Актуальність теми курсової роботи. “Логічним центром” загальної системи психологічної науки в останній час стає проблема спілкування. На її основі можливий більш глибокий аналіз психологічних закономірностей і механізмів регуляції поведінки людини, формування її внутрішнього стану.

Культура спілкування включає до себе невербальні фактори, суттєві при передачі інформації. Відомо, що як одна з умов ефективної комунікації виступає обов'язкове урахування особливостей партнера по спілкуванню. У Давньому Римі та Давній Греції культура мовлення дуже довго була об'єктом уваги, вона поширювалась головним чином на монологічні висловлювання. Саме поняття культури мовного (вербального) спілкування дозволяє побачити засоби оптимізації комунікації тому, що включає також й знання співрозмовниками мовних стратегій чи стратегій спілкування.

Культура спілкування включає й такий суттєвий компонент, як культуру мислення, вона сприяє адекватній орієнтації суб'єкта мови у заданих умовах спілкування а, крім цього, дозволяє йому використовувати закони правильного мислення (закони логіки) для досягнення цілей комунікації.

Під культурою мовного спілкування вчені розуміють високо розвинуте вміння здійснювати комунікацію відповідно до норм, які історично склалися у даному мовному колективі з урахуванням психологічних механізмів впливу на адресата, а також використання лінгвістичних засобів реалізації такого спілкування з метою досягнення запланованого результату.

Культура мовного спілкування - це багатопланове явище, яке можна уявити у вигляді декількох рівнів. До першого належать високо розвинуті пізнавальні процеси, насамперед, мислення. До другого - сукупність мовних та позамовних знань. Особливо в юнацькому віці спілкування стає головним джерелом пізнання навколишнього світу, а вміння творчо вирішувати проблему є важливим при соціалізації та адаптації в суспільстві, що й визначає актуальність даної курсової роботи.

Розробленість теми:

Курсова робота підготовлена на основі вивчення виявленої літератури, в якій відображено досліджувану тему.

Проблема спілкування пов'язана з працями А.Н. Леонтьєва, який вважав, що спілкування - певний бік діяльності, бо воно існує у кожній діяльності в якості її елементу. В.К. Соковкин аналізує людське спілкування як взаєморозуміння, як комунікацію, як діяльність, як відносини та як взаємовплив. Б.Г. Ананьєв підкреслював, що головною характеристикою спілкування, як діяльності є те, що через неї людина будує свої взаємовідносини з іншими людьми.

Представник психології К. Левін розглядав спілкування в юнацькому віці з точки зору соціально-психологічного явища.

Д.Б. Ельконін розглядає значення спілкування в старшому шкільному віці з позиції культурно-історичної теорії.

Всі дослідники (Л.С. Виготський, Л.М. Божович, І.С. Кон ті інші психологи юнацтва) так чи інакше сходяться у визнанні того великого значення, яке має для старших школярів спілкування з однолітками.

Мета курсової роботи полягає у вивченні особливостей виховання культури спілкування у старшокласників.

Завдання курсової роботи обумовлені її метою:

виявити та опрацювати фахову літературу з теми курсової роботи;

проаналізувати проблеми спілкування у старшокласників, проявлення закономірностей у спілкуванні у різних групах та соціально-психологічних аспектів взаємовідношень;

дослідити соціометричний статус учнів у колективі;

визначити потребу старшокласників у спілкуванні.

Об'єктом дослідження для даної курсової роботи є закономірності спілкування в юнацькому віці.

Предметом є дослідження особливостей потреби і культури спілкування старшокласників.

Методи дослідження: обумовлені об'єктом і предметом курсової роботи. При опрацюванні вихідної інформації були використані загальнонаукові методи аналізу, синтезу, абстрагування та узагальнення, метод експерименту, методи математичної статистики, соціометричний метод, бесіда.

Теоретична та практична цінність курсової роботи полягає в тому, що в дослідженні комплексно проаналізований та узагальнений матеріал про особливості культури спілкування, значення спілкування для старшокласників, вивчено потребу у спілкуванні старшокласників та їх соціометричний статус у класі.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що розкриття у ньому соціометричного статусу має значення для виявлення переважаючого стилю спілкування.

Структура роботи обумовлена логікою розгляду теми.

Курсова робота складається з вступу, основної частини, висновків та списку використаної літератури. Основна частина складається з двох розділів.

Вступ містить визначення актуальності, значення роботи та структури дослідження; обговорюється шлях дослідження, мета, методи, задачі. В першому розділі здійснено аналіз розробки проблеми у психолого-педагогічній і методичній вітчизняній і зарубіжній літературі. В другому розділі описується суть дослідження і результати. Висновки містять аналіз результатів, практичні рекомендації для шкільних психологів та вчителів.

