Коллективная форма организации труда

цивільних прав - цінні бумаги. Тому учасник ТОВ, одержуючи частину, стає

володарем лише права вимоги до ТОВ, а акціонер, що купив акції, набуває не

тільки прав вимоги, а й права власності на акції як самостійні об’єкти

цивільних прав. .

передання прав учасника ТОВ іншій особі здійснюється шляхом відступлення

прав вимоги (цесії) новому учаснику ТОВ, а в ЗАТ передання прав акціонера

здійснюється шляхом купівлі-продажу акцій.

по-різному регулюється продаж учасниками своїх частин в ТОВ та акціонерами

своїх акцій в ЗАТ третім особам. Якщо статутом ТОВ може бути взагалі

заборонено відчуження учасником своєї частини третім особам, то акціонер не

може бути позбавлен такого права.

припинення участі (членства) як у ТОВ так і у ЗАТ можливо не лише шляхом

переуступу прав учасника ТОВ чи продажу акцій ЗАТ іншим учасникам чи

акціонерам чи третім особам, а також шляхом передання частини чи акцій

самому ТОВ чи ЗАТ. Різниця лише у тому, що якщо учасник ТОВ може у будь -

який час предати свою частину самому ТОВ (вийти з ТОВ) та отримати вартість

частини його майна, що дорівнює його частині у статутному капіталі ТОВ, то

акціонер може вимагати від ЗАТ купівлі (викупу) його акцій лише у окремих

випадках, що передбачені законодавством

відрізняється вибір й зміст установчих документів ТОВ та ЗАТ. Установчими

документами ТОВ є як правило два документи : установчий договір та статут.

Установчими документами ЗАТ є установчий договір. В той сами час слід

відмітити що засновники ЗАТ все ж укладають між собою договір, що визначає

порядок здійснення ними спільної діяльності по створенню ЗАТ та що має

декілька інших положень, що передбачені законодавством.

як відмічалося вище. ТОВ та ЗАТ можуть бути створенні однією особою. При

цьому, дані про те, що ЗАТ створено однією особою чи має тільки одного

акціонера мають бути опубліковані для загального відома. Стосовно ТОВ такої

вимоги в законодавстві не передбачено.

збільшення статутного капіталу ЗАТ для покриття понесенних ним збитків не

можливе. Діюче законодавство не має аналогічної заборони для ТОВ. Ця

різниця має істотне значення на практиці. Справа в тому, що випуск нових

акцій при збільшенні статутного капіталу підлягає реєстрації у державному

комітеті цінних бумаг, фондового ринку, в багатьох випадках відмовляють у

реєстрації через наявність збитків у ЗАТ. В той самий час ТОВ через

відсутність акцій не має таких проблем.

можливі відмінності у складі органів управління ТОВ та ЗАТ. Якщо в ТОВ

органами управління завжди є загальні збори учасників, то в ЗАТ можливе й

створення ради директорів (ради з нагляду) (якщо більше 50 акціонерів).

В той самий час немає суттєвої різниці у правовій природі стосунків

між ЗАТ та фізичними особами, що діють у його виконавчих органах та тих

самих стосунків, що виникають в ТОВ. Тому їх регулювання в майбутньому може

бути однаковим.

Головні ознаки. На базі вищенаведеного аналізу можна виділити деякі

головні ознаки ТОВ та ЗАТ, що мають практичне значення.

Головна ознака як ТОВ так й ЗАТ в тім, що вони є комерційними

корпораціями, за зобов(язаннями яких їх члени не несуть відповідальності.

Учасники ТОВ та акціонери ЗАТ несуть ризик збитків, пов(язаних з діяльністю

ТОВ та ЗАТ, у межах їх внесків та наданих їм акцій. Ця ознака відрізняє ТОВ

та ЗАТ від товариства з додатковою відповідальністю та усіх господарських

товариств. Відносно відкритих акціонерних товариств (далі ВАТ), то ТОВ та

ЗАТ відрізняються від них закритим характером складу своїх членів.

