Будівництво атеїстичного суспільства передбачало перехід до секулярної моделі, основою якої є конституційна заборона будь якої релігії. Напередодні ІІ світової війни більшовицька політика Москви наблизилась до можливості утворити систему секулярної монополії. Однак, ці плани не були реалізовані, на нашу думку, саме тому, що радянська влада у даний період розглядала церкву, як один з засобів “патріотичного” виховання народу, що мало неабияке значення у ході ведення війни. Проте, неможливість заборонити релігію конституційно, не застрахувала УРСР від майже повного знищення організованої (інституціоналізованої) релігії.

У 1939 р. відбувається зміна курсу церковної політики сталінського режиму пов'язана з окупацією західних областей України і Білорусії. Російська Православна Церква Московського Патріархату починає використовуватись державою для радянізації та інтеграції церков на окупованій території та реалізації планів “возз'єднання” УГКЦ з РПЦ МП. [63, C. 140] У доповіді на Архіпархіарному Соборі 1941 р. єпископ Йосиф Сліпий вказував : "Ціла акція, розвинена незєдиненою єрархією на Західній Україні і Білорусі свідчить, що вона має тихий дозвіл і поміч від НКВД...Її уживає влада для розбиття нашої католицької церкви". [12, C. 355] На приєднаних західноукраїнських землях радянська влада повела планову антирелігійну роботу проти УГКЦ. До безбожницької кампанії активно підключились комуністична партія, комсомол, преса. Суть цієї акції було висловлено у статті “Церковь в Заданих областях України”, опублікованої в органі войовничих безбожників журналі “Антирелигиозник”. У статті гнівно таврувалися Церква і духовенство, які оголошувались ворогом народу та отримали офіційну оцінку влади як “багаточисельне збіговище”. [266, C. 16-17]

Зрозуміло, що УГКЦ не могла не відреагувати на антирелігійну, антицерковну політику радянської влади. Вже у вересні 1939 р. глава УГКЦ митрополит Андрей Шептицький утворив Митрополичу Раду, яка стала центром координації дій церкви в нових суспільно-політичних реаліях. У травні 1940 р. Раду було реорганізовано у Архиєпархіальний Собор. Собором було прийнято 56 Постанов, що торкались усіх сфер суспільного та церковно-релігійного життя, включаючи лише політичні питання. [75, С. 29] Окрім того, митрополит Шептицький неодноразово виступав з гнівним засудженням атеїзму як світоглядно-ідеологічної підвалини більшовизму. У своєму посланні до народу “Про безбожництво” (квітень 1940 р.) Андрей Шептицький писав: “Як чого нема, то як же про це можна й говорити? А якщо бог є тільки видумкою, про яку в казках оповідають, то хто ж розумний буде боротися з казками, чи видумками?! Може нема яснішого і повнішого доказу на існування Бога, як саме та ненависть диявола та злих людей супроти Нього. Вони є також свого роду свідками на те, що Бог є…” [33, С. 515]

Діяльність та виступи Митрополита, його логічне обгрунтування обмеженості та неспроможності конституційних гарантій свободи совісті “Основним Законом СРСР” до певної міри, та до певного часу зробили неможливим масове розгортання антирелігійної кампанії та на теренах Західної України. Хоча, з жалем мусимо визнати факт, що певні плоди вона мала. Так, зі страху перед більшовицькими переслідуваннями та репресіями, певна частина духовенства, відрадно, що дуже незначна (близько 100 священиків), [75, С. 29] зреклася сану.

Концептуального для України виразу нова церковна політика Кремля набуває у вересні 1943 р. У центрі такої політики постає цілком підкорена органам держбезпеки РПЦ МП, яка репрезентує нову модель патріотичної державної церкви в атеїстичній державі. Мета нової політики -глобальна атака на католицизм і, в першу чергу, на УГКЦ, була чітко виражена у інструкції керівника релігійного відомства держбезпеки Р.Карпова під кодовою назвою № 58. [77, С. 18] 15 березня 1945 р. план ліквідації УГКЦ був поданий Сталіну, Молотову та Берії на апробацію. Й.Сталін особисто санкціонував війну проти УГКЦ, спрямовану на повне її знищення. [42, С. 7-14] Восени 1945 р., відповідно до інструкції № 58 державні радянські та церковні патріарші установи розпочали операцію “Собор”. [78, С. 12] Свідченням того, що операція “Собор” відповідала вимогам секретної інструкції НКВД та проходила під патронатом РПЦ МП, є факт, викладений у звернені ініціативної групи греко-католицького духовенства до Ради Народних Комісарів УРСР, а саме: “Акція, -вказано в документі, -повинна розвиватися в порозумінні між державним урядом, ініціативною групою і зверхництвом Всеруської православної церкви, бо тільки цим способом накреслена лінія може вийти найдоцільніша, неламана”. [21, С. 361]