Розділ 1. Теоретичний аналіз проблеми спілкування в юнацтві

1.1 Спілкування як категорія в психології

З точки зору психології спілкування - 1) складний, багатоплановий процес встановлення і розвитку контактів між людьми, які породжуються потребами в спільній діяльності і включає до себе обмін інформацією, виробітку єдиної стратегії взаємодії; 2) здійснювана відомими засобами взаємодія суб'єктів, що викликана потребами спільної діяльності і направлена на відчутну зміну в стані, поведінці і особово-сенсорних утвореннях партнера через складності і ємність феномена спілкування, тлумачення його як поняття залежить від вихідних теоретичних і критеріальних підвалин. В самому загальному вигляді спілкування виступає як форма життєдіяльності. Соціальний сенс спілкування визначається тим, що в його процесі суб'єктивний світ одної людини розкривається для іншої.

В спілкуванні людина самовизначається і пред'являється, показуючи свої індивідуальні особливості. За формою здійснюваних впливів можна судити про комунікативні навички і риси характеру людини, по специфіці організації мовних сполучень - про загальну культуру і грамотність.

Спілкування пронизує всю життєдіяльність особи. Форми спілкування вкрай різноманітні. Але, в кінцевому рахунку, вони визначаються об'єктивними умовами, насамперед, характером суспільно-економічної формації. Спілкування, виражене в безпосередніх міжособових зв'язках людей, завжди відповідає певним історично склавшимся і соціально необхідним формам комунікації і реалізується у відповідності з нормами соціально задовільної поведінки [23, с.17].

М.С. Каган розглядає спілкування як один з видів людської діяльності, якому властиві відповідна структура і атрибути [14, с. 22].

Г.Л. Ільїн припускає, що “спілкування є реальність і конкретизація суспільних відносин, їх персоніфікація, особова форма. Суспільні відносини при цьому складають зміст процесу (дії об'єктивних суспільних законів і відносин), а спілкування - його індивідуалізовані форми” [12, с. 23].

Я.Л. Коломинський аналізує людське спілкування як комунікацію, як діяльність, як відносини, як взаєморозуміння і взаємовплив [15, с. 10].

З точки зору Б.Ф. Леонова, спілкування слід розглядати як визначену сторону діяльності, тому що воно присутнє в будь-якій діяльності в якості її елемента. Саму ж діяльність можна розглядати як необхідну умову спілкування [19, с. 124].

Спробу інтегрувати в межах єдиної концепції різноманітні соціально-психологічні підходи до проблеми спілкування здійснила Г.М. Андрєєва. Характеризуючи спілкування, вона виділила в ньому три взаємопов'язані сторони: комунікативну (обмін інформацією між тими, хто спілкується), інтерактивну (організація взаємодії тих, хто спілкується) і перцептивну (процес сприйняття одне одного партнерами і встановлення на цій основі взаємопорозуміння).

Комунікативна сторона полягає в обміні інформацією. Інтерактивна полягає в організації взаємодії між індивідами, які спілкуються, інакше кажучи, в обміні не лише знаннями, ідеями, а і діями. Перцептивна сторона спілкування означає процес сприйняття одне одним партнерами по спілкуванню і встановленню на цій основі взаємопорозуміння [2, с. 65].

Спілкування є таким процесом взаємодії людей, в якому особи, які в ньому приймають участь, своїм зовнішнім виглядом і поведінкою завдають більш або менш сильний вплив на бажання і наміри, на думки, стан і почуття одне одного.

У різних людей різні здатності спілкування. В той час, як одні з них, вступаючи в контакти з оточуючими без особливих зусиль зі своєї сторони або підтримують, або просто створюють в інших людей добрий настрій, інші вносять в свої взаємовідносини з людьми напругу або провокують в останніх негативні емоції [5, с. 35].

Об'єктивні відносини, в які люди вимушені вступати в процесі своєї життєдіяльності, і суб'єктивне відображення даних відносин у вигляді думок і почуттів (суб'єктивні відносини) складають два основних шари міжособових відносин.

Взаємовідносини - це специфічний вид відносин людини до людини, в якому є можливість одночасного або віддаленого відповідного особового відношення, а спілкування - це інформаційна і предметна взаємодія, в процесі якої виявляються і формуються міжособові взаємовідносини [21, с. 55].

