Фінансування соціально-економічного розвитку регіону (на прикладі Бабушкінського району)

Викладені проблеми організації діяльності і фінансового забезпечення установ бюджетної сфери з виробництва суспільних благ свідчать, що нині визріли обставини відмови від реалізації досягнення ідеалістичної "соціальної" мети на основі "м’якої" бюджетної політики, за якої державні та комунальні установи завжди можуть розраховувати на фінансове забезпечення діяльності у повному обсязі. Це означає, що в умовах соціально спрямованої ринкової економіки доцільнішою моделлю функціонування бюджетних установ є така, яка не допускає крайнощів в організації їхньої діяльності та фінансового забезпечення, що спостерігається, наприклад, у Російській Федерації, де культивують автономізацію бюджетних установ, а природно поєднує відшкодування витрат таких установ як із бюджетів усіх рівнів, так і з надходжень від платних послуг. Позитивним у застосуванні згаданої моделі забезпечення життєдіяльності бюджетних установ є не тільки зменшення тягаря на державний та місцеві бюджети, а й те, що вона могла б надати імпульс досягненню стимулювального ефекту соціальних гарантій. Йдеться про те, що люди, наприклад, мали б вбачати сенс не лише у відкладанні коштів на старість, що звично для усіх країн із ринковою економікою, а й у вкладанні їх у збереження здоров'я, підвищення освітнього й культурного рівня[31].

Безперечно, фінансовий стан установ бюджетного сектору в Україні, діяльність яких хронічно недофінансовують упродовж десятка років, свідчить про невідповідність методів його управління ринковим, що актуалізує проблему реформування згаданого сектору. Це означає, що склались умови для заміни неефективних адміністративних методів впливу на економічні процеси у бюджетному секторі активними ринковими, що ґрунтуються на економіко-правових засадах. Головні напрями реформування бюджетного сектору економіки мають передбачати:

- структурування мережі організацій та установ відповідно до обсягів їх фінансування за рахунок бюджетних коштів (повне, часткове) з метою виділення тих, для яких доцільно зберегти нинішній статус "бюджетна установа";

- перегляд чинної організаційно-правової форми суб’єктів "бюджетна установа", які надають платні послуги й виконують господарські операції з метою визнання їх самодостатніми суспільними суб’єктами господарювання, тобто такими, де немає принципу "бюджетозаміщення". Головним принципом організації таких суб’єктів господарювання має стати поєднання бюджетного фінансування і частки майна, що належать органам виконавчої влади та/або органам місцевого самоврядування, й надходження коштів від надання платних послуг і сформованого на їх основі майна, що належить членам його колективу;

- удосконалення правового забезпечення ідентифікації отримання доходів самодостатніми суспільними суб’єктами господарювання від надання функціональних і господарських послуг та виведення порядку їх використання з-під глобального казначейського контролю. Йдеться лише про збереження контролю з боку казначейства за узгодженням корпоративних і суспільних інтересів згаданих суб’єктів господарювання, тобто дотримання встановлених пропорцій витрачання коштів на розвиток суб’єкта господарювання й задоволення матеріальних інтересів його працівників;

- вироблення для самодостатніх суспільних суб’єктів господарювання механізму комерційної діяльності зі збереженням обмеженого кола пасивних доходів (бюджетні кошти, гранти, благодійні внески, дарунки, дивіденди);

- запровадження механізму присутності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування в комерційних суб’єктах господарювання, що діють у сфері виробництва платних суспільних благ з метою контролю за збереженням і розвитком інфраструктури їх виробництва та доступністю усім верствам населення.

3.3 Напрямки реформування структури соціальних видатків та ефективне використання видаткової частини місцевих бюджетів

Незважаючи на значну кількість слушних пропозицій та узагальнень щодо різних аспектів соціальної конверсії економіки, до останнього часу як в теоретичному, так і в методологічному контексті існують прогалини, які не дозволяють вийти на системне бачення механізму розбудови і функціонування соціальної держави. Особливо це стосується бюджету країни, видатки якого не тільки сприймаються, а й фактично е одним із основних показників спрямованості і досконалості соціальної системи.

У зв'язку з цим виникло складне у теоретичному і методологічному аспекті питання щодо поведінки держави в реалізації процесів соціального характеру стосовно їх наповнення і тривалості, механізму розгортання і розвитку Його вирішення в силу цього є досить актуальним і вимагає проведення наукових досліджень. Важливо обґрунтувати не тільки організаційно-економічний механізм забезпечення соціальної спрямованості бюджетів різних рівнів, а й шляхи та методи підготовки економічної системи до здійснення заходів із соціалізації.