Зачиненість складу членів цих корпорацій в тому, що по - перше максимальна

кількість членів ТОВ та ЗАТ обмеженва законом, по-друге можливість передачі

частин ТОВ та акцій ЗАТ третім особам дуже обмежена.

Питання про вибір між ТОВ та ЗАТ, з одного боку й усіма іншими

господарськими товариствами, з іншого боку через наявність різниці між

ними, на практиці не повинен викликати труднощів. Більш складним вважається

питання про виділення ознак ТОВ та ЗАТ на основі яких на практиці можна

було б здійснювати вибір між цими формами господарювання.

В теоретичному плані головна відмінність в наявності у ЗАТ акцій.

Порівнюючи АТ та ТОВ на прикладі германського законодавства С.Н.Андкоф

писав : “економічна природа цих товариств така ж сама як й у АТ, з тією

різницею, що внески не перетворюються на акції, в бумажні, легко продаваємі

цінності” (36).

Економічне значення акцій в тому, що за допомогою публічной

передплати на них акціонерні товариства можуть акумулювати великі фінансові

кошти й на їх основі реалізовувати великі ділові проекти. Крім того,

можливість швидкого обігу акцій на біржі призводить до того, що часто акції

купуються не з ціллю отримання прибутку, а для розміщення тимчасово

вільного капіталу з надією на швидке підвищення біржевої ціни на акції та

швидкого продажу за ціною, що перевищуя ціну купівлі. Таким чином.

Можливість пропонувати акції для купівлі необмеженому колу осіб та

можливість швидкого продажу їх на біржі є найважливішою перевагою АТ.

Але ЗАТ однак не надає таких переваг, тому що воно не може проводити

відкриту передплату на свої акції, чи іншим чином, пропонувати їх купівлю

необмеженому колу осіб. Крім того можливість продажу акцій ЗАТ що не є його

акціонерами, обмежена першочерговими правами акціонерів на отримання таких

акцій. Таким чином, ЗАТ не дозволяє ефективно використовувати акції.

ЗАТ може розташовувати не тільки звичайні акції, але й привілейовані,

які в багатьох випадках дозволяють сбалансовано враховувати інтереси

засновників чи залучати інвесторів з числа третіх осіб, не віддаючи при

цьому до їх рук контроль за ЗАТ. Але навряд чи на практиці привелейовані

акції необхідні у більшості випадків. До того ж номінальна вартість цих

акцій не може перевищувати 25 % від встановленного капіталу ЗАТ. Тому

наявність привілейованих акцій в ЗАТ та відсутність в ТОВ юридичного

механізму, що дозволяє досягати тих самих результатів, до яких призводить

використання привілейованих акцій в ЗАТ не є на практиці вирішаючою

обставиною на користь ЗАТ.

Таким чином принципова відмінність ЗАТ від ТОВ, що складається у

наявності акцій в ЗАТ, не має вирішального значення на практиці. Мабуть

саме тому закордонні юристи при аналізування правових проблем, що пов(язані

з ТОВ, вважають можливим порівнювати товариство з обмеженою

відповідальністю німецького права (GmBH) та частну компанію английского

права (private company) не тільки з українськими ТОВ але й з ЗАТ (37). Всі

ті переваги, що надає ЗАТ можливо досягнути за допомогою ТОВ. Тому вірен

висновок , що зроблено в українській літературі багатороків тому про те, що

при невеликих кількостях акціонерів АТ перетворюються на “хитромудру машину

для звичайних річей” (38).

Існує однак одна різниця між тов та ЗАТ, яка є дуже істотною на

практиці. Як відмічалось вище, якщо учасник ТОВ може у будь який час

передати частину самому ТОВ (вийти з його членів) та отримати вартість

частини майна ТОВ, що співпадає з його частиною у статутному капіталі ТОВ,

то акціонер, по загальному правилу не може вимагати від ЗАТ купівлі

(викупу) його акцій. На практиці часто, стережучись цього положення,

засновники господарських товариств віддають перевагу ЗАТ.