В онтогенезі спілкування є первинною, домінуючою формою відносин дитини до оточуючого середовища. Ця форма передбачає, перш за все, розуміння з боку іншого суб'єкта (в першу чергу, матері), яка потім замінюється формою, що передбачає взаєморозуміння, іншими словами, дитина не просто виражає свої бажання, але й враховує бажання людей, від яких залежить реалізація її власних.

З часом ведуча роль переходить від спілкування до предметної діяльності. Предметна діяльність реалізує таке відношення світу, яке виключає розуміння, піклування або любов зі сторони об'єкту діяльності. Об'єкт діяльності - річ неістотна, він байдужий до бажань дитини, до її існування та існує незалежно від дитини.

Рушійною силою дитячого розвитку є протиріччя між двома відношеннями дитини до світу між формою спілкування, яку вона може, хоче, або має здійснювати, і формою предметної діяльності, яка їй доступна або яка від неї вимагається.

Народившись, будь-яка людина попадає не лише в певний природний світ, але і в світ вже встановлених і багато в чому склавшихся людських взаємовідносин. Вступаючи в контакти, деяку частину цих відносин вона більш або менш активно перетворює у відповідності зі своїми особовими особливостями. В залежності від ступеня власної залученості людини в перетворення відносин, в які вона вступає, можливо умовно виділити три рівні спілкування: соціально-рольовий, діловий і інтимно-особовий.

В будь-якому суспільстві для кожної конкретної ситуаційної сфери, більше того, для кожної ситуації існують свої правила (встановлені законом чи традицією), знання яких допомагає в конкретних ситуаціях уникнути повного безплідного виснаження обох сторін. Причому, більше постраждалою в конфлікті, як правило, є сторона, яка в меншій мірі прагне до згоди як визнання певних правил, які регулюють взаємовідносини.

Згода як формальний рівень розуміння стосується не лише соціального-рольового рівня спілкування, але і ділового і інтимного спілкування [11, с. 65].

Кожний індивід виконує багато різноманітних соціальних ролей, іншими словами, фіксованих позицій в системі суспільних відносин, певного нормативного зразка поведінки, яка очікується від кожного, хто займає це місце. Суспільні відносини є безособовими, коли взаємовідносини між людьми визначаються лише тими соціальними ролями, які вони займають без урахування особливостей їх виконання.

Знаходження особистих рис в стилі виконання соціальної ролі викликає в інших членів групи відповідні реакції, і тим самим в групі виникає система міжособових відносин.

Найважливіша риса міжособових відносин - їх емоційна основа. Це означає, що міжособові відносини виникають і складаються на основі певних почуттів, що народжуються у людей по відношенню одне до одного. Ці почуття можуть бути кон'юктивними - зближуючими, об'єднуючими людей і диз'юнктивними - роз'єднуючими їх [17, с. 128].

Соціально роль розуміється як безособова норма, яка не залежить від особистих властивостей виконуючих її індивідів. Хоча вимоги, які пред'являються до людини роллю, не завжди формуються однозначно, вони тим не менш, досить об'єктивні. При дослідженні особистості словом “роль” позначають певний аспект, частину, сторону діяльності особи. Роль завжди в тому чи іншому ступені інтериорізована, іншими словами, засвоєна особою. Увага тут акцентується насамперед на тому, що сама людина сприймає, усвідомлює і оцінює ту чи іншу свою роль, яке місце займає вона в її образі “я”, який особистий сенс вона в неї вкладає.

Поняття “соціальна роль” ніби то зв'язує діяльність особи і її самосвідомість з функціонуванням соціальної системи. Особистість не може визначити себе безпідставно до системи своїх “соціальних ролей”, вона може зливатись, ідентифікувати з ними чи відсторонюватись, дистанціюватись від них, навіть протиставляти себе їм, але у всіх випадках при визначення свого "я“, вони нібито слугують для особистості точкою відліку [22, с. 33].

1.2 Роль спілкування в розвитку особистості старшокласників

У віковій психології вік старшого школяра (9-11 класи, 15-17 років), прийнято відносити до ранньої юності. Конкретний зміст юності як етапи розвитку особистості визначається насамперед соціальними умовами. Саме від соціальних умов залежить положення молоді в суспільстві, обсяг знань, якими їй належить оволодіти, ряд інших факторів [12, с. 23].

