Згідно «Лондонському кодексу поводження», виданим у 1990 р. Банком Англії (Bank of England) і Асоціацією британських банкірів (BBA), для банків, що здійснюють операції з валютою, ліміт відкритої валютної позиції не встановлюється, а розраховується показник загальної суми коштів банку (достатність капіталу банку для проведення валютних операцій), яку необхідно зарезервувати для покриття можливих ризиків під час проведення усіх видів валютних операцій. Цей показник складається з:

1) коштів на покриття можливих збитків від валютних операцій, виходячи з максимальної суми фактичних збитків за 10-денний період протягом останніх 5 років;

2) сум, розрахованих за нормативом 8% від вартості:

- відкритої валютної позиції банку;

- всіх опціонів, проданих банком;

- відкритої валютної позиції стосовно банківських металів.

Серед методів страхування валютних ризиків необхідно назвати такі:

1. Структурне збалансування активів, пасивів, кредиторської і дебіторської заборгованості.

2. Зміна термінів платежів (leads and lags).

3. Форвардні контракти.

4. Операції «своп».

5. Опціонні контракти.

6. Фінансові ф’ючерси.

7. Кредитування й інвестування в іноземній валюті.

8. Реструктуризація валютної заборгованості.

9. Рівнобіжні позики.

10. Лізинг.

11. Дисконтування вимог в іноземній валюті (форфейтинг).

12. Використання валютних коштів.

13. Здійснення платежів за допомогою зростаючої валюти.

14. Самострахування.

В економічній практиці зазначені методи часто переплітаються між собою, а окремі фінансово-кредитні установи використовують, як правило, не один, а одночасно кілька методів. При цьому методи 2, 3, 4, 5, 6 і 11 використовуються переважно при короткостроковому страхуванні, а 7, 8, 9, 10, 13 і 14 – при довгостроковому. Методи 1 і 12 можна використовувати в обох випадках, а методи 9 і 13 можуть застосовуватися тільки підприємствами, що мають закордонні філії.

Останнім часом у вітчизняній економічній літературі широко обговорювалася проблема забезпечення державного страхування окремих видів валютних ризиків, зокрема іноземних кредитів під гарантію Уряду і т.д. Але практично це питання ще далеке від рішення, хоча широко відомий досвід інших країн, що ввели державні програми страхування валютних ризиків експортерів. Як правило, під державне страхування попадають тільки експортні валютні кредити терміном більш 2 років, тобто в перші два роки валютні ризики експортерів державою не страхуються. Так приміром, у Японії, Німеччині, Бельгії і деяких інших країнах страхуються тільки збитки, що виникають як наслідок коливань валютного курсу більш 3% (у Франції – 2,25%). Якщо експортер зазнає збитків, то частина їхньої суми відшкодовується державою. Коли ж у результаті коливань валютних курсів понад установлений відсоток експортер дістає прибуток, то відповідна її частина перераховується державі.

Через недостатній розвиток фінансово-кредитної і банківської систем, недосконалості вітчизняного законодавства для українських підприємців і банкірів спектр методів страхування поки ще обмежений, і головними серед них є: правильний вибір валюти платежу, регулювання валютної позиції, валютні застереження, конверсійні й арбітражні операції. Але слід зазначити, що з часом коло використовуваних методів розширюється. Останнім часом замічені спроби використання на вітчизняному фінансовому ринку опціонів, фінансових ф’ючерсів, здобувають популярність лізингові договори і т.д.

У практичній діяльності вітчизняних підприємств найбільш поширене використання валютних застережень, своєрідну форму яких ми спостерігаємо дуже часто у виді визначення, усупереч законодавству, ціни товарів в умовних одиницях, що практично значить установлення її в доларах США.

Валютне застереження – це умова, відповідно до якого сума платежу повинна переглядатися в тій же пропорції, що і зміна курсу валюти платежу щодо валюти застереження. Валютне застереження рівного ризику підвищує межу коливань валютних курсів, а тому і період розрахунків може бути більш тривалим. Розрізняють застереження прямі, мультивалютні, усереднені, на базі СДР чи ЄВРО.

Пряме валютне застереження застосовується в тому випадку, коли валюта ціни і валюта платежу сходяться, але сума платежу, обговорена в контракті, залежить від зміни курсу валюти, так називаної валюти застереження.

Усереднене валютне застереження застосовується в тому випадку, коли ціна товару (контракту) зафіксована в стійкій, найбільш розповсюдженій в міжнародних розрахунках валюті (долар, марка, фунт, франк), а платіж здійснюється в іншій валюті, як правило – у національній.

