий рівень заробітної плати й ін., що суперечить інтересам акціонерів.

По-друге, керівники підприємства, вкладаючи у нього свою працю, більше на собі відчувають зміни дохідності на противагу акціонерам, які можуть легше диверсифікувати свої вклади, а тому керівники схильні вибирати менш ризикові, але прибуткові проекти, не виправдовуючи сподівань акціонерів на підвищення дивіденду.

По-третє, керівники, обмежені терміном контрактів, часто віддають перевагу короткостроковим проектам, завдаючи шкоди довгостроковій стратегії підприємства.

У приватних підприємствах джерела формування фінансового капіталу досить обмежені. Це пов'язано з тим, що такі підприємства представляють інтереси, як правило, одного або кількох членів родини. Тому на початковому етапі діяльності такого підприємства фінансовий капітал формується виключно за рахунок коштів власника підприємства. Чим більше коштів у власника приватного підприємства, тим більшим буде обсяг початкового фінансового капіталу.

Через невеликі розміри і високий ризик приватні підприємства на початковому етапі своєї діяльності практично не можуть розраховувати на залучення коштів з інших джерел. Чинні приватні підприємства поряд із засобами власника можуть використовувати такі джерела формування фінансового капіталу: довгострокові й короткострокові кредити — банківських установ; довгострокові й короткострокові кредити і позики небанківських фінансових інститутів; фінансовий лізинг; короткостроковий товарний (комерційний) кредит; нормативну і прострочену кредиторську заборгованість; чистий прибуток; амортизаційні відрахування; податкові пільги і кредити.

Приватним підприємствам найскладніше відшукати джерела фінансового капіталу, а тому вони змушені орієнтуватися в першу чергу на власні фінансові можливості, не нехтуючи пошуком інших джерел формування фінансового капіталу (табл.3.1).

Таблиця 3.1 Джерела формування фінансового капіталу у приватних підприємствах України, %

Таким чином, у процесі фінансової діяльності підприємства усіх форм власності використовують різні джерела фінансових ресурсів для формування сукупного фінансового капіталу. Однак більшість підприємств віддає перевагу власним джерелам фінансових ресурсів і незначною мірою позиковим коштам.

Із метою забезпечення ефективнішого формування фінансового капіталу необхідно, щоб підприємства усіх форм власності й організаційно-правового статусу використовували не тільки власні фінансові ресурси, а й кошти фінансового ринку. Проте для цього держава повинна створити сприятливі економічні умови і нормативно-правову базу, щоб ресурси фінансового ринку були доступні підприємствам усіх форм власності і галузей народного господарства. У чинних приватних підприємствах фінансовий капітал формується на 83,7% за рахунок власних фінансових ресурсів і на 16,3% за рахунок позикових коштів. Питома вага засновників і учасників у створенні фінансового капіталу становить у всіх приватних підприємствах 17%, а у малих приватних підприємствах — 22,9%. Значна частина коштів, що використовується для створення фінансового капіталу формується у тіньовому секторі. За даними цієї таблиці, питома вага тіньових коштів, що спрямовувалися на формування фінансового капіталу в усіх приватних підприємствах, становила 58,9%, а у малих приватних підприємствах — 62%.

Дещо більші можливості для формування фінансового капіталу мають колективні підприємства, особливо акціонерні товариства відкритого типу, що повною мірою можуть скористатися практично всіма реальними джерелами фінансових ресурсів.

Новостворені акціонерні товариства відкритого типу формують фінансовий капітал за рахунок зовнішніх джерел власних фінансових ресурсів. Серед них найбільше значення у відкритих акціонерних товариствах мають внески засновників і кошти, що надходять від емісії акцій. Завдяки цим джерелам акціонерні товариства на 98—100% формують статутний капітал, що є базою, серцевиною, стрижнем усього фінансового капіталу акціонерного підприємства.

Вивчення порядку формування фінансового капіталу у новостворених відкритих акціонерних товариствах свідчить, що на початковому етапі діяльності таких підприємств використання джерел позикових фінансових ресурсів здійснюється в обмежених обсягах. Насамперед використовуються короткострокові кредити банківських і небанківських фінансових установ, а також короткострокові позики небанківських фінансових установ. При можливості використовуються податковий кредит і пільги, а також короткостроковий товарний (комерційний) кредит під товарно-матеріальні цінності. У чинних відкритих акціонерних товариствах є можливість використовувати практично усі джерела формування фінансового капіталу, розглянуті раніше, але основна перевага віддається джерелам власних фінансових ресурсів (табл.3.2).

Таблиця 3.2 Джерела формування фінансового капіталу у відкритих акціонерних товариствах, %

У ринковій економіці є механізми, що призводять до пом'якшення суперечностей через випуск фінансових активів, які дають змогу власникам облігацій ставати акціонерами.

Іншим видом фінансування є внутрішнє — за рахунок нерозподіленого прибутку та фондів власних коштів. Так, наявність достатнього обсягу власних коштів може забезпечувати розвиток підприємства та свідчити про наміри акціонерів розподіляти ризики, пов'язані з діяльністю підприємства. Високий рівень внутрішнього фінансування за рахунок власних фінансових ресурсів позитивно впливає на стан відносин розподілу між різними суб'єктами господарювання.