Поряд з різноманітними закордонними теоріями та концепціями, які досліджували старшокласника, такими, як біогенетична теорія Стенлі Хол (1882-1923), Арнольд Гезел (1880-1961); концепція персонологічної (особистої) орієнтації Едуарда Інтронгера (1882-1963), Шарлота Бюлмер (1893-1982); Жан Піаже (1896-1980) - специфіка юначого мислення; психоаналіз Зиґмунда Фрейда (1856-1939); неофрейдизм Еріка Еріксона (1902-1982), важливий внесок в розуміння юначої психології вніс представник психології Курт Левін (1890-1947). Він виходив з того, що людська поведінка є функція, з одного боку, особистості, з другого - оточуючого її середовища. Властивості середовища та властивості особистості взаємопов'язані. Як дитина не існує без сім'ї, школи та ін., так і ці суспільні інститути не існують окремо від взаємодіючих з ними та завдяки їм індивідів. Єдність та взаємодія всіх особистих компонентів середовища Левін називає життєвим або психологічним простором.

Важливішими процесами перехідного віку Левін вважає поширення життєвого світу особистості, кола її спілкування, групової належності та типу людей, на яких вона орієнтується. Достоїнство концепції Левіна полягає в тому, що він розглядає юність, як соціально-психологічне явище, пов'язуючи психологічний розвиток особистості із змінами його соціального положення. Але, ставлячи життєвий світ дитини в залежність від її безпосереднього оточення, мікросередовища, Левін залишає в тіні його загально-соціальні детермінанти. Він не уточнює також вікових граней періоду моральності, зокрема, розбіжностей між підлітком та юнаком, та індивідуально-психологічних варіацій процесу розвитку. Між тим невизначеність вікового статусу не завжди означає також невизначеність рівня вимог та ціннісних орієнтацій. Емпірична перевірка теорії Левіна англійським педагогом Джоном Бамбаром (1973) показали, що поняття юнацької маргінальності дуже розпливчасте і не пояснює конкретних варіацій психіки та поведінки юнаків [14, с. 12].

Левін та інші представники соціально-психологічної орієнтації пов'язують юнацьку маргінальність з особливостями соціального статусу.

Д.Б. Ельконін розглядав юнацький вік з позиції культурно-історичної теорії та провів їх психологічний аналіз [23, с. 17].

Що стосується точки зору Д.Б. Ельконіна, то спілкування включене в систему суспільно-корисної діяльності. В середині цієї діяльності відбувається оволодіння здатністю будувати відносини і розвиватись.

Але поряд з цим, внутрішній світ особи, поза шкільною діяльністю, дружба, кохання, випадають з даної концепція як дещо неістотне [23, с. 17].

Саме характерне для старшокласників - неоднорідність їх соціального статусу. З однієї сторони, продовжують хвилювати проблеми, успадковані з підліткового етапу, - відповідно вікова специфіка, право на автономію від старших, сьогоднішні проблеми взаємовідносин, оцінок, різноманітних заходів тощо. З іншого боку, перед ними стоять задачі життєвого самовизначення. Такий збіг внутрішніх і зовнішніх факторів або соціальна ситуація розвитку (Л.С. Виготський, Л.І. Божович) визначають і особливості розвитку особистості в старшому шкільному віці. Саме на основі нової соціальної ситуації розвитку відбувається корінна зміна в змісті і співвідношенні основних мотиваційних тенденцій особистості старшокласника, що визначає зміни інших його психологічних особливостей. Таким чином, юнацький вік (згідно недостатньо точному, але образному і зрозумілому визначенню багатьох педагогів і психологів) виступає як своєрідна риса між дитинством і дорослістю.

Отже, старший школяр знаходиться ніби на порозі вступу в самостійне трудове життя. Для нього набувають особливої актуальності фундаментальні задачі соціального та особового самовизначення, як визначення себе та свого місця в дорослому світі. Юнака та дівчину повинні турбувати багато серйозних питань: як знайти своє місце в житті, обрати справу у відповідності зі своїми можливостями і здібностями, в чому смисл життя, як стати справжньою людиною та багато інших.

Не випадково Л.І. Божович і багато інших дослідників цього віку (І.С. Кон, О.С. Мудрик, Є.А. Шумілін) пов'язують перехід від підліткового до раннього юнацького віку з різкою зміною внутрішньої позиції, що полягає в тому, що націленість на майбутнє стає основною направленістю особистості і проблема вибору професії, подальшого життєвого шляху, знаходиться в центрі уваги інтересів, планів юнаків [21, с. 58].

Багато дослідників вважають основним новоутворенням в старшому шкільному віці особисте і професійне самовизначення, так як саме в самовизначенні, в обставинах життя в період раннього юнацького віку, в його вимогах до школяра криється саме істотне, що багато в чому характеризує умови, в яких проходить формування його особистості.