Мультивалютне застереження базуються на корекції суми платежу пропорційно зміні курсу валюти платежу, але не до однієї валюти, а до певним чином підібраному «кошику» валют, курс яких розраховується за визначеною методикою як середньозважена величина: наприклад, на основі середньоарифметичного відсотка відхилень курсів кожної з валют «кошика» від базового рівня чи на основі зміни середньоарифметичного курсу визначеного заздалегідь набору валют. Фактично мультивалютні («кошикові») валютні застереження були основою формування удосконалених застережень на базі СДР і ЄВРО, що зараз на практиці використовуються значно частіше.

Посилення валютної нестабільності змушує корпорації, банки, фінансові установи прибігати до централізації керування валютними ризиками на рівні корпорації чи банку. Наприклад, французька автомобільна корпорація «Пежо» ще в 1981 р. утворила спеціалізовану компанію, що здійснює всі платежі і фінансові операції корпорації. Що стосується кожної з іноземних валют, по яких ведуться розрахунки, визначається непокрита (чиста) позиція під ризиком, що страхується тим чи іншим способом. Взаємний залік ризиків по активах і пасивах, що називають «метчінгом», у цьому випадку стає самим ефективним методом обліку й оцінки валютних ризиків. Разом з методом взаємного заліку в межах корпорації використовується і метод «неттинг», сутність якого полягає в скороченні кількості валютних угод, їхньому збільшенні і утвердженням дій усіх підрозділів. Цей метод також можна розглядати як форму централізації керування валютними ризиками, що дозволяє зменшити операційні витрати, знизити рівень ризику і відповідальність дочірніх компаній.

Використання широкого спектра методів самострахування дозволяє уникнути можливих збитків від валютних спекуляцій і організувати діяльну систему менеджменту валютного ризику на конкретному підприємстві. Застосування зовнішніх методів керування валютним ризиком базується переважно на використанні визначених інструментів банківської діяльності. Найбільшого поширення у світовій практиці придбали термінові валютні операції: форвардні, опціонні і ф'ючерсні, котрі широко використовуються на міжбанківському ринку, валютних, фондових і опціонних біржах. На українському валютному і фінансовому ринках такі методи страхування валютного ризику тільки починають упроваджуватися.[2]

Аналіз масштабів ризику не означає простого підрахунку ступеня ризику в грошовому вираженні. Він повинен включати економічний аналіз перспектив з оцінкою величини можливої зміни. Крім того, необхідно кількісне визначення ризику для випадку, якщо хеджування взагалі не застосовується. Знання того, коли хеджування необхідне, а коли – ні, так само важливо, як знання методів хеджування.

Рішення про те, здійснювати хеджування чи ні, повинне бути засноване на порівняльному аналізі величини ризику і розміру капіталу економічної одиниці (наприклад, фірми), що піддається цьому ризику. Наприклад, якщо ризик невеликий, а фірма велика, керівництво може вирішити, що хеджування недоцільно. Якщо рішення про хеджування прийнято, необхідно уточнити, на якому ринку воно буде здійснюватися. Це може бути зроблене за допомогою аналізу кореляції зміни ціни інструмента спот, підданого ризику, і відповідного ф'ючерсного контракту чи інструмента. Придатний рівень кореляції залежить від обачності конкретного керівника. Наприклад, у тих випадках, коли мінливість цін (волатильність) інструмента спот висока, здійснювати хеджування з низькою кореляцією більш вигідніше, ніж не здійснювати взагалі.[4]

3 КЕРУВАННЯ ВАЛЮТНИМИ РИЗИКАМИ

3.1 Хеджування

Хеджування – це загальний термін, використовуваний для опису дій по мінімізації фінансових ризиків. Одним з таких ризиків є валютний ризик, тому будь-які дії, направлені на мінімізацію валютного ризику називаються хеджуванням.

Хеджер – це особа чи компанія, що усувають ризик шляхом відкриття тимчасової позиції на одному ринку і протилежної позиції на іншому, але економічно зв'язаному ринку, такому, як ф'ючерсний чи ринок забалансових інструментів. Комісія з ф'ючерсної торгівлі (CFTC – Commodity Futures Trading Commission) США дала офіційне визначення хеджування, у якому підкреслено, що дійсний хедж із використанням ф'ючерсних контрактів повинний включати позиції по ф'ючерсних контрактах, що економічно пов'язані з касовою позицією і призначені для зниження ризиків, що виникають у ході звичайних комерційних операцій даної компанії.

Товарні ринки виявилися тією областю, що першою стимулювала потребу в інструментах хеджування, оскільки ціни на товари коливаються в широких межах і непередбаченим образом. З початку 1970-х років, після багатьох десятиліть відносної стабільності процентних ставок останні знайшли тенденцію не тільки до росту, але і до зростаючої нестійкості. Зміни цін відбуваються швидко і найчастіше різко; вони викликаються дійсними чи передбачуваними змінами факторів, що визначають ціну, і подібні зміни звичайно частіше розглядають як ризик краху, ніж сприятливу можливість для одержання прибутку.