Використання поняття «соціальна держава» надає підстави стверджувати, що переважна кількість адептів розбудови держави досить невиразно уявляє його зміст. Наявні тлумачення досить латентно протиставляють соціально орієнтовану економічну систему економіці, що не має чіткої соціальної орієнтації. Майже не згадується факт, що внаслідок прояву конкретних ознак соціальності в економічних відносинах будь-яка економічна система має відповідну соціальну складову. Підтвердженням цього можна вважати на закріплення Конституцією України не стільки реальної, скільки незалежної, тобто бажаної спрямованості функціонування української держави. До того ж чіткі орієнтири подібної спрямованості в Конституції України не визначені. Методологічна конструкція «соціальної держави» втілена в показниках, яким властива до останнього часу функція відтворення участі держави у забезпеченні соціально орієнтованого розвитку. Мається на увазі частка соціальних видатків у ВВП та зведеному бюджеті країни.

За даними Держкомстату України станом на початок 2004 р. загальні видатки зведеного бюджету країни склали у фактичних цінах 75792,5 млн. грн., соціальні видатки у складі яких перевищили 39691,6 млн. грн. При цьому останні розподілилися за соціально-культурними сферами таким чином: освіта - 14977,1 млн. грн., охорона здоров'я - 9708,2 млн. грн., культура і засоби масової інформації (ЗМІ) - 1481,1 млн. грн., соціальний захист і соціальне забезпечення - 12953,2 млн. грн. Видатки зведеного бюджету на соціально-культурні заходи становили у структурі зведеного бюджету 52,4%, що перевищувало їхню частку у 1992 р. на 7,3 відсоткових пункти. Проте вагомих підстав вести мову про високий рівень соціалізації українського бюджету немає, оскільки в економічно розвинених країнах з тривалим досвідом функціонування ринкової економіки з соціальною орієнтацією частка цих видатків встановилася дещо більшою. За даними Світового банку вже у 1996 р. питома вага видатків на соціальні цілі консолідованого державного бюджету Німеччини складала 68,8%, Франції - 68,7%, Австрії - 70,1%, Швеції - 56,8%, Данії - 53,5%, США- 52,1% . Якщо навіть урахувати, що ці дані відтворюють стан справ щодо двох принципово відмінних груп країн, одна з яких тяжіє до соціально орієнтованого господарства з високою часткою податкових вилучень до бюджету (Німеччина, Франція, Швеція, Данія, Австрія), а друга - до ліберальної економіки з помірним оподаткуванням і орієнтацією на самозабезпечення населення, то й тоді віднайдеться чимало аргументів до заперечення факту надання національній системі бюджетного фінансування соціальних гарантій якостей високої соціальності.

Здійснені розрахунки за індикатором частки соціальних видатків у ВВП теж підтвердили наявність проходження в економіці країни досить специфічних процесів, які слабо свідчать про прибічність реформаторів і реформ концепції соціально орієнтованої ринкової економіки. В Україні за роки незалежності частка видатків на соціально-культурні заходи і заклади взагалі коливалася в межах від 10,3% до 19%.

Наведені статистичні реалії фінансування і, звісно, функціонування вітчизняного соціально-культурного комплексу при порівнянні з високорозвиненими країнами викликають почуття явного незадоволення. За інформацією фахівців з даної проблеми, частка соціального бюджету в середньому по країнах соціальної орієнтації і достатнім економічним потенціалом сягає 25%, у тому числі в США - 21%, в Японії - біля 18%, а в 11 найрозвиненіших країнах Європи - 30% .

Якщо орієнтуватися на держави Східної Азії, до яких Україна наближається у виробництві ВВП на душу населення (3210 дол. СІІІА) за паритетом купівельної спроможності, то і тут спостерігається дисонанс у рівні соціальних видатків взагалі і за сферами зокрема, оскільки в цілому вони становлять у них 8,4% від ВВП, на соціальне забезпечення - 3,4%, освіту - 2,8% і охорону здоров'я - 2,2% від ВВП .

Логічно напрошується думка про те, що в Україні, де виробництво ВВП на душу населення поки що нижче від країн Східної Азії, держава витрачає на соціальні цілі у два рази більше коштів, ніж у цьому регіоні світу.

Таким чином, формування соціальної економіки в Україні здійснюється крізь призму бачення набуття державою ознак соціальності взяттям на себе основної частини соціальних витрат. Іншими словами, суспільству нав’язується думка, що чим більше коштів витрачатиметься на соціальні цілі і чим більше громадян отримуватимуть соціальні блага і пocлyги, тим соціальнішою буде суспільна система[16].