Дійсно, в силу положення цієї статті учасник ТОВ ще до досягнення

мети його створення може вийти з нього незалежно від згоди інших учасників.

При цьому йому повинно бути сплачено вартість його частини. Це може нанести

великих збитків ТОВ та й його учасникам. Тому для багатьох підприємців такі

умови співпраці в межах ТОВ неможливі.

На основі вищенаведеного аналізу можливо сказати, що правове

положення ТОВ та правове положення ЗАТ майже співпадає. Такий висновок

розділє й автор цієї дипломної роботи. Принципову різниця між ними в

наявності акцій у ЗАТ та їх відсутності у ТОВ, не має істотнього

практичного значення. В більшості випадків наявність акцій не тягне будь

яких переваг для ЗАТ порівняно з ТОВ.

З вищенаведеного ми бачимо, що перехід української економіки до ринку

обумовив розвиток різних форм підприємницької діяльності, серед яких

вищенаведені такі господарські товариства як АТ, ЗАТ та ТОВ.

2 суб(єкти правовідносин по управлінню найманою працею на підприємстві

2.1 Особливості адміністративно - правових відносин робітника,

трудового колективу

Практика державного регулювання економіки показує, що методи, що

застосовуються у цій сфері напряму пов(язані з економічною самостійністю

господарюючих суб(єктів - підприємств.

Економічна та організаційна самостійність підприємства має сенс лише

тому, що підприємство може вступати у взаємодію з іншими, не менш

самостійними господарюючими суб(єктами. В цих умовах держава здійснює

регулювання ринкової економіки шляхом створення системи матеріальних

стимулів та встановлення економічної відповідальності для суб(єктів

господарської діяльності, а саме використовуючи економічні засоби (методи)

управління.

А.В.Венедиктов. розглядаючи економічну основу діяльності колективного

суб(єкта права (юридичної особи), вказував, що майно юридичної особи

повинно бути відокремлено як від майна його членів, так і від майна інших

установ, хоч як би й тісно вони не були пов’язані з цією юридичною особою.

Питання стає про форму та ступінь такого відокремлення (40).

Господарська практика як у нашій країні так і за її межами виробила

значну різноманітність форм відокремлення майна колективних суб(єктів

економічного обігу. Деякі з таких форм отримали закріплення в законодавстві

- закон “Про власність”.

Отже суть економічних методів складається в управлінні господарською

діяльністю через економічний інтерес суб(єкта, що управляється. Але щоб цей

суб(єкт мав змогу реалізувати свій інтерес, виявити ініціативу, він повинен

мати свободу вибору варіантів своєї поведінки, а саме мати організаційну

самостійність. Ступінь організаційної самостійності суб(єкта господарської

діяльності (підприємства) визначається ступінню й засобом відокремлення

майна, що знаходиться у його розпорядженні. Економічною передумовою

організаційної відокремленості підприємства є право власності чи право

оперативного управління державним майном, що закріплено зо підприємством, а

також право повного господарського розпорядження сотосовно вказаного майна.

Також об(єм права оперативного управління (повного господарського

розпорядження) обумовлює ступінь організаційної самостійності підприємства,

а тому є показником рівня розвитку економічних методів державного

управління економікою.

З іншого боку, колектив, що має організаційну самостійність може

реалізовувати свій інтерес тільки шляхом беспосередньої взаємодії з іншими,

не менш самостійними колективами. Тому, реалізація економічних методів

управління передбачає систему відносин по еквівалентному обміну товарами

(послугами) між підприємствами, а саме систему товарно-грошових відносин

(41). До того ж, як суб(єкт цих відносин повинно виступати, не менш двох

осіб, інакше говорячи необхідно мати ринок товарів та послуг.