Є два фундаментальних критерії, які необхідно враховувати при хеджуванні: по-перше, цінова перспектива і, по-друге, економічна доцільність хеджування. Це можна розглядати як процес керування ризиком, що включає прийняття рішень про те, коли і як використовувати для хеджування фінансові ринки (наприклад, ф’ючерсів) і чи використовувати взагалі. Переваги хеджування залежать від кваліфікації осіб, що приймають ці рішення.[4]

Іншими словами, хеджування являє собою «дію по конвертації активів, деномінованих в іноземній валюті, у найбільш прийнятну для даної угоди валюту».

Валютна експозиція виникає як при короткострокових боргах (імпортер, що купує товари й оплачує їх у валюті країни-постачальника, буде мати експозицію до цієї валюти), так і при довгострокових боргах (компанія, одержуючи позичку в іноземній валюті, буде знаходитися в експозиції до валюти позички).

Варто підкреслити, що покривати ці ризики необов'язково, якщо тільки банк не наполягає на тому, щоб клієнт одержав покриття. Фірми, що займаються експортом чи імпортом, можуть ризикувати або спекулювати в надії на сприятливу зміну валютних курсів, що забезпечує спекулятивний прибуток. Однак банк може не дозволити своїм клієнтам спекулювати при наданні яких-небудь послуг клієнту (наприклад, наданні кредиту) він може наполягати на чесному покритті частини ризиків шляхом форвардного валютного і/чи страхового покриття і т.д. Банки добре знають, що ризики, яким піддаються клієнти при спекулюванні на змінах валютних курсів, можуть обернутися витратами для банку.

Тому що хеджування (стратегія керування ризиком) є процесом зменшення можливих втрат, то компанія може приймати рішення хеджувати усі ризики, не хеджувати нічого або ж хеджувати що-небудь вибірково. Вона також може спекулювати, будь то усвідомлено чи ні.

Відсутність хеджування може мати дві причин. По-перше, фірма може не знати про ризики або можливостях зменшення цих ризиків. По-друге, вона може вважати, що обмінні курси чи процентні ставки будуть залишатися незмінними чи змінюватися на її користь. У результаті компанія буде спекулювати: якщо її очікування виявляться правильними, вона виграє, якщо ні – вона понесе збитки.

Хеджування всіх ризиків – єдиний спосіб їх цілком уникнути. Однак фінансові директори багатьох компаній віддають перевагу вибірковому хеджуванню. Якщо вони вважають, що курси валют чи процентні ставки зміняться несприятливо для них, то вони хеджують ризик, а якщо рух буде на їх користь – залишають ризик непокритим. Це і є, по суті, спекуляція. Цікаво помітити, що прогнозисти-професіонали звичайно постійно помиляються у своїх оцінках, однак співробітники фінансових відділів компаній, що є «аматорами», продовжують вірити у свій дарунок передбачення, що дозволить їм зробити точний прогноз.

Одним з недоліків загального хеджуванняя (тобто зменшення всіх ризиків) є досить істотні сумарні витрати на комісійні брокерам і премії опціонів. Вибіркове хеджування можна розглядати як один зі способів зниження загальних витрат. Інший спосіб – страхувати ризики тільки після того, як курси чи ставки змінилися до визначеного рівня. Можна вважати, що в якомусь ступені компанія може витримати несприятливі зміни, але коли вони досягнуть припустимої межі, позицію слід цілком хеджувати для запобігання подальших збитків. Такий підхід дозволяє уникнути витрат на страхування ризиків у ситуаціях, коли обмінні курси чи процентні ставки залишаються стабільними чи змінюються в сприятливу сторону.[5]

Витрати на хеджування можна розділити на дві категорії: першу – витрати на виконання угод і другу – трансакціонні витрати. Витрати на виконання угод відбиті в різниці між цінами покупця і продавця на ринку. Крім того, є потенційні втрати внаслідок несприятливих змін. Трансакціонні витрати включають комісійні брокерам і альтернативні витрати, пов'язані з неотриманням відсотків по грошам, внесеним як маржа. Базисний ризик може бути розрахований потенціалом недосконалої цінової кореляції. Його необхідно додати до витрат на угоди, вираженим у вигляді відсотка від основної суми, що підлягає хеджуванню. Якщо хеджування здійснюється з використанням опціонів, то премія опціону повинна бути включена у витрати на хеджування.[4]

3.2 Форвардні валютні контракти

Найбільш розповсюдженим способом покриття валютного ризику є купівля чи продаж іноземної валюти з постачанням у майбутньому. Форвардна купівля ґрунтується на договорі закупівлі-продажу іноземної валюти за обмінним курсом, обговореним в момент укладення угоди, у визначений термін у майбутньому чи протягом деякого майбутнього періоду. Подібним чином відбувається і форвардна продаж. Цей метод цілком виключає невизначеність щодо того, наприклад, скільки будуть складати суми майбутніх платежів і надходжень у національній валюті.