У реальному світі всі явища і процеси мають природу, яка балансує між суто економічним і соціальним. Кількість фінансових коштів, які держава реально здатна виділити для вирішення цілого ряду соціальних проблем у суспільстві, природно є величиною обмеженою. І готової формули щодо міри втручання держави у процес досягнення соціальних цілей розвитку немає. Тому позитивно слід сприймати критику щодо встановлення міри соціальності бюджету виключно на підставі фінансування соціального забезпечення і соціальних допомог та конструктивної позиції щодо впровадження у державі соціального спрямування такого інструментарію визначення ступеню приросту соціальності, підґрунтям якого є міра рівноваги між колективною відповідальністю суспільства за рівень життя окремої людини і особистою відповідальністю громадянина за власне соціальне становище.

Економічна наука пропонує гаму результатів досліджень із пропозиціями щодо визначення рівня соціального розвитку. Але сама методологія визначення показника, що узагальнює соціальний розвиток і виступає мірилом соціалізації бюджету, усе ще залишається простором, де зіштовхуються різні за отримуваними результатами погляди.

За всієї відмінності підходів до встановлення всеохоплюючого показника соціалізації бюджету, їх можна звести до одного, зміст якого полягатиме в агрегуванні окремих показників у комплексний із задіянням експертів-фахівців з різних напрямків розвитку. Оцінка теоретико-методологічної бази встановлення факту зрушення міри соціальності бюджету засвідчила, що при всій оригінальності наукових думок, їх поки що не можна розглядати як досконалі. Через відсутність науково обґрунтованої методології визначення міри ваги бюджетного фінансування як напрямку самозабезпечення добробуту населення, так і надання соціальної підтримки, неможливо об’єктивно і однозначно оцінити рівень соціальності і його зміну відносно минулих періодів та ще за умови, коли вони мають різні відносно один одного знаки.

Безумовно, знайти узагальнюючий показник для складних і часом взаємозаперечних явищ із соціальним підтекстом не так просто. Але труднощі не можуть слугувати підставою для заперечення об’єктивності існування такого показника. І в цьому контексті ми орієнтувалися у можливостях запровадження подібного показника на такі особливості. Оскільки перехід економіки в систему координат соціальної держави пов’язується з еволюцією усвідомлення суспільством суті стрижневого процесу власного розвитку, то і вимір соціальності слід здійснювати за обсягом ядра цього активного населення. За умови орієнтації у визначенні соціальності бюджету на ступінь укріплення чи розгортання прошарку середнього класу, тобто на тих, хто здатен через освіченість, певний культурний рівень та життєве кредо виявити себе професійно, морально і особистісно, забезпечує динамізм суспільних змін. Загальновизнано, що майнову піраміду суспільства формували 86,5% бідних, 11,2% - середнього достатку і 2,3% - заможних .На межі 2001-2002 рр. за рівнем грошових витрат 47% населення становило групу бідного населення, 38% - середньо забезпеченого і 15% - заможного. За всієї суперечливості визначення середнього заможного прошарку (віднесено населення з доходами у 150-300 грн. за наявності прожиткового мінімуму у 270-342 грн.) за умови прийняття за базу частки бідного населення на початок 2002 р. і моніторингу їх зменшення можна вести мову про вимір обсягу приросту соціалізації бюджету ∆ІC6 за формулою:

∆ІC6 = (∆Hбд).

де ∆Hбд - зменшення питомої ваги бідного населення.

Прирівнення зміни питомої ваги бідного населення у його загальній кількості і міри соціалізації зведеного бюджету носить достатньо обґрунтований характер (якщо виходити з того, що механізм звуження анклавів бідності поєднує у собі потенціал самозабезпечення через регулювання рівня заробітної плати у різних сферах економічної діяльності та можливості надання соціальних допомог і забезпечення соціального захисту). Через це орієнтація в соціалізацій - ній методології на зміни питомої ваги бідного населення є більш об’єктивною, ніж задіяння показників прямого зростання соціальних видатків взагалі, і витрат на соціальний захист та соціальне забезпечення зокрема. Підставою до подібного висновку слугують і результати розрахунків, наведені у таблиці 3.3.1.

Навіть поверхневий погляд на зміни тих критеріальних оцінок, які сьогодні є підґрунтям до надання характеристик соціальності не тільки зведеному, а й місцевим бюджетам різних рівнів, свідчить про відсутність у них таких ознак. Тільки у 2002 р. їх позитивна динаміка співпадала з бажаною зміною частки бідного населення. І, якщо перейти до параметрів бюджету 2003 р. за фактом його виконання, то можна кваліфікувати зростання його соціальності на 5 відсоткових пункти.

Отримані в процесі дослідження результати, звичайно, не є достатніми для повноцінного визнання соціальної структури суспільства в якості однозначно визначеного індикатора соціалізації бюджету. Для надання їй такого статусу слід було б розробити методику визначення маси середнього класу і застосовувати останню на всіх стадіях бюджетного процесу.. До того ж через надання соціальних допомог і позабюджетними фондами, виникає потреба теоретико-методологічного обґрунтування категорій «соціалізація бюджету», «соціальний бюджет» і, закономірно, інструментарію визначення рівня та глибини соціалізації бюджету зокрема, і соціального просування суспільства в цілому.