Готовність до самовизначення передбачає формування у старших школярів стійких, свідомо вироблених уявлень про свої обов'язки і права по відношенню до суспільства, інших людей, моральних принципів і переконань, розуміння обов'язку, відповідальності, уміння аналізувати власний життєвий досвід, спостерігати за явищами сучасності і надавати їм оцінку тощо.

Іншими словами, психологічна готовність до самовизначення передбачає формування у старшокласників деяких психологічних утворень і механізмів, що забезпечують їм в подальшому свідоме, активне і творче життя [18, с. 10].

Одна з найважливіших психологічних характеристик зрілої особи - її ціннісні орієнтації (ЦО). В ряді досліджень відмічається, що юнацький вік сенситивний, дуже благоприємний для утворення ЦО як стійкої властивості особистості, що сприяє становленню світогляду школярів, їх відношення до оточуючої дійсності (М.А. Волкова, В.Д. Єрмоленко, Б.С. Круглов, О.С. Шаров). В цих дослідженнях встановлено, що ЦО особи слід вивчати з точки зору виявлення їх психологічної суті, причин виникнення, механізмів формування і розглядати як певний результат особистого розвитку, як результат взаємодіє суб'єктивних і об'єктивних детермінант цього розвитку.

В залежності від того, на які цінності орієнтується школяр (до чого в життя він прагне, що в цьому житті він бажає створити або отримати, в чому бачить особову цінність спілкування, своєї діяльності тощо), можна казати про соціальну зрілість. Іншими словами, про особову зрілість старшокласників можна судити по тому, наскільки змістовний бік ЦО, характерний для цього вікового періоду, буде відповідати інтересам суспільства [25, с. 45].

Вікові особливості характеризують певну тенденцію розвитку особи на даному віковому етапі і існують завжди в вигляді індивідуальних варіантів розвитку особи конкретних дітей. Розвиток особи - складний довгий процес, який має привести до формування людської індивідуальності або зрілості особистості, що передбачає можливість постійного розширення своєї активності, сфери своїх взаємовідносин з другими людьми і речами, ці відношення опосередковані [16, с. 41].

Старший шкільний вік - це період виробітки поглядів і переконань, формування світогляду.

У зв'язку з самовизначенням виникають потреби розібратись в оточуючому і в самому собі, пошуку сенсу життя взагалі і, зрозуміло, свого життя.

Старшокласники переходять до систематичного засвоєння теоретичних основ різноманітних навчальних дисциплін. Для навчального процесу в старших класах характерна систематизація і узагальнення знань по різним предметам, встановлення змістовних міжпредметних зв'язків, що створює грунт для оволодіння найбільш загальними законами природи, суспільного життя та пізнання. Це ніби розширює те середовище, в якому живе старшокласник: його світогляд виступає і як типова особливість, і як фактор, який завдає вирішального впливу на весь психічний розвиток, і як умова, яка визначає розвиток пізнавальної діяльності, самосвідомості, самовиховання і направлені особи старшого школяра.

В старшому шкільному віці посилюється суспільна направленість особи учня, його потреба принести користь суспільству, іншим людям.

Юнацтво - період завершення формування особистості. Але не можна забувати, що старшокласник вже є особистістю, часто досить яскравою і своєрідною.

Юнацька особистість ніколи не буває однозначною. Вона завжди суперечлива і мінлива. Сама розповсюджена типова помилка вчителів - невміння роздивитись глибинні властивості, ядро особи старшокласника, оцінка його за якимись усередненими формальними і зовнішніми показниками. Таким, як зовнішня дисциплінованість і навчальна успішність.

В юнацькому віці вже чітко видно направленість особистості. Одні старшокласники чітко орієнтовані на діяльність, навіть, якщо основна сфера їх діяльності ще не визначена, такі юнаки відрізняються вираженою потребою в досягненні, вмінні ставити перед собою конкретну мету, розподіляти і планувати свій час. Інші живуть, головним чином, уявленням; світ їх фантазій і мрій часто погано взаємодіють з їх практичною діяльністю. Треті пасивно пливуть за течією, орієнтуючись переважно на задоволення своїх сьогоднішніх потреб в спілкуванні, емоційному комфорті, і не надто замислюються над майбутнім [13, с. 15].

1.3 Культура спілкування як основа взаємодії між людьми

Для того, щоб з'ясувати, що означає поняття культура спілкування, потрібно звернутися до загального поняття “культура”, визначення якого зазнало значної еволюції. Латинське слово “cultura” мало багато значень - від обробки землі до виховання, освіти, розвитку. У широкому розумінні це поняття означає сукупність проявів людської діяльності, досягнень і творчості народів. В українському педагогічному словнику С. Гончаренко “культура” тлумачиться як сукупність практичних, матеріальних і духовних надбань суспільства, що втілюються в результатах продуктивної діяльності [1, с. 150].