Ринок форвардних валютних контрактів є невід'ємною складовою світового валютного ринку ще від початку 80-х років. Уперше форвардні угоди почали використовувати лондонські банки в міжбанківських операціях з євровалютами. У 1985 році Асоціація британських банкірів (BBA) вже видала правила, щодо регулювання угод на міжбанківському валютному ринку (FRABBA terms), якими дотепер керуються банки за укладення форвардних контрактів.

Форвардні валютні контракти дозволяють торговцю, що знає, що в майбутньому йому буде потрібно купити чи продати іноземну валюту, виконати покупку або продаж по визначеному обмінному курсу. Торговець буде знати заздалегідь, скільки місцевої валюти він повинен одержати (якщо він продає іноземну валюту банку) чи виплатити (якщо він купує валюту в банку). У такий спосіб він захищає себе від ризику коливань валютних курсів на період між моментом укладення форвардного контракту і моментом купівлі чи продажу іноземної валюти якийсь час по тому.

Захист від несприятливих змін валютних курсів – реальна перевага форвардних валютних контрактів над угодами «спот».

Необхідно вміти давати точне визначення форвардному валютному контракту.

Форвардний валютний контракт – це:

- негайний, нерозривний і обов'язковий контракт між банком і його клієнтом

- на купівлю чи продаж визначеної кількості зазначеної іноземної валюти

- за курсом обміну, зафіксованим під час укладення контракту,

- для виконання (тобто доставки валюти і її оплати) у майбутньому часі, зазначеному в контракті. Цей час являє собою конкретну дату або період між двома конкретними датами.

У цьому визначенні є кілька важливих моментів, які необхідно чітко усвідомити:

1) Це нерозривний і обов'язковий контракт. Після його укладення клієнт не може відмовитися від контракту. Він повинен купити або продати іноземну валюту, зазначену в контракті.

2) Це контракт на конкретну суму в іноземній валюті. Клієнт не може вибрати для купівлі чи продажу суму, більшу або меншу зазначеної в контракті.

3) Контракт повинен бути виконаний у конкретну дату (або ж у випадку опціонних контрактів – між двома конкретними датами) у майбутньому. Клієнт не може віддалити або наблизити дату виконання форвардного контракту.

Варто підкреслити, що після укладення форвардний валютний контракт стає обов'язковим. Банк повинен наполягати на тому, щоб клієнт дотримувався його, оскільки якщо цього не відбувається, то банк піддається експозиції до цієї валюти.

«Якщо банк укладає нерозривну угоду про купівлю чи продаж іноземної валюти клієнту в майбутньому, то він вступає в угоду не тільки з клієнтом, але і з зовнішнім валютним ринком. Це означає, що банк повинний забезпечувати покриття по будь-якій форвардній контрактній угоді, що він укладає з клієнтом або з декількома клієнтами на валютному ринку шляхом зрівноважування усіх своїх угод. «Позиція» дилера наприкінці будь-якого конкретного дня чи періоду повинна завжди бути урівноваженою. Це означає, що продажі і купівлі балансуються... якщо з якої-небудь причини клієнт не може (чи не бажає) виконати умови контракту, то банк повинен, не дивлячись ні на що, виконати умови контракту, що він уклав на ринку. Тому банк зобов'язаний вимагати у клієнта дотримання умов його угоди...» («Banking World», лютий 1984 р.).[5]

Навіть якщо у клієнта немає іноземної валюти для продажу банку або ж він більше не має потреби у валюті, на купівлю якої уклав контракт із банком, банк повинен наполягати на виконанні цього контракту. Тому умови форвардного контракту є твердими, і, якщо клієнт не може виконати ці умови, банк повинен розпорядитися або «закрити», або «продовжити» форвардний контракт клієнта, він не повинен дозволяти клієнту піти, не виконавши своїх зобов'язань.

Фіксовані й опціонні контракти.

Форвардний валютний контракт може бути або фіксованим, або опціонним.

Фіксований форвардний валютний контракт – це контракт, що повинен бути виконаний у конкретну дату в майбутньому.

Опціонний форвардний контракт на вибір клієнта може бути виконаний або:

- у будь-який момент, починаючи від дати укладення контракту до конкретної дати його виконання;

- протягом періоду між двома конкретними датами.

При укладенні опціонних контрактів клієнт має певну можливість вибору дати виконання. Форвардний валютний опціонний контракт не надає клієнту права не виконувати його. (Це відрізняє форвардний валютний опціонний контракт від чистих валютних опціонів.)