Як власні, так і залучені джерела фінансування діяльності підприємств мають свою вартість, що складається із сум витрат на залучення кожного джерела. У практиці зарубіжних корпорацій вартість авансованого капіталу визначають за формулою:

V = S kjdj (3.1)

де V— вартість авансованого капіталу;

kj — ціна і-того джерела коштів;

dj — питома вага і-того джерела коштів у загальній структурі.

Цей показник розраховується для визначення мінімуму повернення вкладених у діяльність підприємства фінансових ресурсів і може використовуватися для визначення вартості підприємства в цілому. Для інвестування коштів у конкретний проект дане підприємство повинне порівняти значення норми рентабельності інвестицій (ІRR) із вартістю джерел авансованих фінансових ресурсів, при цьому зв'язок між ними має бути таким:

якщо ІRR > 8,8%, інвестиційний проект приймається,

якщо ІRR < 8,8%, інвестиційний проект відхиляється,

якщо ІRR = 8,8%, інвестиційний проект не буде ні прибутковим, ні збитковим, тобто доходи, отримані від інвестицій, дорівнюватимуть інвестиційним затратам.

Для порівняння показника вартості авансованих фінансових ресурсів із практикою американських компаній звернемося до прикладу, наведеного В.В. Ковальовим, "за даними 177 американських компаній, 16,8% компаній із проаналізованої вибірки мали вартість капіталу до 11,0%, 65% компаній — від 11 до 17% і 19,2% компаній — понад 19%".

У зарубіжній практиці функціонування підприємницьких структур пов'язане передусім із фінансуванням коштів на довгостроковій основі для отримання прибутку. Управління активами, пов'язане з отриманням прибутку, характеризується такою величиною, як фінансовий ліверидж. За визначенням Джеймса К. Ван Хорна, "фінансовий ліверидж — це використання залучених коштів із фіксованим процентом для зростання прибутку власників звичайних акцій". В економічній літературі зустрічається й інше поняття — фінансовий важіль.

Розрізняють три види лівериджу: виробничий (операційний), фінансовий та виробничо-фінансовий. Розподіл лівериджу на фінансовий та виробничий пов'язаний з існуванням двох видів підприємницьких ризиків. Дія підприємницького ризику пов'язується із силою виробничого (операційного) важеля, який, у свою чергу, залежить від питомої ваги постійних витрат у їх загальній структурі та змін попиту й пропозиції на сировину й матеріали. Один із провідних американських спеціалістів у галузі фінансового менеджменту Є. Брігхем зазначав: "Якщо рівень постійних затрат компанії високий і не опускається в період падіння попиту на продукцію, підприємницький ризик підвищується".

Отже, виробничий (оперативний) ліверидж — це потенційна можливість підприємницької структури впливати на величину валового доходу через зміни у структурі виробничих затрат (собівартості) та обсягу випущеної продукції.

Значні коливання рентабельності активів, що пов'язані передусім із частими змінами умов кредитування, спричиняють зростання витрат виробництва, яке призводить до постійних змін у структурі фінансових ресурсів, а саме: у зміні співвідношення власних та залучених як джерел довгострокового фінансування. Цей взаємозв'язок характеризується силою фінансового важеля і є величиною фінансового лівериджу. Тому, на нашу думку, фінансовий ліверидж має потенційну можливість впливати на прибуток через зміни обсягів та структури довгострокових пасивів.

Одночасна дія виробничого (оперативного) та фінансового лівериджу характеризується категорією виробничо-фінансового лівериджу, для якого властивим є вплив одночасно трьох факторів: виручки від реалізації, витрат виробничого та чисто фінансового характеру і чистого прибутку як результативного показника.

Аналіз одночасного впливу цих факторів, тобто кількісна оцінка, можлива при застосуванні спеціального методу, відомого в економічній літературі під назвою методу "мертвої точки" або беззбитковості. Метод беззбитковості (або критичний обсяг продажу) стосовно оцінки та прогнозу лівериджу полягає у визначенні для кожної конкретної ситуації обсягу випущеної продукції, що забезпечував би покриття всіх видів витрат та беззбиткову діяльність.

При вирішенні питання оптимізації структури капіталу використовують два важливих поняття: фінансова структура і капіталізована структура підприємства. Під першим терміном, як правило, розуміють спосіб фінансування активів підприємства взагалі, тобто за рахунок усіх джерел фінансових ресурсів, а другий термін має вужче значення, що обмежується лише довгостроковими пасивами.

Уперше теорія структури капіталу була описана американськими економістами Франком Модільяні та Мертоном Міллером. В економічній літературі ця теорія дістала назву "теорія Модільяні — Міллера". Проте існує й інша теорія, що названа традиційною. Послідовники першого підходу вважають, що вартість капіталу не залежить від його структури, а отже, її не можна оптимізувати. Для обґрунтування такого підходу вони вводять ряд обмежень: наявність ринку, відсутність податку, однакова величина процентних ставок для фізичних та юридичних осіб, раціональна економічна поведінка, можливість ідентифікації підприємств із однаковим ступенем ризику. Вони стверджують, що ціна капіталу за таких умов завжди буде вирівнюватися внаслідок переливання капіталу за рахунок кредитів від фізичних осіб.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5