Таблиця 3.2

Оцінка змін міри соціалізації зведеного

бюджету України у 2000-2003 рр., %

Система надання місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування соціальних послуг населенню потребує реформування за такими напрямками:

- зміна механізмів фінансування соціальних видатків та коригування механізмів розрахунку видатків на соціальні заходи.

Зміна механізмів фінансування соціальних видатків передбачає:

- здійснення подальшого деталізованого розподілу прав і обов'язків у фінансуванні соціальних послуг, виходячи з принципу субсидіарності між органами влади різних рівнів і органами місцевого самоврядування;

- впровадження у бюджетну практику методів оцінки результативності бюджетних витрат і якості наданих послуг;

- введення спеціального принципу співфінансування соціальних витрат, мета якого полягає у стимулюванні регіонів підтримувати певний рівень фінансування найбільш значимих витрат - на освіту, охорону здоров'я, культуру. Рівень співфінансування (з державного та місцевих бюджетів) повинен обернено пропорційно залежати від бюджетної забезпеченості регіонів (допомогу матимуть змогу отримати усі місцеві бюджети. Головна умова - надання субсидій повинно бути обумовлене виділенням регіоном своєї частки на фінансування відповідних витрат);

- розробку і впровадження моделей створення міжрегіональних соціальних проектів та їх фінансового забезпечення.

У напрямку коригування механізмів розрахунку видатків на соціальні заходи необхідно:

- здійснювати планування та фінансування видатків бюджетів усіх рівнів на заходи з соціального захисту та утримання об’єктів соціальної сфери на програмно-цільовій основі;

- оптимізувати мережу установ, організацій та закладів соціальної сфери, що фінансуються з державного та місцевих бюджетів, і чисельність їх штатів;

- розробити методологію удосконалення нормативів соціальних видатків, які повинні враховувати регіональну і місцеву специфіку розвитку. Для цього слід здійснити узагальнення реальних даних регіонів та місцевостей відносно прожиткового мінімуму, мінімального споживчого бюджету і заробітної плати, розрахувати стандартні рівні споживання харчів, медикаментів, побутових, комунальних і транспортник послуг;

- затвердити Програму розробки проекту єдиного бюджету дотаційного муніципального утворення, в якому будуть закладатися параметри соціального стандарту для дотаційних регіонів. За основу розрахунку витрат на соціальні цілі має бути взятий прожитковий мінімум, скорегований у відповідності зі змінами соціально-економічних умов. У порядку експерименту слід передбачити запровадження такого проекту;

- запровадити механізм формування державних соціальних стандартів та надання державних соціальних гарантій, визначених Конституцією та законодавством України, на основі врахування поєднаних економічних можливостей держави та місцевого самоврядування, посилення відповідальності місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за їх дотриманням;

- започаткувати формування соціального бюджету.

Проведення реформування у сфері фінансування соціальної політики з державного та місцевих бюджетів відповідно до зазначених напрямків буде неповним і недосконалим, якщо не відбудуться відповідні зміни також у способах формування самих місцевих бюджетів. Отже, необхідним є зміцнення матеріально-фінансової основи місцевих бюджетів. Основними кардинальними заходами досягнення цієї мети є такі:

- надання статусу місцевого податку усім надходженням, які у повному обсязі надходять до місцевих бюджетів. Через управління цими надходженнями місцева влада матиме достатній вплив на економіку регіону, що позитивно позначаться і на доходах бюджету;

- впровадження механізму надання бюджетних трансфертів для забезпечення виконання делегованих функцій;

- корегування діючої формули розрахунку дохідної частини місцевих бюджетів з урахуванням підвищених потреб розвитку слаборозвинених (відсталих) і депресивних (структурно-слабких) регіонів з метою підвищення ефективності надання їм субвенцій;

- врахування таких параметрів при розрахунку обсягу міжбюджетних трансфертів: частка доходів території у доходах зведеного бюджету, рівень життя населення, екологічна ситуація;

- запровадження формульної системи розподілу державних централізованих капітальних вкладень (інвестиційних субвенцій) за встановленими критеріями;

- поступова заміна дотацій вирівнювання субвенціями на виконання конкретних інвестиційних проектів, на розвиток тих галузей. які 6 сприяли виходу регіонів з числа слаборозвинутих. У перспективі слід розглянути можливості об’єднання всіх субвенцій в єдину з наданням права місцевим органам влади самостійно розподіляти її між програмами, залишаючи місцевим бюджетам відсоток від невикористаної частини ціеї субвенції на реалізацію місцевих соціальних програм (це дасть змогу підвищити ефективність витрачання субвенцій);

- врегулювання міжбюджетних відносин між державним бюджетом та бюджетами міст районного значення, сіл, селищ.