Ступінь форвардного покриття.

Форвардний валютний контракт забезпечує покриття валютних ризиків на період між датами укладання і виконання контракту. Тому що форвардні контракти є терміновими контрактами міжбанківського валютного ринку, то терміни форвардних контрактів стандартизовані і, як правило, не перевищують 12 місяців. Найбільш поширеними є контракти на 1, 2, 3, 6 і 12 місяців. На практиці ці періоди позначаються: 1М, 2М, 3М и т.д.

Форвардні контракти звичайно укладаються на основі календарного місяця. Наприклад, від 1-го числа якого-небудь місяця до 1-го числа іншого місяця, чи від 5-го до 5-го, від 20-го до 20-го і т.д. Але тому що форвардний ринок є міжбанківським, останнім часом банки, крім стандартних термінів, самостійно використовують так звані короткі дати – short dates (до одного місяця) і ламані дати – broken dates (більш місяця), що не сходяться зі стандартними термінами. Однак ринок таких дат вважається менш ліквідним, ніж ринок зі стандартизованими термінами, а тому угоди мають разовий характер за домовленістю сторін.

Дата валютування за форвардним контрактом є датою (чи самою останньою датою), коли контракт повинен бути виконаний і повинна відбутися фактична доставка й обмін валют. Вона повинна розглядатися як дата спот плюс період, що покривається цим форвардним контрактом.

Валютний ризик для експортера чи імпортера з'являється тоді, коли підписаний контракт на продаж чи купівлю товару або послуг, а не під час оформлення рахунка-фактури для платежу. Тому форвардне покриття повинне бути обране імпортером/експортером під час укладення торгового контракту.

Основне призначення форвардних валютних контрактів – забезпечення надійного страхування майбутніх платежів або надходжень за зовнішньоторговельними контрактами. Наприклад, металургійне підприємство, експортуючи свою продукцію, розрахунки веде в доларах США, а устаткування й обладнання закуповує за німецькі марки. Якщо відомий чіткий графік постачання товарів, надходжень і платежів, то підприємство може застрахувати свій валютний ризик від змін курсу американського долара до німецької марки, підписавши угоду про купівлю німецьких марок за американські долари в майбутньому, з огляду на дату купівлі устаткування або обладнання. За таких умов менеджери підприємства мають чітку інформацію, що стосується майбутніх витрат і можуть формувати відповідну стратегію фінансового менеджменту. Використання форвардних контрактів дає можливість визначити вартість і ефективність експортних чи імпортних операцій, нейтралізуючи можливі коливання курсів.

Останнім часом форвардні угоди широко використовуються і для неторгових операцій, пов'язаних із рухом капіталів: кредитування іноземних філій, вкладення інвестицій, придбання цінних паперів емітентів і т.д.

Фінансовий зміст форвардного контракту полягає в купівлі чи продажу однієї валюти в обмін на іншу, виходячи з інтересів покупця (продавця), з метою одержання прибутку чи запобігання збиткам.

Специфікою форвардного ринку є те, що форвардні валютні курси, на відміну від інших видів угод, безпосередньо не фіксуються, а розраховуються. Маркет-мейкери та професійні дилери оперують показниками, вираженими у вигляді десятитисячної частини валютного курсу, що відображають різницю між курсом «спот» і курсом «форвард». Ці показники називають форвардною маржею (спред, пункти, піпи) і на практиці здійснюються котирування не курсів, а відповідних різниць.

Форвардний валютний курс розраховується на момент укладення контракту і складається з поточного курсу (срот-курсу) і форвардної маржі, що може виступати у вигляді премії чи знижки (дисконту). Якщо форвардний курс валюти вище поточного, то для його визначення до спот-курсу додається форвардна премія. Якщо ж форвардний курс нижче поточного, він визначається відніманням від значення спот-курсу форвардної знижки (дисконту).

Головними причинами котирування премій і знижок, а не форвардних курсів, є наступні:

1) форвардні спреди можуть тривалий час залишатися незмінними, тоді як курси «спот» постійно змінюються, а тому в розрахунки форвардних курсів необхідно вносити значно більше змін;

2) форвардні контракти укладаються на різні терміни, а тому значно простіше користатися спредами, ніж постійно визначати форвардні курси;

3) нетто-позиції банку щодо строкових валютних операцій ведуться різними торговцями, на відміну від нетто-позиції банку на умовах «спот»;

4) форвардні пункти є наслідком різниці у відсоткових ставках, але оскільки відсоткові ставки визначаються не так швидко, як спот-курси, доцільніше проводити котирування саме форвардних пунктів.