Необхідно зазначити, що до відкриття собору, у лютому 1946 р., члени ініціативної групи Г.Костельник, М.Мельник та А.Пельвецький з невеликою групою прихильників прибули до Києва де формально були прийняті до РПЦ МП. Двоє з них М.Мельник та А.Пельвецький були таємно рукоположені в сан єпископів. [78, С. 13-14] Після повернення до Львова було скликано з'їзд християн-уніатів, який відбувався в 8-10 березня 1946 р. у Соборі св. Юра у Львові. В ньому брали участь 216 священиків і 19 мирян. [121, С. 53] Декілька делегатів від РПЦ МП були присутні в якості спостерігачів. Роботою псевдособору керувала ініціативна група, яку очолив Г.Костельник. комітет державної безпеки здійснював контроль за роботою з'їзду з готелю “Жорж”. [219, С. 232-233]

Акція ліквідації УГКЦ супроводжувалась арештами церковної єпархії, що, на нашу думку, було викликано декількома причинами, зокрема по перше: керівництво радянської держави та єпархія РПЦ МП розуміли, що єпископат УГКЦ ніколи не погодиться на так зване “возз'єднання” з РПЦ МП; по друге: влада прагнула дискредитувати єпархію УГКЦ в очах народу, звинувачуючи їх в антирадянській діяльності та співробітництві з фашистами; по третє: ліквідація УГКЦ та духовної еліти мала на меті знищення найбільш впливової та авторитетнішої інституції громадянського суспільства Галичини. Оскільки, як відомо, саме УГКЦ була тією інституцією, яка формувала національні, релігійні, культурні, а, навіть, світоглядні орієнтири галицьких українців, водночас, виконуючи надзвичайно важливі соціально-інтегруючу та виховну функції.

Українська католицька єпархія в Галичині була заарештована у ніч з 10 на 11 квітня 1945 р. У Львові було взято під арешт митрополита Йосифа Сліпого, який після смерті Андрея Шептицького очолив церкву, та єпископів Миколу Чернецького та Микиту Будку, у Станіславі -єпископів Григорія Хомишина та Івана Лятошевського. [162, С. 309] Дещо пізніше, у 1946 р. в рамках операції “Вісла” був вивезений на територію УРСР та переданий радянській владі перемиський єпископ Йосифат Коциловський. Після тривалих допитів він помер у Київській в'язниці 17 листопада 1947 р. [161, С. 315]

На захист УГКЦ, її єпархії та проти переслідувань їх радянською владою виступив папа Пій ХІІ, написавши у 1945 р. енцикліку “До всіх східних церков”. У цьому документі папа висловив своє занепокоєння з приводу репресій УГКЦ, які виправдовувались владою уявними політичними причинами. Водночас, папа висловив надію на те, що жодні переслідування не зможуть відвернути українських католиків від віри та Церкви. [172, С. 346-347]

Однак, ніщо не могло зупинити натиску тоталітарної репресивної системи на Українську Греко-католицьку Церкву. Майже одинадцять місяців продовжувався судовий процес над єпархією УГКЦ, що проходив за закритими дверима. Всього за кілька днів до початку роботи псевдособору, а саме, 1 березня 1946 р. було опрелюднено акт обвинувачення в яком у єпархії УГКЦ -єпископам Й.Сліпому, М.Чернецькому, М.Будці, М.Хомишину та І. Лятишевському інкримінувались зрада держави та підсобницька діяльність на користь німецьких окупантів. [32, С. 365-367] У повідомлені прокурора УРСР, що основувалось на сфабрикованих документах, вказувалось, що у названих осіб знайдені документи, які викривають їх злочинне спів діяння з карними і слідчими німецькими органами, а заарештовані впродовж слідства визнали себе винними в тому, що розгорнули ворожу діяльність проти СРСР. [31, С. 365-367]

Саме в таких умовах розпочалась робота псевдособору 1946 р., який не можна розглядати як Собор УГКЦ, оскільки, як відомо, на ньому не було присутнім жодного єпископа УГКЦ, а М. Мельника та А. Пельвецького швидше можна трактувати як єпископів РПЦ МП (нагадаємо, що вони отримали єпископський сан власне у Російській Православній Церкві Московського Патріархату). Документи, прийняті псевдособором, на нашу думку, носили не лише псевдонауковий, а й антиісторичний характер і швидше скидались на хвалебну оду радянській владі та комуністичній партії. Так, у постанові про ліквідацію Брестської церковної унії говорилось: “…що в теперішній нашій ситуації, коли завдяки героїчним подвигам і славній перемозі Радянського Союзу всі українські землі найшлися разом і український народ став хазяїном на всіх своїх землях, було б нерозумним піддержувати далі уніатські тенденції і було б непрощеним гріхом продовжувати в нашому народі братовбивчу бойню, причиною якої була в історії унія та й завжди мусить бути ”. [34, C. 127-128] Після коротких дебатів псевдособор ухвалив: “відкинути постанови Берестейського Собору з 1596 року, зліквідувати унію, відриватись від Ватикану і повернутись до нашої батьківської святої православної віри і Руської Православної Церкви ”. [20, C. 286-287] Як зазначав доктор історії церкви А. Великий: “Це той документ ганьби, якого ще довго стидатимуться наші нащадки. Це документ повної і безумовної капітуляції з останніх заборон перед Москвою; капітуляція з історії, з віри, з мови, а навіть з душі ”. [65, C. 128] Недвозначну оцінку псевдособору дав архієпископ УГКЦ Володимир Стернюк, який писав: “То було збіговисько - собор є недійсним з церковного погляду, а й під поглядом державним це було нечинним, оскільки Сталін підписав наказ, щоб священиків під тиском зігнали на той “собор” і вони під штиками голосували. Такий собор не може мене ні до чого зобов'язувати”. [146, С. 127]