Р. Бернс розглядає культуру як:

а) загальну схему результатів людської діяльності, що відображається в думках, мові, реальних речах і залежить від здатності людини вивчати та передавати знання наступним поколінням за допомогою знарядь, мови й абстрактного мислення;

б) набір ухвалених поглядів, суспільних форм і матеріальних благ, які створюють характерні риси звичаїв расової, релігійної чи соціальної групи;

в) комплекс типових видів поведінки чи стандартних соціальних характеристик, притаманних якійсь конкретній групі, роду діяльності, професії, статі, віку [3, с. 242].

Культура - це здатність людини мислити, пізнавати себе і своє оточення. Саме наявність культури перетворює людей на гуманних, розумних, критично мислячих істот із моральними зобов'язаннями.

Сукупність відповідних знань та вмінь в лінгвістичній та методичній літературі визначають як культуру мови [7, с. 33]. Відомо, що як одна з умов ефективної комунікації виступає обов'язкове урахування особливостей партнера по спілкуванню. У Давньому Римі та Давній Греції культура мовлення дуже довго була об'єктом уваги, вона поширювалась головним чином на монологічні висловлювання. Саме поняття культури мовного спілкування дозволяє побачити засоби оптимізації комунікації тому, що включає також й знання співрозмовниками “мовних стратегій” чи “стратегій спілкування” [10, с. 15].

Культура спілкування включає й такий суттєвий компонент, як культура мислення, вона сприяє адекватній орієнтації суб'єкта мови у заданих умовах спілкування а, крім цього, дозволяє йому використовувати закони правильного мислення (закони логіки) для досягнення цілей комунікації.

Під культурою мовного спілкування розуміють високо розвинуте вміння здійснювати комунікацію відповідно до норм, які історично склалися у даному мовному колективі з урахуванням психологічних механізмів впливу на адресата, а також використання лінгвістичних засобів реалізації такого спілкування з метою досягнення запланованого результату.

Культура мовного спілкування - це багатопланове явище, яке можна уявити у вигляді декількох “рівнів”. До першого належать високо розвинуті пізнавальні процеси, насамперед, мислення. До другого - сукупність мовних та позамовних знань.

У сучасній когнітивній лінгвістиці загальновизнаною є наявність загальної бази знань - носіїв мови. До складу бази знань входять такі компоненти, як мовні знання (знання мови, принципів мовного спілкування) та позамовні знання (про контекст та ситуації, про адресат, про світ). Третій рівень - це культура мови, яка являє собою суму навичок та вмінь, що забезпечують логічність, експресивність, стилістичну адекватність мови тощо. На цьому ж рівні знаходяться навички як правильного нормативного, так і виразного використання невербальних засобів комунікації. Четвертий рівень включає вміння планувати дискусію й керувати нею з метою здійснення мовного впливу на адресата.

Культурологічний погляд на процес виховання вирішує велику кількість проблем, які постали перед педагогами. Вибрати культурологічну позицію на виховання означає аналізувати хід педагогічних подій крізь призму культурних норм життя та найвищих культурних цінностей. Це також означає враховувати тенденції світової культури та вирощувати молодого громадянина, здатного жити у контексті єдиної світової спільності.

Феномен культури спілкування знаходиться у центрі численних наукових досліджень. Фундаментальне значення для його осмислення мають праці, в яких вивчаються явища культури.

Неодностайність існуючих поглядів та наявність різноманітних підходів не дозволяє виокремити єдине, «універсальне» пояснення сутності феномену, у зв'язку з чим залишаються відкритими багаточисельні питання, що вимагають теоретичних розробок і практичної реалізації.

Зокрема, потребує розв'язання дилема стосовно встановлення змісту культури спілкування: чи відносити до нього всі закарбовані у досвіді людські здобутки у сфері спілкування, чи визначати зміст феномену лише аксіологічними вимірами. Від відповіді на це питання залежить підхід до вибору змісту досвіду спілкування та способів його трансляції у процесі підготовки школярів. Тлумачення культури спілкування у площині аксіології спрощує педагогічну задачу, основна частина якої полягає у формуванні гуманістичних цінностей, забезпечення успадкування гуманістичних культурних надбань.