На практиці з метою розрізнення премії або знижки їх часто записують, відповідно зі знаком «плюс» чи «мінус», але дилер завжди безпомилково визначить премію чи знижку, якщо знак і не буде вказано. Це пояснюється тим, що курс покупця завжди нижче курсу продавця. Тому, коли показники форвардної маржі (спред) наведені в порядку зростання (наприклад, 150 – 200 або (-100) – (-20) ), то мова йде про форвардну премію. У випадку, якщо спред наводиться в порядку зниження (наприклад, 220 – 100 або (-50) – (-180) ), то дилер повинен враховувати цей спред як форвардну знижку (дисконт).

Окрім того, варто мати на увазі, що курси «форвард» відрізняються від курсів «спот» значно більшим абсолютним значенням показника маржі – різниці між курсом продажу та курсом купівлі. Це пояснюється специфікою банківської операції «форвард», що одночасно є і формою страхування валютних ризиків. Що триваліший термін форвардного контракту, тим вище буде рівень валютного ризику, а тому більшим буде і розмір форвардної маржі.

У професійній термінології для визначення форвардного курсу використовують курс «аутрайт» (outright). Це означає, що покупець хоче у майбутньому придбати певну суму валюти (або продавець – продати) без проведення додаткових операцій або укладення додаткових угод. Цей термін використовується з метою запобігання плутанини в розумінні умов форвардної операції, коли мова йде про одну просту форвардну операцію на відміну від більш складної комбінації, пов'язаної з одночасним здійсненням строкової і поточної операцій (операції «своп»).

Розмір форвардної премії (П) чи дисконту (Д) можна представити у вигляді формули.

Для розрахунку премії чи дисконту при визначенні курсу «аутрайт» на купівлю валюти вона буде такою:

П(Д) куп.= К с.куп.*(Сд.в.-Скр.б.)*Т/360*100+(Скр.б.*Т),

де П(Д)куп. – премія (або дисконт) для форвардного курсу купівлі певної валюти;

Кс.куп. – спот-курс купівлі певної валюти;

Сд.п. – відсоткова ставка за міжбанківськими депозитами для котирувальної валюти;

Скр.б. – відсоткова ставка за міжбанківськими кредитами для базової валюти (база котирування);

Т – термін у днях, що на нього розраховується форвардний курс. (Для більшості валют, окрім фунта стерлінгів і бельгійського франка, приймається: 12 місяців = 360 днів, 9 місяців = 270 днів, 6 = 180 днів і т.д. для фунта стерлінгів, бельгійського франка і деяких інших валют розрахунки здійснюються виходячи з календарної тривалості відповідного періоду.)

Премію (дисконт) валютного курсу «аутрайт» на продаж валюти можна розрахувати по формулі:

П(Д)пр.=Кс.пр.*(Скр.в.-Сд.б.)*Т/360*100+(Сд.б.*Т),

де П(Д)пр. – премія (дисконт) для форвардного курсу на продаж певної валюти;

Кс.пр. – спот-курс продажу валюти;

Скр.в. –відсоткова ставка за міжбанківськими кредитами для даної валюти;

Сд.б. –відсоткова ставка за міжбанківськими депозитами для базової валюти.

Тоді курс «аутрайт» на купівлю чи продаж валюти можна визначити:

Кф.куп.=Кс.куп.+П(-Д),

де Кф.куп. – курс «аутрайт» на купівлю певної валюти;

Кс.куп. – спот-курс на купівлю валюти;

П – премія;

Д – дисконт.

Аналогічно на курс «аутрайт» продажу валюти.

У світовій практиці для визначення показників форвардної маржі найчастіше використовують ставки ЛІБОР і ЛІБІД для відповідних валют або відсоткові ставки за євровалютами. Також у світовій практиці форвардні курси періодично публікуються у фінансових виданнях, зокрема у «Financial Times» та на сторінках агентства REUTERS. Ці дані використовуються валютними дилерами для котирування відповідних валютних курсів.

Важливе значення для укладання і здійснення форвардних контрактів має чітке визначення тривалості угод у робочих днях. Якщо вважати датою укладення угоди 5 квітня, то датою розрахунків для одномісячної угоди буде: 06.04.+30 днів+2 робочі дні (тобто 30 днів+ термін виконання угоди «спот»).[2]

Форвардний валютний контракт являє собою найбільш важливий метод одержання покриття проти ризиків, якщо фірма не бажає спекулювати на обміні іноземної валюти. Форвардні контракти дають експортеру або імпортеру чітке уявлення про його майбутні потоки готівки, і, звичайно, вони усувають можливість спекулятивного прибутку так само, як вони усувають невизначеність і можливість втрат від спекуляції.

Але усе ще існують деякі ризики, пов'язані з форвардним контрактом.