Після Львівського псевдособору значно посилився курс органів радянської карально-репресивної системи скерований на знищення УГКЦ. Було заарештовано і відправлено до тюрем та концтаборів 11 єпископів, 50 митрофорних протоієреїв, всіх настоятелів чоловічих та жіночих монастирів, близько 1600 священиків, багато ченців, черниць і просто віруючих парафіян. [146, С. 128-130] Всі вони зазнали гонінь за свої релігійні переконання. Відмова переходити в Російську Православну Церкву вважались злочином проти держави. УГКЦ була проголошена поза законом, однак, не могла бути знищена повністю, а лише змушена була перейти на нелегальне становище, продовжуючи виконувати свої функції як катакомбна, підпільна.

Аналізуючи державно-церковні стосунки радянського періоду, ми дійшли висновку, що у 1918-1991 роках державна влада засновує традицію легального нагляду над релігійним життям та активного, часто неприхованого втручання державних чиновників у церковно-реелігійні справи, всупереч офіційному законодавству, яке теоретично закріплювало конституційний принцип відокремлення церкви від держави. Процес перетворення церкви в СРСР на знаряддя атеїстичної влади сприяв утворенню міцних союзів державно-владної та церковної еліт. В Україні таким союзом став тандем керівництва Українського екзархату РПЦ з компартійною владою, спрямований на недопущення відродження як Української Греко-католицької, тек і Української Автокефальної Православної церков, що розпочалось у 1989-1990 р.

Традиція релігійної політики СРСР була продовжена у практиці державно-церковних відносин в роки президентства Л. Кравчука. Закон про релігійні об'єднання, прийнятий Верховною Радою України у 1990 р. проголосив повне відокремлення Церкви від держави і був значно демократичніший ніж попередні законодавчі акти у сфері релігії. “Цей закон, -за висловом професора Інституту українських студій Едмонтона С. Плохія, -у багатьох відношеннях можна було б назвати декларацією інтенцій (намірів) з боку держави, в той час, як успадкована суспільством історична традиція та обставини реальної політики штовхали державні чинники у бік активного втручання в справи церкви. На серпень 1991 р., коли була проголошена декларація про незалежність України, українські церкви були вже глибоко втягнуті у політичну боротьбу. Кожна з церков мала своїх політичних протекторів, а ці протектори в свою чергу користали з підтримки церков”. [198, С. 168-169]

Принаймні при церковні організації -Українська Православна Церква Московського Патріархату, Українська Автокефальна Православна Церква та Українська Греко-католицька Церква утворились на початку 1990 р. на місці колишнього Українського екзархату Російської Церкви. Рішення про легалізацію УГКЦ було останнім втручанням Москви у справи державно-церковних відносин в Україні. З цього моменту налагодження державно-церковних стосунків переходить до компетенції Києва.

2.3. КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ДІЯЛЬНОСТІ УГКЦ ЯК ІНСТИТУЦІЇ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В УМОВАХ СТАНОВЛЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ.

З Проголошенням незалежності України, перед нею цілком закономірно постало питання про формування, переосмислення та реалізацію державної церковно-релігійної політики. Зрозуміло, що здійснити свою специфічну роль церква може лише за умови створення сприятливих умов для її діяльності з боку держави і громадськості. Як відомо, державна влада за походженням і по суті своєї компетенції є абсолютно незалежною від влади духовної. Саме тому, їх взаємини повинні базуватись на моральному законі, який проповідує церква. Як вказував В. Соловйов: “Уряд християнської держави повинен вірити в Церкву. В силу цього чисто морального, а не юридичного обов-'язку він повинен добровільно підкорити свою діяльність вищому авторитету Церкву не в тому значенні, щоб сама держава підпорядковувала свою діяльність вищим інтересом... ” [234 ,С. 128].