Таким чином, для того, щоб громадяни кожної місцевості відчували себе соціально захищеними і мали рівень фінансування соціальних послуг не нижчий, ніж в середньому у країні, необхідним є подальше реформування системи фінансування соціальної політики. Зазначені шляхи реформування будуть сприяти забезпеченню на відповідному рівні потреб мешканців усіх територій.

Бюджетне фінансування завдань місцевих органів влади за функціональною класифікацією можна розділити умовно на два види - забезпечення поточних видатків та інвестиції. Як правило, поточні видатки характеризуються значною соціальною спрямованістю. Як показали дослідження, місцеві бюджети здійснюють основну частину видатків на охорону здоров'я - до 90% зведених видатків, житлово-комунального господарства - до 75, освіти - до 73, культури - до 69% зведеник видатків відповідного напряму.

На даний час фінансування видатків місцевих бюджетів не має системного характеру. При постійній нестачі коштів місцеві органи влади не мають можливості здійснювати планування як поточних так і перспективних видатків на основі науково-обгрунтованих програм розвитку. Науково обґрунтовано здійснення видатків за програмно цільовим методом, окремі елементи якого сформовані на рівні загальнодержавних видатків. Для місцевих бюджетів це повинно передбачати здійснення певних видів видатків за умови наявності узгодженої програми дій у даній сфері з аналогічними програмами інших територіальних громад, а також регіональними програмами; наявністю техніко-економічного обґрунтування, прогнозу очікуваних соціально-економічних результатів втілення даної програми, загальну та поетапну вартісну оцінку, графік впровадження.

Серед основних проблем реформування видатків місцевих бюджетів слід назвати чіткий, повний та вичерпний перелік видатків, які належить здійснювати виключно з державного бюджету, з бюджетів самоврядування, делегувати з державного місцевим бюджетам, а також розподіл видатків між самоврядними бюджетами різних рівнів.

Делеговані державою повноваження необхідно розподілити між різними рівнями самоврядування. В основу розподілу доцільно покласти принципи субсидарності, тобто здійснення видатків тим рівнем, нижче за який ці видатки здійснити неможливо. У галузі охорон здоров'я до виключних (неделегованих) повноважень держави слід віднести в першу чергу наукові медичні установи, які мають значення для теоретичної науки та розвитку всієї галузі медицини, до делегованих державних повноважень, які фінансуються з обласного та районного бюджету обласні лікарні та районні лікарні відповідно. У галузі освіти - аналогічно вищі навчальні заклади, що формують науковий, творчий, управлінський потенціал мають бути виключною компетенцією держави та пріоритетним напрямом фінансування взагалі, до обласних та районних бюджетів доцільно делегувати повноваження по фінансуванню закладів освіти, які готують фахівців прикладних професій; фінансування шкільної та дошкільної освіти мае бути делеговане до міст, сіл, селищ. Критерієм розподілу навчальних закладів можуть бути рівень їх акредитації, напрями підготовки спеціалістів, склад засновників тощо. Разом з тим, перспективним напрямом є фінансування не закладів освіти як таких, а відповідних програм підготовки фахівців за напрямами, завдяки чому знизяться видатки і створиться додатковий елемент конкуренції з боку недержавних освітніх закладів.

Іншою проблемою здійснення видатків з місцевих бюджетів та обчислення нормативів відповідних видатків по делегованих повноваженнях є нерівномірність та в окремих випадках дуже значна диференціація територіальних громад за показниками території, кількості та густоти населення, наявності об’єктів інфраструктури тощо. Нині місто районного значення та район у понятті функцій та повноважень практично виконують одні й ті самі функції, хоча з точки зору рівнів бюджетної системи та організації системи місцевого самоврядування на сучасному етапі вони різні. 3 методи більш точного та коректного обчислення показників та нормативів видатків при проведенні реформи територіально-адміністративного устрою, необхідно здійснити типологізацію територіальних громад, забезпечивши більш-менш однакові умови та підходи для спільних їх типів.

Інший аспект зменшення видатків місцевих бюджетів - процес та підходи до обчислення видатків. Пропонується перейти до нормативної системи обчислення видатків. Тобто розраховувати видатки на основі нормативів на душу населення або на споживача послуги, на відміну від існуючої досі системи обчислення, яка побудована на принципі «від мережі». Існуючий принцип полягає в тому, що кошти, які циркулюють у бюджетній сфері на місцевому рівні, тягнуться за кожною конкретною установою - школою, дитячим садком, клубом, і місцеві органи влади не зацікавлені в зменшенні існуючої інфраструктури. Навіть якщо вона повністю не використовується чи використовується неефективно, витрачаються кошти на зайвий персонал, але доки існує мережа, доти місцевий бюджет отримує хоч би які асигнування. За існуючої системи посилюються міжрегіональні диспропорції у видатках місцевих бюджетів: коефіцієнт варіації по сукупних видатках з 2000 р. зріс із 0,19 до 0,28; по видатках на освіту - з 0,13 до 0,21; на охорону здоров'я - з 0,14 до 0,19.