1) Для банку. Клієнт може не виконати свою частину контракту або буде не в змозі виконати його через відсутність грошей. У цій ситуації банк:

- не може продати валюту, що клієнт був зобов'язаний купити за контрактом;

- не може купити валюту, що клієнт був зобов'язаний продати за контрактом.

В обох випадках, оскільки банки звичайно «не займають відкриту позицію» по форвардних валютних контрактах (тобто не беруться продати більше валюти за форвардним курсом, ніж купити її, чи купити більше, ніж умовилися продати), то їм доведеться продати (купити) валюту, що клієнт не купив (не продав), де-небудь на ринку по обмінним курсам, дійсним на цей час. Це може призвести банк до збитків.

2) Для клієнта. Оскільки форвардний контракт є обов'язковим, і, якщо клієнт знайде, що не може виконати свої зобов'язання (або через те, що платежі, що повинні надійти від закордонного покупця, не вдається одержати, або платежі, що покладаються закордонному постачальнику, більше не вимагаються), він попросить банк закрити цей контракт. Це може викликати збитки (хоча є шанс дістати прибуток, у залежності від курсів «спот» на дату закриття контракту).

Багато банків резервують частину ліміту кредиту клієнту через ризик виникнення необхідності закриття контракту. Вони вибирають цифру 20% (чи, що менш консервативно, 10%), у залежності від того, як вони оцінюють частину вартості форвардного контракту, на яку може бути дебетований рахунок клієнта у випадку закриття.[5]

Тут також відіграє роль якою є дана валюта: твердою чи слабкою.

Тверда валюта являє собою валюту, для якої очікується, що її вартість залишиться стабільною чи зросте стосовно інших валют.

Слабка валюта являє собою валюту, для якої очікується зменшення вартості стосовно інших валют. Звичайно, будь-які прогнози можуть виявитися не точними.

3.2.1 Нові форми форвардних контрактів

Як ми змогли переконатися, використання форвардних угод для хеджування валютних ризиків має багато переваг. Однак існують і недоліки такої схеми страхування. Головний з них полягає в тому, що угоди укладаються на міжбанківському ринку, а не на біржовому, як ф'ючерсні контракти, і тому відповідальність за виконання таких угод цілком лягає на учасників конкретної угоди. І якщо один з учасників угоди не зможе виконати ці умови у повному обсязі, то інший зазнає значних збитків.

Що відбудеться, якщо клієнт не зможе виконати форвардний контракт?

Наприклад, імпортер може зіткнутися з тим, що:

- постачальник не в змозі доставити товари відповідно до вимог, тому імпортер відмовляється прийняти товари і не погоджується оплачувати їх;

- постачальник відправив менше товарів, ніж очікувалося, можливо через скорочення постачань, тому імпортер платить за них менше;

- постачальник спізнився з постачанням, тому імпортер повинен оплачувати товари пізніше.

У кожній з цих ситуацій імпортер не хоче купувати іноземну валюту в банку, з яким за умовами форвардного валютного контракту він узгодив цю купівлю.

Експортер може потрапити в аналогічні ситуації: або взагалі не одержати платежу, або одержати більшу чи меншу суму, ніж очікувалося спочатку, або одержати очікувану суму, але з деякою затримкою. У цих ситуаціях експортер не в змозі продати своєму банку частину чи всю іноземну валюту, зазначену в умовах форвардного контракту.

Банківська позиція полягає в тім, що якщо клієнт не може виконати форвардний валютний контракт, банк повинен змусити клієнта зробити це.

1) Якщо клієнт уклав контракт із банком на купівлю валюти, але потім не зміг доставити цю валюту в банк, то банк може:

- продати валюту клієнту за курсом «спот» (коли наступить термін виконання контракту);

- купити валюту назад за умовами форвардного валютного контракту.

2) Якщо клієнт уклав контракт із банком на продаж йому валюти, то банк може:

- продати клієнту зазначену суму валюти за курсом «форвард»;

- негайно купити непотрібну валюту назад за курсом «спот».

Таким чином, банк дає можливість клієнту виконати його частину форвардного валютного контракту, продавши або купивши недостатню валюту за курсом «спот». Ці угоди відомі як закриття форвардного валютного контракту.

Якщо клієнт уклав контракт на купівлю валюти у свого банку по форвардному валютному контракту, але валюта йому не знадобилася, банк повинен закрити контракт, продавши валюту за курсом «форвард» і негайно купити її знову за банківським поточним курсом купівлі «спот».

На практиці банк звичайно виконує на поточному рахунку клієнта один запис, що вказує на різницю між двома угодами. Цей запис може бути дебетовий чи кредитовий, оскільки різниця між курсом «форвард» і курсом «спот» може принести клієнту або збиток, або прибуток у момент закриття.