Варто зауважити, що європейська система державно-церковних стосунків опирається на філософію, що визнає примат особистості над державою. Остання тим сильніша та демократичніша, чим вищий добробут громадян та чим послідовніше забезпечуються громадянські права і свободи. Однак втілення цих принципів у практику доволі часто демонструє наскільки відмінними є їх усвідомлення в різних суспільствах і наскільки малоефективним можуть виявлятися законодавства посткомуністичних країн у вирішенні церковно-релігійних питань. Зрозуміло, що законодавство у галузі державно-церковних стосунків в Україні потребує значного доопрацювання. На сьогоднішній день, державні акти щодо церкви не віддзеркалюють основних принципів державно-церковних відносин, які притаманні розвиненим демократіям Заходу, а подекуди і кардинально відмінні від них. На Заході мова йде про розмежування сфер компетенції держави і церкви, підкреслюючи таким чином, рівноправність обох партнерів. В Україні принцип відокремлення церкви від держави вказує на суб'єкт-об'єктний характер їх взаємодії.

Очевидно, завданням і метою демократичної держави є загальне добро, поступ, забезпечення цілісності суспільства і всіх його складових. Першочерговим завданням у справі забезпечення загального добра є турбота про суспільний мир і забезпечення порядку; гарантія стабільності та розвитку. Саме тому, держава повинна надати громадянам, громадським організаціям та інституціям повну свободу дій, і втручатись лише у випадку загрози суспільному миру . [268, С.21-22]

Варто зауважити, що модерністська концепція держави з точки зору Католицької Церкви, яку висловив сучасний понтифік не розглядає державу, як одну з встановлених єпархій порядку. Концепція папи Івана Павла II зосереджена на активній особистості, на суб'єктивності суспільства, а держава трактується як інструмент, що забезпечує і гарантує особистісний та суспільний пошук добра. [179,С. 279] Необхідно зазначити, що таке розуміння держави та суспільства не зовсім узгоджується з політологічними концепціями держави. Не дивлячись на те, що енцикліка Івана Павла II “Redemptor hominis” (1979) в основному присвячена питанням теологічного характеру, вона наскрізь пронизана увагою до реальної, конкретної, історичної особистості, благо якої має бути основою для суспільних програм, соціальних систем і політичних режимів. А завдання церкви полягає в універсальному піклуванні про особу, що проявляється у сприянні духовному розвитку кожної особистості, її індивідуальному та суспільному буттю. [144,С. 27] Нагадаємо, що така концепція релігійної свободи особистості була прийнята Римо-Католицькою Церквою лише у 60-х роках ХХ ст. До того часу ідеальним варіантом вважалось заперечення релігійної свободи та єдність всіх у “Єдиній правдивій католицькій вірі”. [142, С. 346]

Турбота про гідність людини та її розвиток знаходить свій вираз у боротьбі за права людської особи, реалізація є умовою свободи, яку розуміють як свідоме і вільне прагнення до добра. Одним з фундаментальних природніх прав є право на свободу думки, совісті та релігії.

У статті 9 “Конвенція про захист прав та основних свобод людини” записано:

1. Кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або свої переконання, як одноособово, так і разом з іншими, прилюдно чи приватно, в богослужінні, ученні, виконанні релігійних і ритуальних обрядів.

2. Свобода сповідувати релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, які встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони громадського порядку, здоров'я і моралі або для захисту прав і свобод інших людей., [23,C. 9]

Європейська конвенція з прав людини стала першим міжнародно-правовим документом в галузі прав людини. Нагадаємо, що її ратифікація Україною була однією з умов членства України в Раді Європи. 17 липня 1979 р. Верховна Рада України ухвалила закон про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних . [108, С. 43-45]

Демократична, цивілізована, правова держава покликана плекати право свободи особистості, забезпечувати умови для його реалізації. З цією метою сорок четверта чергова сесія парламентської асамблеї Ради Європи прийняла рекомендації “Щодо релігійної терпимості в демократичному суспільстві”. Поряд з низкою побажань у сфері релігійної терпимості Асамблея закликала уряди всіх держав-учасниць, Європейську спільноту та відповідні органи влади і організації до здійснення наступних заходів:

- гарантувати релігійну свободу, свободу сумління і свободу культу;

- бути гнучкими щодо узгоджень різноманітної релігійної практики. [24, C. 68-70]

На думку П.Рябіновича “Реалізація саме такої державної політики щодо права людини на свободу віровизнання і щодо різноманітних організацій: “Реалізація саме такої державної політики щодо права людини на свободу віровизнання і щодо різноманітних організацій, які “інституціоналізують” і опосереднюють здійснення цього права, має, як видається, ще одне достоїнство: зникає проблема переоцінки офіційного державного ставлення до тієї чи іншої релігії внаслідок соціальної сутності держави (зокрема, зміни керівної у державі політичної партії чи групи, спілки таких партій). Повна нейтральність держави, її “віротерпимість” і фактичне визнання будь-яких релігій усуває необхідність видання нею спеціальних актів про “реабілітацію” тих окремих церков, які раніше, за умов попередньої держави (а точніше, держави іншої соціальної сутності) юридично чи навіть тільки фактично заборонялись, утискались, дискримінувались”. [212, С. 47]