Завданням держави в цих умовах є регулювання вказаних відносин через

створення у їх суб(єктів економічних пріоритетів. Структура соціальних

зв(язків при економічному управлінні є неи колектив сам собою, а суспільне

відношення між різними суб(єктами економічної (господарської) діяльності.

Ця обставина дуже збільшує роль права :тому що у таких умовах об(єктом

управління є не окремий індивид (колектив), а суспільне відношення, то

найбільш оптимальним та ефективним засобом управління є саме правове

регулювання як централізоване, так й локальне. Крім того при плюралізмі

форм власності, коли до сфери економічного обігу додаються поряд з

державними підприємствами суб(єкти, що засновють свою діяльність не на

державній, а не інших, також й приватній формах власності, застосування

методів беспосереднього державного управління в економіці можливо тільки за

умов, що фікцією є сам плюралізм форм власності (42). З іншого боку,

можливо,використання прямого адміністративного управління й до державних

підприємств, що є учасниками ринкових відносин, становило б відступ від

принципів рівноправності усіх форм власності, причому відхід не на користь

державного підприємства, оскільки дуже знизило б його самостійність в сфері

господарських відносин, а тому й економічну ефективність. В таких умовах

держава не може впливати на економіку не беспосередньо, а непрямим шляхом,

а саме через правове регулювання. Мова має йти не про просте збільшення

кількості нормативних актів в господарської сфері, а про якісні зміни

правил регулювання, коли право виступає як необхідна й природна основа

взаємодії вільних в своєї поведінці у господарській сфері суб(єктів.

Як уявляється, все вказане можна застосувати не тільки стосовно

відносин, що виникають між підприємствами, але й з окремими уточненнями й

до відносин всередині підприємства, а саме до управління працею.

Отже, з одного боку економічні та адміністративні методи державного

регулювання економіки. З іншого - самоврядування трудових колективів й

участь в управління підприємством, що здійснюється окремими робітниками.

Визначивши зв(язки й закономірності взаємодії цих категорій, а також

правові форми у яких ці зв(язки втілені, ми тим самим зможемо розробити

поняття правового механізму управління працею. В літературі справедливо

підкреслено що поняття господарського механізму (а елементом останнього є

маханізм управління працею) має загальнотеоретичне зачення, що складається

з того, що всі застовувані при управління економікою структури, форми,

принципи й методи повинні розглядатися з точки зору їх місця й ролі у

господарському механизмі (43).

Як вже вказувалось, держава здійснює регулювання економікою шляхом

використання адміністративних й економічних методів управління.

Відслідкувавши шляхи реалізації вказаних методів ми тим самим у значній

мірі відтворимо зміст поняття “господарський механізм”.