Таким чином, закриття – це завершення форвардного валютного контракту, якщо інший учасник контракту (клієнт) або не може, або не бажає виконати свої зобов'язання за цим контрактом.

Закриття може бути повним або частковим.

Повне закриття відбувається, коли клієнт виявляє, що:

-він не може одержати іноземну валюту, котру він за контрактом повинен продати банку;

- йому більше не потрібна іноземна валюта, котру він за контрактом повинен купити в банку.

Часткове закриття банк робить, коли клієнт виявляє, що:

-він не може одержати повну суму іноземної валюти, котру він за контрактом повинен продати банку;

- йому більше не потрібна вся іноземна валюта, котру він повинен за контрактом купити у банка.

З метою запобігання подібних ситуацій або їх уникнення використовують додаткові методи страхування, що останнім часом набувають дедалі більшого поширення. Це, зокрема:

а) продовження терміну форвардного контракту;

в) використання форвардних опціонів з відкритим терміном виконання;

с) використання форвардних опціонів з перехресними датами;

d) використання валютних контокорентів;

e) укладення непрямих форвардних контрактів;

f) забезпечення валютного покриття;

g) використання форвардних крос-курсів;

h) використання угод форвард-форвард;

i) використання форвардних контрактів з опціоном анулювання (FOX);

k) використання угод про форвардну відсоткову ставку.[2]

a) Продовження форвардних контрактів.

Може виникнути наступна ситуація: форвардний валютний контракт підходить до свого завершення, а клієнт ще не одержав очікувану валюту від закордонного покупця або ще не повинен оплатити закордонному продавцю. Клієнт ще хоче купити або продати узгоджену суму валюти за форвардним контрактом, але він бажає продовжити («ролл-овер») термін доставки валюти за цим контрактом.

У такій ситуації клієнт може:

1) попросити банк закрити старий контракт за відповідним курсом «спот» і відкрити новий контракт на додатковий період з курсом, обчисленим звичайним шляхом;

2) попросити банк продовжити контракт, змінивши банківський курс продажу або купівлі в цьому контракті.

Отже, які наслідки продовження форвардного валютного контракту?

1) Як і закриття, продовження форвардного контракту дозволяє банку захистити свою позицію на зовнішніх валютних ринках і тому:

- якщо первісний форвардний контракт був на продаж валюти банком, тепер він застосує свій курс купівлі «спот» на дату продовження (як і при закритті);

- якщо первісний форвардний контракт був на купівлю валюти банком, тепер він застосує свій курс продажу «спот» на дату продовження (як і при закритті).

Банк звичайно робить запис у національній валюті на поточному рахунку клієнта на цю дату, величина, зазначена у запису, дорівнює різниці між курсом «форвард» з первісного форвардного контракту і курсом «спот» закриття, тобто рахунок клієнта буде кредитуватися за наявністю прибутку або дебетуватися за наявністю збитку (так само, як і при закритті).

2) продовження відрізняється від закриття тим, що банк повинен укласти новий форвардний валютний контракт із клієнтом за курсом, що трохи більш сприятливий для клієнта, ніж при звичайному форвардному валютному контракті. Це робиться шляхом:

- застосування поточної премії або дисконту продажу до курсу купівлі «спот», коли продовження передбачає продаж валюти банком;

- застосування поточної премії або дисконту купівлі до курсу продажу «спот», коли продовження передбачає купівлю валюти банком.

Це відомо як «діагональне правило», тобто курс «форвард», застосовуваний при продовженні форвардного контракту, визначається в такий спосіб:

Курс продажу «спот» Курс купівлі «спот»

Премія або дисконт Премія або дисконт

продажу купівлі

Іншими словами ми можемо визначити курс для продовження форвардного валютного контракту в такий спосіб.

1) Якщо це контракт на продаж банком (і на купівлю клієнтом):

- банківський курс купівлі «спот» на дату продовження (у підсумку це курс, за яким банк повинен був би закрити контракт якби він не був продовжений);

- мінус премія до банківського курсу продажу (чи плюс дисконт до курсу продажу) за період продовження контракту (наприклад, якщо контракт був продовжений на один місяць, то буде відніматися одномісячна форвардна премія до курсу продажу або додаватися дисконт).

2) Якщо це контракт на купівлю банком (і на продаж клієнтом):

- банківський курс продажу «спот» на дату продовження (курс, за яким банк повинен був би в противному випадку закрити цей контракт);

- мінус премія до банківського курсу купівлі або плюс дисконт за період продовження контракту.

Важливо пам'ятати, що при продовженні форвардного контракту банк дає клієнту більш сприятливий курс обміну, ніж при закритті, що випливає з діагонального правила.

Підсумовуючи, можна сказати, що коли продовжується форвардний валютний контракт:

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6