Враховуючи положення Конституції України можна сказати, що бюджетні видатки мають бути призначені не установі, а конкретному споживачеві. 3а цих умов депутати місцевої ради не вагатимуться щодо раціонального підходу до збиткових комунальних підприємств і навіть дитсадків, оскільки кошти вони отримуватимуть не на кількість установ, а на кількість вихованців[11].

ВИСНОВОК

Важливим моментом у реалізації соціальної політики держави повинно стати визначення і встановлення державних мінімальних стандартів, які мають зафіксувати ту межу, нижче якої не повинні бути показники обсягу та якості соціальних послуг і гарантій, що надаються державою населенню.

У багатьох випадках, коли ставиться питання про недофінансування державних соціальних зобов'язань, розміри якого свідчать про невідповідність цих зобов'язань реальним фінансовим можливостям держави, точаться розмови щодо необхідності згортання (скорочення) або відміни конкретних соціальних програм. Але така постановка питання не завжди коректна. Так, затримка у виплаті заробітної плати або допомог із безробіття, на дітей не достатня підстава для їх скорочення або зовсім відмови від них. 3 огляду на це, існують думки, що частину соціальних зобов'язань держави доцільно розглядати як певні орієнтири, які можуть бути повністю досягнуті лише при сприятливому стані економіки. Тому пропонується кількісне значення деяких державних соціальних зобов'язань визначати інтегрально. Недосягнення верхньої межі не означатиме необхідності відміни цих зобов'язань. Ще одним аргументом на користь утримання соціальних зобов'язань державою е те, що вони, хоч і не в повному обсязі, можуть реалізуватися для частини отримувачів.

На думку деяких учених-дослідників, основні причини виникнення проблеми недофінансування соціальної сфери не в тому, що стало не вистачати коштів. Особливість кризи полягає у тому, що вичерпалися традиційні джерела фінансування соціальної сфери і майже не розроблені нові (недержавні), немає достатньої нормативної бази. Концепція реформи також не враховує всієї складності розв'язання такого завдання: підвищення фінансової стабільності соціальної сфери й зростання надходжень від продажу її пocлyг, з одного боку, і необхідності забезпечення доступу малозабезпечених верств населення до життєво важливих як для окремих сімей, так і для суспільства в цілому соціальних благ, із другого.

Усе це змушує уряди країн ретельніше аналізувати причини скрутного становища й розробляти заходи, що сприятимуть установленню раціонального балансу інтересів держави, виробників і споживачів соціальних послуг. Складність при прийнятті рішень у соціальній сфері полягає у необхідності одночасного задоволення критеріїв економічної ефективності й соціальної справедливості. Тому одним із основних завдань перехідного періоду повинно стати проведення такої політики перерозподілу й соціальних гарантій, яка б не послаблювала стимулів економічної активності й при цьому підтримувала життєвий рівень усіх громадян на прийнятному рівні.

Стійка соціальна система повинна бути сумісною зі стабілізацією і не інфляційним економічним зростанням, побудована на жорсткій дисципліні відрахувань, соціальному партнерстві основних груп, поєднанні державних і приватних форм соціального захисту, інтеграції завдань соціальної політики в макроекономічну стратегію. Лише поєднання таких принципів із політичною волею надасть країні шанс (можливість) успішного реформування.

Реформування системи соціальних зобов'язань в Україні мае здійснюватися за такими основними напрямами:

- підвищення самостійності місцевих і регіональних органів влади як суб’єктів державного регулювання економіки на основі їх фінансової автономізації.

- зміна принципів призначення різних соціальних допомог їхнім реципієнтам, посилення адресності соціальної системи (надання грошової соціальної допомоги строго цільовим групам, тобто тим реципієнтам, які підтвердили, що їхні доходи не перевищують певної межі (визначеного порогового значення), наприклад, межі малозабезпеченості у розрахунку на одного члена сім’ї. Це порогове значення тісно пов'язане з можливостями бюджетів, з яких фінансується ця допомога);

- раціоналізація видатків на соціальну сферу (перегляд пільг, поширення платних послуг);

- удосконалення нормативної бази з питань, що регулюють функціонування і розвиток соціальної сфери;

- забезпечення нормативного регулювання надання платних соціальних послуг як додаткового джерела фінансування соціальної сфери.