Дозволимо собі не погодитись з цією думкою. Нам видається, що абсолютна відмова від ідеології марксизму-ленінізму, що практично реалізувалась у тоталітарному режимові колишнього СРСР, передбачає реабілітацію не лише перед забороненою державою УТКЦ, а перед суспільством в цілому, перед кожним громадянином України, зокрема. Саме політика радянської держави спричинила безпрецедентну духовну кризу, яка охопила українське суспільство сьогодні. “Це щось більше, ніж посттоталітарна депресія”, бо пригнічує суспільний загал аж до безупинних хвиль еміграції найздібніших, - зазначає В. Речицький, - а решту - фрустрації на рівні масової психічної перверзії”.[215, С.50] Нам імпонує думка В. Речинського, що “держава, як це довів весь політичний досвід двадцятого століття є некомпетентною за означеннях в питаннях віри... її здібності жалюгідні.

А звідси випливає й неможливість для неї бути арбітром в питаннях, які перевищують її (держави) аналітичну здатність. Саме тому вона не має права реабілітувати конфесії, бо той, хто реабілітує, завжди стоїть в позиції зверхності. Наша ж держава щойно має усвідомити своє духовно-інтелектуальне банкрутство. Отже, їй до гри сьогодні значно більше пасує роль покаяння, сповідування суспільному загалові своїх гріхів. Принаймні усвідомлення їх”. [215,С.50]

Як відомо, УГКЦ перебуває у сфері юрисдикції Риму, що в свою чергу вимагає суттєвого розширення та зміцнення з католицьким світовим центром - Ватиканом. Нагадаємо, що протистояння між колишнім СРСР та Ватиканом особливо загострилось у 1980 р. Причиною конфронтації став Синод українських єпископів у Римі, який прийняв резолюцію, що проголошувала неканонічним Львівський собор 1946 р. Оскільки ухвала була прийнята в присутності папського легата, то це фактично означало схвалення самим папою. До речі, делегований Московською патріархією до Риму митрополит Ювеналій не зміг переконати папу відмовитись від схваленої резолюції. [64, С. 142] яким чином, після десятиліть протистояння особливої актуальності набуває проблема Україно-Ватиканських стосунків. Налагодження цивілізованих контактів викликане кількома причинами: по-перше, активним входженням України в Європу, що в основі своїй є католицькою; по-друге: Україна зацікавлена у більш тісній співпраці з економічно високорозвиненими країнами Європи, що традиційно вважаються католицькими (Італія, Франція, Австрія, Іспанія, Німеччина та ін.). [277, С. 265-267]

Необхідно зазначити, що попри певні розбіжності між Україною та Ватиканом у деяких питаннях, скажімо щодо незалежного статусу УГКЦ, Ватикан виявляє до України значний інтерес. Про це свідчать зустрічі глави Католицької Церкви Івана Павла II з Президентом України Л.Кучмою, відкриття в Україні посольства Ватикану. [277,С.266]

Безумовно налагодження тісних контактів з Ватиканом та країнами розвиненої, переймання з них досвіду у ділянці державно-духовних відносин в Україні. Зрозуміло, тут ми погоджуємося з думкою Ю. Кальниша, що пошук нових моделей взаємин повинен опиратися не лише на світовий досвід і принципи демократії, а й узгоджуватися з власними традиціями та інтересами громадян України. [122,С.185]

Сучасна українська держава знаходиться на стадії побудови, громадянського суспільства. Саме тому закон про розмежування сфер компетенції духовної та світської влад - відокремлення церкви від держави - є доконче потрібним. Цей закон є здоровою реакцією суспільства на теократичну та цезаропаністську державу, де злиття духовної та світської влади зашкодило як одній, так і іншій. Однак, цей закон повинен наповнюватись конкретним змістом. На жаль, місцеві органи управління в Україні ізолюють суспільство від впливу церкви у ділянці освіти та виховання. [236, С. 188-189] Нам видається, що власне ці сфери можуть стати, і є об'єктом спільної співпраці держави і церкви, оскільки, як освіта, так і виховання виступають в ролі соціалізуючих факторів і ставлять собі за мету - формування нового типу громадянина. Таким чином, конструктивна співдільність церкви і держави може практично реалізувати проблему трансформації свідомості українського громадянина, пріоритетними рисами якого, на нашу думку мали б стати християнська мораль національне самоусвідомлення та активна громадянська. Тільки релігійна, християнська мораль може очистити, переродити окрему людину і все суспільство загалом і, таким чином, сприяти розвитку української держави, оновленню та оздоровленню нації.