У випадку віднесення до культури спілкування всіх набутків людства у цій сфері виникає необхідність складної, кропіткої і тривалої педагогічної взаємодії педагогів і школярів, скерованої на відбір суто людяних зразків спілкування, пошук ефективних шляхів для реалізації досягнень духовної культури у суб'єктивному житті людини, подолання тих негативних, аморальних поглядів, переконань, звичок, які стали складовими її свідомості і поведінки, особистісної культури, що вимагає педагогічної взаємодії з цілісним внутрішнім світом особистості, усіма його сферами.

На цій основі виникає висновок стосовно пріоритетності духовного у змісті педагогічного аспекту досліджуваного феномену, необхідності досягнення освітнього процесу у навчальному закладі рівня іманентності духовності. Цю тезу обстоює В.А.Семиченко, який підкреслює концептуальну єдність філософії духовності і філософії освіти, і стверджує, що останні у своїх принципових параметрах розкриваються за допомогою єдиних законів. Розглянуті міркування стали підставою для уточнення педагогічного аспекту поняття «культура спілкування особистості» у межах встановлення аксіологічних параметрів особистісної культури, з позицій духовності [25, с. 45].

Відповідно до цього є підстави розглядати поняття «культура спілкування» у педагогічному сенсі як складову духовної культури - частину суспільного досвіду спілкування, що за своїм змістом і способами реалізації представлена тими духовними цінностями, які є основою гуманістичного контексту спілкування людей.

Є.А. Шумілін розуміє процес опанування здобутків культури як процес засвоєння елементів досвіду у вигляді системи накопичених знань, принципів, умінь і навичок колективного співжиття, діяльності, критеріїв самовизначення і технологій соціальної взаємодії. Досвід, за переконаннями автора, виступає квінтесенцією змісту культури, продуктом селекції різноманітних технологій колективної життєдіяльності, соціальної консолідації і регуляції взаємодії людей [30, с. 35].

З урахуванням вищезазначеного уявляється можливим розуміти феномен культури спілкування особистості як індивідуальний результат засвоєння суспільного досвіду, а педагогічний аспект визначати у контексті опанування духовного змісту досвіду спілкування.

Вступаючи в спілкування, люди так чи інакше «налаштовуються» на взаємодію один з одним. Кожен бодай приблизно уявляє, що і як він скаже чи зробить, яка буде реакція інших на це, його власна реакція на цю реакцію тощо. Уявлення такого роду утворюють індивідуальний сценарій спілкування.

В основі індивідуальних сценаріїв лежать окремі типові культурні сценарії спілкування. Серед них є і сценарії, які визначають способи, завдання, форми спілкування, запроваджені у якійсь групі або культурі, і сценарії більш загального типу, відображені у загальнокультурних нормах і правилах спілкування. Такого роду загальнокультурні сценарії представляють собою те, що називають культурою спілкування.

У культурі спілкування є два взаємопов'язаних аспекти: зовнішній, ритуальний, «етикетний» і внутрішній, соціально-психологічний.

Ритуальний, «етикетний» аспект культури спілкування називають «зовнішньою культурою». Вона відображується у виконанні загальноприйнятих ритуалів спілкування, правил етикету, диктуючих, що і як належить робити під час спілкування. Характер цих відношень утворює другий, більш глибокий прошарок культури спілкування - її соціально-психологічний аспект («внутрішня культура») [19, с. 125].

Існують окремі загальні норми людських відношень, що склалися історично і стали загальноприйнятими у сучасному суспільстві. Вони не завжди і не усіма у дійсності виконуються, але поведінка у відповідності з ними вважається бажаною і очікується від людей. До основних норм «внутрішньої культури» відносяться наступні вимоги:

1) Чини (дій) у відношенні до інших так, як ти би хотів щоб вони діяли у відношенні до тебе. Це так зване «золоте правило моральності». Це означає, що людина, обираючи певний тип поведінки припускає можливість такої ж поведінки для будь-кого.

2) Виконуй свої обіцянки, домовленості і зобов'язання. Давні римляни сформулювали цю вимогу у вигляді принципу: «Домовленості мають виконуватися». Якби люди не притримувалися цього принципу, то будь-яка обіцянка, домовленість, зобов'язання взагалі б втратили сенс. Поведінка людей була б зовсім непередбачувана, і ніяких відносно стійких відношень між ними не існувало би.

3) Будь доброчинним, намагайся в міру можливості робити добро людям, виконувати їх прохання. Ми звично думаємо, що людина, з якою ми вступили в спілкування, буде діяти таким же чином.

Культурна людина будує спілкування за сценаріями, в основі яких узгоджена єдність зовнішньої і внутрішньої культури.