- удосконалення практики нормативного планування бюджетних видатків за рахунок наближення нормативних витрат до реальних потреб отримувача соціальних послуг та чіткого іх дотримання на всіх етапах бюджетного процесу.

ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.Амоша О., Удосконалення використання програмно-цільового методу в процесі управління видатковою частиною бюджету // Наукові праці НДФІ.-2004.-6(29).-С.16-24.

2.Бодров В.Г. Реформування міжбюджетних відносин та зміцнення фінансових ресурсів місцевих бюджетів. // Наукові праці НДФІ.-2004.-б(29).-С.31-33.

3.Бойцун Н., Адаптація європейського досвіду управління місцевими фінансами в Україні:(на прикладі Дніпропетровської області) // Фінанси України.-2005.-№5.-С.6-11.

4.Бюджетний кодекс України від 21 червня 2001 року. Київ АТІКА 2002.

Бюджетний кодекс України: За станом на 1 січня 2004 року. - Харків: "Одісей", 2004.96с

5.Василик О.Д., Бюджетна система України: Підручник для студентів ВНЗ/ О.Д.Василик, К.В.Павлюк;Міністерство освіти і науки України. - Київ: ЦНЛ, 2004.- 544с.

6.Василик О.Д., Гордей О.Д.Бюджетний механізм забезпечення зростання соціального добробуту.// Фінанси України,-2003,-№ 4,-С.29-34.

від 16.07.1999 р. N 996-ХІУ зі змінами N 1829-111 від 22.06.2000 р., ВВР,

7.Глущенко Ю.А., Формування місцевих бюджетів в Україні: Автореферат/Науководослідний фінансовий інститут при Міністерстві фінансів України. - 24.12.2004.Київ:НДФІ МФУ, 2004.- 15с.

8.Грідчина М.В., Фінанси (теоретичні основи):Підручник/ М.В.Грідчина, В.Б.Захожай, ін.Осіпчук Л.Л. та;Міністерство освіти і науки України. - К.:МАУП, 2002.- 280с.

9.Даневіч О.С. Заходи по удосконаленню механізму казначейского обслуговування бюджетів // Казна. – 2006. - №11-12. – С.5-9.

10.Дегтяренко З. Досвід наповнювання місцевих бюджетів // Казна. – 2007. - №4-5. – С.29-32

11. Державний комітет статистики України оприлюднює звіт про використання коштів державного бюджету у 2005 році.// Статистика України.-2006.-1.- С.121-12431.

12.Деркач М. Формування фінансової бази регіонів // Економіка України. - 2004. - № 1. - С. 12-21.

13.Добровольська Л.М. Соціальні видатки бюджету. // Фінанси України.- 2002.-№2.- С.13-18.

14.Жемеренко Е., Використання коштів місцевих бюджетів України//Фінанси України.2005.-8.- С.12-18

15.Зайчикова В., Показники оцінки фінансової самодостатності органів місцевого самоврядування.// Наукові праці НДФІ.-2005.-Випуск 3 (32).- С.47-56

16. Закон України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні"

17. Закон України "Про відпустки" від 15.11.1996 р. N 504/96-ВР зі змінами N

18.Закон України "Про зовнішньоекономічну діяльність" від 16.04.1991 р. N

19.Закон України "Про оплату праці" від 24.03.1995 р. N 108/95-ВР зі змінами

19.Івченко С. Досвід та проблеми обслуговування місцевих бюджетів // Казна. – 2006. - №7-8. – С.28-30.

20.Інструкція "Про відкриття аналітичний рахунків для обліку операцій по виконанню бюджетів в системі Державного казначейства", затверджена наказом Державного казначейства України від 28.11.2000 р. №119.

21.Інструкція "Про складання і виконання розпису Державного бюджету України", затверджена наказом Міністерства фінансів України від 28.01.2002 р. №57.

22.Казначейська справа: П.Г.Петрашко, О.О.Чечуліна, В.Т.Александров та ін.; За ред. П.Г.Петрашко. – Т.1. – К.: НВП “АВТ”, 2004. – 288 с.

23.Казначейська справа: П.Г.Петрашко, О.О.Чечуліна, В.Т.Александров та ін.; За ред. П.Г.Петрашко. – Т.2. – К.: НВП “АВТ”, 2004. – 496 с.

24.Конституція України, затверджена ВРУ 28.06.1996 р. № 254/96-ВР // Відомості ВРУ. - 1996. - №30.

25.Корецький М., Повноваження органів державної влади та місцевого самоврядування у сфері розподілу видаткових зобов’язань у регіонах. // Вісник економічної науки України.- 2004.-№2(6).-С.109113:

26.Корчинский В., Информационная политика горизонтального бюджетного выравнивания в Украинею.//Актуальні проблеми економіки.-2005.-№10.-С.141-149.