Демократичне суспільство має рішуче протидіяти спробам одержавлення будь-якої релігії, хай і релігії більшості. На думку американського дослідника Ч.Д. Коула: “... відокремлення Церкви від держави найбільш можливе у такому суспільстві, якому притаманні релігійні цінності, та є найкращим як для церкви, так і для держави, з метою захистити їх одне від одного.[131, С. 150] Зауважимо, що відокремлення Церкви від держави не означає ізоляції Церкви від впливу на суспільство у тих ділянках, які є в сфері її компетенції - соціальній, виховній, освітній, культурній, духовній та ін. Перш за все таке розмежування передбачає невтручання Церкви у політичну діяльність. Варто вказати, що УГКЦ відмежовує себе від прямої участі у політиці, залишаючи за собою право давати моральну оцінку певним політичним явищам чи процесам. Напередодні виборів Президента України 1999 року М. Чайковський висловив думку про те, що керівництво УГКЦ займе стриману позицію щодо претендентів та задекларує загальний осуд тоталітаризму та комунізму, таким чином підкресливши свою державницьку позицію. [76, С. 58] Однак, необхідно зазначити, що політичні партії в абревіатурі яких є термін “християнська” - ХДПУ, ВОХ, РХП та ін. Прагнуть усіма засобами заручитись підтримкою церкви в ході виборчих компаній. [51, 27 листопада] Адже, за результатами соціологічних опитувань, Церква є інституцією, “якій українці довіряють найбільше”.[62, С. 21]

Як відомо, в конституціях усіх демократичних держав проголошуються наступні принципи: право людини на свободу слова, переконань, сповідування релігійного чи атеїстичного світогляду; рівноправність усіх громадян незалежно від їх релігійної приналежності; рівноправність усіх релігійних організацій; відокремлення Церкви від держави; світський характер останньої. Конституція Української держави розмежовує церковні та державні повноваження, забезпечуючи громадянам повну свободу вибору, що, без сумніву, є конкретним виразом демократичності суспільства. [2, С. 35] Таким чином, законодавство у релігійній сфері повинно опиратися на принципи, проголошені Конституцією України і якнайповніше відображати їх. Варто зауважити, що стосовно релігійної свободи необхідно виділити дві проблеми: По - перше, в сучасних умовах найголовнішим гарантом релігійної свободи в Україні є конфесійний плюралізм. Отож, майбутнє церкви в Україні значною мірою залежить від пошуку толерантної плюралістичної моделі релігійної ідентичності. По - друге, значної уваги потребує питання співвідношення релігійної свободи особистості захищене міжнародними стандартами та правовими документами, то право спільнот захистити свою релігійну традицію є помітно слабшим. [158, С. 14-15] Зрозуміло, що надійне забезпечення права на релігійну свободу можливе лише за умови врахування та збалансування згаданих інтересів.

З метою вдосконалення принципів стосунків між державою та Церквою в Україні Громадська Рада Українсько - Американського Бюро Прав Людини розробила певні рекомендації, що включають наступні положення:

І. Загальні міркування

Держава і Церква є автономними одна щодо іншої, що передбачає у стосунках між ними співпрацю у суспільній сфері.

Взаємовідносини між Церквою і державою повинні регламентуватись лише чинним законодавством.

3. Співпраця держави і церкви у вирішенні спільних інтересів у культурній та соціальній сферах.

ІІ. Політика держави щодо Церкви

1. Політика держави стосовно Церкви основується лише на засадах, визначених чинним законодавством.

2. Принцип рівноправності всіх релігійних конфесій перед Законом є головною засадою політики держави щодо Церкви.

3. Держава зобов'язана компенсувати негативні наслідки свого втручання в релігійну сферу та справи Церкви в минулому.

4. Державна програма, що стосується матеріальної компенсації повинна враховувати сучасний економічний стан країни. При неспроможності держави провести адекватні компенсаційні виплати, вони можуть бути замінені податковими пільгами.

5. Політика держави має бути переорієнтовано на створення умов для реалізації Церквою її специфічної місії. Держава мусить відмовитися від використання Церкви та релігійних організацій у напрямку здійснення внутрішньо та зовнішньополітичних цілей.

6. Держава повинна підтримувати і сприяти розвиткові культури, що сформувала традиції української нації, водночас не надаючи переваги жодній релігійній організації та не втручаючись у богословські та внутрішньо церковні проблеми. У відповідності до Закону “Про національні меншості” держава дбає про розвиток етноконфесійної культури національних меншин.

7. Політика держави щодо Церкви повинна гарантувати громадянам право на вільний вибір у сфері релігійних переконань, на підтримання і збереження своєї історичної релігійної традиції.

8. Оскільки Церква, як інституція духовна, на відміну від держави, не має політичних і географічних кордонів, держава має забезпечити віруючим України право спілкування з центрами духовної влади, які знаходяться поза межами української держави. [115, C. 52 - 54]

Сьогоднішня Українська держава - країна полі конфесійна. Кожна з існуючих Церков, не заперечуючи принцип відокремлення від держави, шукає свого місця в державі, прагне визначити себе у правовій та законодавчій системі, активно входячи в царину національно - духовного відродження України. Проте, громадські, адміністративні та державні інституції поступово демократизуються, то суспільна свідомість, за висловом І. Гречка, “і надалі має тоталітарний характер”, [88 с. 13] що спричиняє можливість використовувати релігію та Церкву у політичних маніпуляціях, перетворюючи їх на складову загальної політичної ситуації.