Посилена увага до питань міжособистісного спілкування людей і до культури поведінки об'єктивно зумовлена впливом їх на стиль спілкування між людьми, на моральний мікроклімат у колективах, а через них - на моральну атмосферу суспільства.

Спілкування, діяльність, пізнання, будучи змістом людської життєдіяльності, перебувають у нерозривній єдності, являють собою форми соціальної активності людини. Характерною ознакою спілкування як форми активності виступає її моральна спрямованість, моральна культура людей, що розкривається в спілкуванні (людяність, доброзичливість, дружелюбність, взаємоповага та ін.).

Повноцінне спілкування неможливе без співпереживання, без включення до свого внутрішнього світу цінностей, поглядів, почуттів іншого. Осмислюючи причини тих чи інших вчинків, поглядів, оцінок інших людей, особистість починає глибше осягати себе, свої чесноти й вади. Зіставляючи себе з іншими, людина збагачується осягненням складного внутрішнього світу людей, їхніх моральних якостей.

Спілкування є однією з найфундаментальніших, найвищих особистих і соціальних потреб людини, котра включається в нього з моменту свого народження. І хоч у перші роки життя спілкування має спонтанний характер, все ж спілкування з іншими людьми формує у дітей почуття довіри до тих, хто їх оточує, надійності, емоційного піднесення.

Проблема виховання культури спілкування постає з раннього шкільного віку. Багато учнів відчуває певні труднощі у налагодженні стосунків з іншими людьми, досягненні взаєморозуміння. Проблема спілкування для дітей не менш вагома за своїми наслідками, ніж для дорослих. На першому місці за переживаннями у дітей стоять конфлікти з товаришами, часто через невміння домовитися, бажання звернути на себе увагу. На другому місці - конфлікти з вчителем, на третьому - з батьками [2, с. 69].

Спілкування відбувається у ході як навчальної, так і позаурочної діяльності. У процесі його учень, як правило, засвоює вироблені суспільством норми поведінки, набуває нових знань, формується як особистість. Але в школярів потрібно спеціально виховувати культуру спілкування.

Оволодіння мистецтвом спілкування включає формування в учнів інтелектуальної, психологічної і соціальної здатності до налагодження контактів з іншими людьми та освоєння способів практичної реалізації цієї здатності. З метою опанування учнями навичок спілкування необхідно повідомити їм теоретичні знання відповідно до вікових можливостей та організувати на практиці їх взаємодію.

Практика спілкування може бути організована в різних формах: це участь у бесідах, рольових іграх, самостійне створення учнями ситуацій спілкування.

Головним засобом спілкування є мова, слово. На жаль, спостереження за мовною культурою учнів шкіл засвідчують, що діти не завжди можуть сформулювати та правильно висловити власні думки.

Мова їхня забруднена словами-паразитами, жаргонною лексикою. Але за тим, як володіє людина словом як засобом комунікації, нерідко роблять висновок про її культуру й вихованість. Виховання культури мови органічно входить у формування культури спілкування. Особливу увагу під час організації практики спілкування слід приділяти розвитку в учнів уміння вільно володіти усною мовою. Це передбачає наявність у школярів великого запасу слів, образності мовлення, формування здатності правильно сприймати те, що говорить інший учасник спілкування, і, в свою чергу, достовірно, без спотворень передавати думки партнера своїми словами; вироблення вміння висловлювати суть почутого; коректно ставити запитання і стисло, точно, логічно формувати відповіді на запитання партнера.

Це завдання розв'язується завдяки широкому залученню учнів до читання літератури, а також переказування змісту прочитаного, до регулярного обговорення книг, кінофільмів, концертів, до декламування віршів, складання словників нових понять і термінів, до проведення ігор з добору слів на певну тему, до участі у бесідах і диспутах.

Важливим є оволодіння мистецтвом починати та підтримувати бесіду. Для цього треба навчити школярів таких речей: відповідати на запитання зрозуміло, привітно, не соромлячись; ставити питання, які мають пряме відношення до теми розмови; висловлювати свою думку лише тоді, коли запитують, і уникати при цьому різкості й категоричності; уважно й чемно слухати співрозмовника.

Важливо також навчити дітей сперечатися. Традиційно суперечка закінчується образою, конфліктом. Але можна вирішувати цю справу "мирним шляхом". Потрібно тільки знати правила ведення суперечки: треба зацікавити суперника чимось; вміти його вислухати; запропонувати вирішення конфлікту; оцінити особистість товариша, його переваги. Суперечка зводиться до досягнення злагоди, взаєморозуміння, поваги до думки іншої людини.

Страницы: 1, 2