27.Корчинський В., Оцінка економічної ефективності бюджетного вирівнювання. // Фінанси України.-2005.-№5.-С.12-19.

28.Крамаренко Г.А. Фінансовий аналіз і планування. - Київ: Центр навчальної літератури, 2003р. – 265с.

29.Крамаренко Г.А. Фінансовий аналіз та планування. -Дніпропетровськ: Навчальний посібник, ДАУБП, 2001р. – 389с.

30.Крамаренко Г.А. Фінансовий аналіз. - Дніпропетровськ: Навчальний посібник, ДАУБП, 2000р. – 455с.

31.Крамаренко Г.А., Чорна О.Є. Фінансовий менеджмент. – Київ: Центр навчальної літератури, 2006р. – 323с.

32.Кудряшов В., Пріоритети бюджетної політики (2004 - 2005 роки)//Наукові праці НДФІ.-Київ.-2005.-Випуск 3 (32).- С.23-32.

33.Лукашинская Г.К., Метод анализа территориальних бюджетов.//Финансы.-2001.-N9.с.18-20.

34.Лук'яненко І., Системне моделювання показників бюджетної системи України: принципи та інструменти: Монографія. - Київ:ВД "Киево-Могилянська академія", 2004.- 542с.

35.Міжбюджетні відносини центру та регіонів: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. - 29 червня 2004 р.- Дніпропетровськ: Дн-ська облдержадміністрація, 2004.- 159с. :графіки, діаграми, таблиці, стат.

36.Мярковський А.І. Основні напрями бюджетної реформи. // Наукові праці НДФІ.-2004.-б(29).-С.132 – 139.

37.Наказ Державного казначейства України від 08.12.2006 №330 “Роз”яснення щодо застосування економічної класифікації видатків бюджету”

38.Наказ Міністерства фінансів України від 13.12.2004 №773 “Про затвердження Методичних рекомендацій зі складання мережі розпорядників коштів місцевих бюджетів всіх рівнів”

39.Наказ Міністерства фінансів України від 27.12.2001 №604 “Про бюджетну класифікацію та її запровадження”

40.Нестеренко В. Посилення контролю на стадії прийняття зобов”язань // Казна. – 2005. - №3. – С.7-8.

41 Огонь Ц., Пріоритети фінансової стабільності держави. // Вісник національного банку України.-2005.-№9.-С.12-15.

42.Особливості запровадження порядку обслуговування державного бюджету за видатками. // Казна.-2004.-№12.- С.16-18.

43.Панкевич Л. Казначейське виконання місцевих бюджетів: запровадження, досвід, проблеми // Казна. – 2006. - №11-12. – С.22-26

44.Пасічник Ю.В., Бюджетна система України та зарубіжних країн: Навчальний посібник/Міністерство освіти і науки України. - К.:Знання-Прес, 2002.- 495 с.- (Вища освіта ХХІ століття).- с.487-495.

45.Пасічник Ю.В., Бюджетна система України та зарубіжних країн:Навчальний посібник/Міністерство освіти і науки України.- 2-re вид., перероб. і доп.- Київ:3нанняПрес, 2003.- 523с.- ((Вища освіта ХХІ століття)).- 35.00; 28.00

податків перед бюджетами та державними цільовими ондами" від

46. Поддерегін А.М Фінанси підприємств. - Київ: Підручник, КНЕУ,2000р. – 625с.

47. Поддерегін А.М. Фінанси підприємств. - Київ: ідручник, КНЕУ,2004р. –

Поддерегін А.М. Фінансовий менеджмент. - Київ: Підручник, КНЕУ, 2005р. – 590с.

48.Покропивний С.Ф. Економіка підприємства. - Київ: Навчальний посібник, КНЕУ, 2001р. – 643с.

49.Положення про Державне казначейство України: Постанова Кабінету Міністрів України від 21.12.2005 №1232. // Казна. - №1-2.

50.Положення про єдиний казначейський рахунок, затверджене наказом Державного казначейства України від 26.06.2002 р. № 122.

51.Полозенко Д., Видатки бюджету на розвиток людського капіталу.//Фінанси України.2006.-4.- С.15-23.

52.Порядок казначейского обслуговування місцевих бюджетів, затверджений наказом Державного казначейства України від 04.11.2002 №205

53.Порядок обліку зобов”язань розпорядників бюджетних коштів в органах Державного казначейства України, затверджений наказом ДКУ від 09.08.2004 №136

54.Постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження норм та розміру відшкодування витрат в іноземній валюті на місяць працівникам дипломатичної служби, направленим у довготермінове відрядження" від 04.03.2004р. N261.

55. Постанова Кабінету Міністрів України "Про перелік та граничні обсяги витрат,пов'язаних виключно з організацією та проведенням благодійного гастрольного заходу" від 15 січня 2004 р. N 34.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6