Церква, як інституція духовна покликана творити в суспільстві свою специфічну місію, яка полягає у спасінні цілого всесвіту, поширенні надприродного Царства Божого. Українська Греко - Католицька Церква, користаючи з досвіду і культурних надбань різних народів, одночасно використовуючи і свою багату спадщину та традицію, може зробити вагомий внесок у загальну скарбницю Христової Церкви і людського співтовариства в цілому. УГКЦ прагне єдності з усіма українськими державами, боронить інтереси української нації, плекає духовність українського народу, збагачує всіх християн своїм досвідом і християнським надбанням, голосячи Євангеліє Правди. Своє покликання у світі Українська Греко - Католицька Церква може здійснити лише за умови створення їй необхідного життєвого простору у незалежній демократичній правовій Україні.

Розділ 3

УКРАЇНСЬКА ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА В ПРОЦЕСІ ФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ МОРАЛЬНО-ЕТИЧНИХ ВАРТОСТЕЙ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА.

3.1. ХРИСТИЯНСЬКА ДУХОВНІСЬ В КОНТЕКСТІ ТРАНСФОРМАЦІЇ СВІТОГЛЯДНИХ ПРІОРІТЕТІВ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ В УМОВАХ РОЗБУДОВИ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Сучасне національно-духовне відродженя України, що розпочалось одночасно з проголошеням М.Горбачова демократизацією та “перебудовою”, передбачає передусім кардинальне оновлення національно-культурного та релігійно-церковного життя, політику, мовно-культурну та релігійну деструктуризацію. Національне відродження, опираючись на вивірені часом позитивні цінності українського народу, передбачає повернення кращих взірців духовності і моральності, прогресивних народних звичаїв, традицій, обрядів, в основі яких лежить християнська релігія. Демократичні процеси, які розгортались в умовах створення української державності, коли значно прискорилась інтенсивність інтернаціональних і релігійних рухів, посилили взаємозв'язок етносу і релігії. Ідеологічний плюралізм започаткував у свідомості народу принципово нове ставлення до релігії, яка поступово наповнювалась національним змістом. Як вказує О.Шуба: “...в процесі набуття релігією нового суспільного статусу почалось докорінне переосмислення її ролі і місця в історії українського народу, повернення до релігійних витоків національної духовності, моральності і культури ...” [277, C. 162].

На фоні національного оновлення, релігійне відродження спричинило до значного зростання визнання суспільством церкви, її престижу та впливу. Свідченням цього є той факт, що від 40 до 60 відсотків населення України найвищий вияв довіри висловлюють, власне, на адресу церкви, що значно перевищує рівень довіри до інших суспільних та політичних інституцій, серед яких такі, як: Верховна Рада, Президент, політичні партії, громадські органіхації. [277, C.177; 218, C.164].

Сучасні етнонаціональні процеси суттєво впливають на відродження релігії, яке можна розглядати у двох аспектах, а саме внутрішньому, який характеризується поглибленням релігійності населення, омолодженням контингенту віруючих, збільшенням питомої ваги останніх у загальному числі населення України, та зовнішньому, для нього характерне зростання церковної мережі; розбудова релігійних структур, збільшення кількості духовних навчальних закладів, монастирів та ін. Зважаючи на зовнішні та внутрішні впливи відродження релігійної сфери, О.Шуба виділяє поряд з поняттям “релігійне відродження”, яке охоплює внутрішній аспект і поняття “церковного ренесансу”, яке фіксує зовнішні прояви процесу. [277, C.159]

Зауважимо, що як національне, так і релігійне відродження в Україні натрапило на чимало перешкод, серед яких були небажання владних структур проводити демократичне реформування суспільства та неготовність частини населення сприяти та підтримати кардинальні суспільно-політичні зміни. За таких умов національно-духовне відродження може супроводжуватись поряд з позитивними і негативними наслідками. У політичній сфері вони виступають у проявах екстремізму, націоналізму, сепаратизму, конфліктності; у релігійній ділянці негативи проявляються у проповіді конфесійної винятковості, міжконфесійних конфліктах, поширені новоутворень деструктивного характеру. Як одні, так і інші руйнують суспільну мораль, загрожують стабільності та безпеці держави.

Як вказував В.Липинський: ”...упадок релігії і упадок державної організації, яка авторитет релігії береже та репрезентує, йде завжди в парі з розкладом державного, національного та товариського життя, з руйницькою гризнею розбещених в своїм необмеженім індивідуалізмі одиниць не треба, на жаль, далеко шукати”.[147,C.119]

Виходячи з певних негативних проявів у релігійній сфері, що проявились в умовах перехідного, а відтак, нестабільного українського суспільства, деякі вчені характеризують релігійно-церковне життя в Україні як таке, що перебуває у стані глибокої кризи. Так, А.Колодний виділяє наступні чинники, які на його думку характеризують цю кризу. Серед них: загострення міжконфесійних та внутріконфесійних колізій; занепад впливу традиційних для України церков; проникнення у релігійне поле Укаїни зарубіжних місій; зростання зовнішніх виявів релігійності при відсутності глибокої віри; виключення релігії з національного відродження, а то й перетворення її в дезінтегруючий фактор; відсутність релігії в ролі морального імперативу у суспільному житті.[128,С.31]

На нашу думку, кризові явища та внутрішні суперечності присутні у сучасному релігійному розвитку України, однак, ми не вбачаємо необхідності у надмірній їх абсолютизації. Швидше, ми можемо погодитися з думкою Н.Кочан про наявність кризи не у релігії, як суспільному феномені, а лише у православ'ї [132,С.118] найпоширенішій релігії в Україні, що після розколу на три конфесії УПЦ КП, УАПЦ та УПЦ МП перебуває у затяжному конфлікті. Ми гадаємо, що попри всі труднощі у релігійно-церковному поступі та суперечному характері національного та духовного відродження оновлювальні процеси значно переважують кризові, а з часом і зовсім витісняють елементи кризи не тільки з релігійної сфери, а й з суспільної та політичної.

Релігійне оновлення відбувається у тісній близкості з національним пробудженям укаїнського народу. У ньому зацікавлені не тільки церква та віруючі різних конфесій, а й держава. Незважаючи на свідський характер укаїнської держави, вона покладає певні надії на церкву та релігійні організації як на один з найважливіших засобів формування і зміцнення духовних та моральних основ суспільства, адже світова практика свідчить, що саме релігія спроможна підтримувати належний рівень моральності суспільства. Вихід із кризової ситуації, в якії перебуває сьогоднішня Україна, потребує формування нової системи морально-етичних вартостей, зміни особистісної налаштованості, поведінки та суспільних структур. Як вказує З.Антонюк: “Церква не пропонує жодної моделі економічного й суспільного життя, як і не захищає жодної політичної системи,.. лише намагається вказувати та підримувати створення умов, які сприяли б реалізації духовних завдань... пропонує такий гуманізм, який, зміцнюючи морально людські особистості, має позитивно впливати на життя суспільства, сприяючи гуманним моделям вирішення суспільних проблем”. [49,С.73] Саме такою бачить суспільну функцію церкви громадянство України, яке не покладає на неї відповідальності за діяльність комуністичного режиму [109,С.32], а розцінює церкву, як соціальну інституцію, здатну розвязати численні проблеми духовного, релігійного та морально-етичного порядку.[82,С.40-50]

Церква покликана діяти в сучасному світі, згідно з динамікою і життям суспільства. Саме тому, вона пристосовується до сучасного світу, одночасно ні не ототожнюючи. Ні не протиставляючи себе жодній людині, соціальному прошарку, суспільно-політичному устрою чи культурі. Для успішного виконання своєї місії в суспільстві, церква мусить тримати в полі зору сучасну людину зі всіма життєвими ситуаціями, які її визначають. Суспільні трансформації в сучасній Україні часто викликають певну неврівноваженість та негармонійність, висуваючи таким чином низку гостро оформлених вимог. Отже, церква, щоб промовляти до людини про неї саму, про її завдання і мету, сама мусить знати потреби людини, обставини, які визначають її ментальність і джерело кризи особистості. Причиною тієї кризи є не гармонійність сучасного світу, яку зауважуємо на трьох рівнях: негармонійність у окремій особі, у сім'ї, і, нарешті, у суспільстві. [166,C.183]

Зупинимось більш конкретно на характеристиці кожного рівня. По-перше, джерело кризи окремої особистості полягає у невідповідності погодження теорії з практикою. Це виначається тим, що рівень знань і пізнання зростає швидкими темпами, а практика трансформується досить поволі. Часто людина не взмозі повязати всі елементи суспільного життя в одну цілісність і тому стає жертвою політизації, комерціалізації, ідеологізації, перетворюючись на предмет суспільних та політичних маніпуляцій. Значні проблеми виникають внаслідок негармонійності (дизгармонії) між прагненням до успіху та визнання і моральністю, а також між колективним прагненням та особистим. По-друге, криза сім'ї, що особливо стала відчутною останні десятиліття, теж випливає з неврівноваженості сучасного світу, який ставить під сумнів не лише традиційну вартість шлюбу, а й саму інституцію сім'ї. І, нарешті, дисгармонія в суспільстві, що проявляється на економічному, політичному, расовому, міжнародних рівнях. Тут і суперництво ідеології, колективний егоїзм груп чи націй, негармонійність в соціальній сфері, амбіційні прагнення окремих держав. Все це породжує ворожнечу і конфлікти в яких людина, одночасно, і причина, і жертва.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9