Перед усім реалізація всіх методів державного управління повинна

здійснюватися в рамках права. Норми права визначають правове положення

учасників господарської діяльності (їх компетенцію, основне коло

правочинностей, відповідальність), а саме коло об(єктів й суб(єктів

управлінської діяльності й порядок їх взаємодії. Тому норма права є

необхідним етапом розвитку державного регулювання економіки й елементом

господарського механізму будь-якого типу, що має за основу як

адміністративні так й економічні методи управління (44). Видима роль права

в об(єктивному змісті (правових норм) в господарському механізмі, що

опосередує економічні методи державного регулювання. Тому що в цьому

випадку у значній мірі виключається прямий вплив органу державни на

господарську діяльність, тому що потрібен перехідний, передаточний

механізм, що корегує цю діяльність згідно з потребами й інтересами

суспільства. Роль посередника між державю та самостійно господарюючим

суб(єктом найбільш ефективно може виконувати саме право. Якщо оцінювати

роль господарського механізму, то можна погодитися з його визначенням як

сукупності економічних важилів, які використовуються державою для впливу на

виробництво - це механізми цін, фінансово-кредитний, економічного

стимулювання , матеріально-технічного забеспечення (45). Але навряд чи

можна можна погодитися з тим, що право є одним з тих важилів (46), воно у

своїй реалізації тільки опосереднює функціонування всіх вказаних механизмів

й надає їм юридичної форми. Тому й механізм розрахунків, ціноутворення і

т.д. є юридично формалізованим, а оскільки кожен з них є сукупністю окремиз

суспільних зв(язків (відносин) то, підлягаючи впливу права,вони набирають

форми правовідносин. Інакше кажучи, господарський механізм у своїй статиці

є визначеною системою юридичних норм й соціальних інститутівуправління, а в

процесі реалізації - сукупністю правовідносин.

Отже діяльність всіх органів по управлінню працею як і її результатом

(ефективність), закінчується й проявляється на підприємстві - цій головній

ланці народного господарства, а підприємстві вона діференцується залежно

від конкретного об(єкта управління (48).

В літературі відзначається, що форми організації підприємства та його

внутрішніх підрозділів визначається у першу чергу особливостями технології

й структури виробництва, а саме тільки виробничими факторами (49). Таким

чином, можно сказати про технологічну структуру колективу підприємства й

його внутрішніх виробничих підрозділів. Як відомо, сьогодні традиційною є

цехова структура підприємства, коли підприємство є сукупністю цехів та

різноманітних допоміжних служб (50).

У світовій практиці існує декілька різновидів господарських

товариств, їх прийнято ділити на дві групи - об(єднання осіб та об(єднання

капіталів.

АТ - що є юридичною особоюй створюється шляхом поєднання на пайовій

основі частини майна його членів для здійснення господарської діяльності.

Таким чином, АТ є не об(єднанням осіб, а поєднанням капіталів, оскільки

його майно (капітал) складається з визначеної кількості паїв - акцій, при

цьому в господарському обігу особа власника акції не має ніякого значення

(саме тому акціонерні товариства в законодавстві деяких країн визначаються

як анонимні товариства).

АТ порівняно з іншими формами господарської діяльності мають ряд

істотних вад, що й обумовило їх надзвичайно велике розповсюдження по всьому

світу. Та й в економіці дореволюційної Росії, а точніше до початку

загальної націоналізації промисловості (1918 р.) існував великий спектр

форм господарювання. У радянський період акціонерне й інші господарські

товариства мали деякий розвиток в межах нової економічної політики,

беспосередньо до кінця 20-х років, коли були майже зовсім ліквідовані в

ході реформи 1929-1930 р.р. Правові аспекти діяльності господарських, в

тому числі й акціонерних, товариств регламентується у цивільному

законодавстві й аналізувалися у літературі того часу . А.Г.Гойбах при цьому

відмічав, що “в умовах радянської дійсності ... дуже мало місця знайшлось

би для використання акціонерної форми об(єднань” в силу , по-перше

фактичної відсутності біржи, на якій акції котувалися б, по-

друге,”відсутності такої великої кількості дрібних капіталістів, яке

потрібне для використання акціонерного капіталу”, отже в силу надзвичайно

обмеженого допуску “приватного капіталу взагалі в галузі нащої

промисловості, що дозволяє останньому користування тільки дрібними

промисловими підприємствами” (51).

Акціонерма форма власності згадно закону “Про власність”, створюється

шляхом випуску акцій на всю вартість його статутного фонду. Практика

створення акціонерних підприємств (товариств) отримає у нашій країні все

більший розвиток.

Зі збільшенням кількості АТ передбачається створення біржі, чи,

інакше говорячи, ринку цінних паперів (52). Але слід замислитися про

соціальні наслідки цієї практики. Як справедливо відмічає В.Веснін, при

вільному, анонімному продажу акцій доходи їх власника ніяк не пов(язані з

його особистим трудовим внеском і крім іншого є засіб “відмивати”

незароблені гроші (53). Тому, надаючи розвитку ринку цінних бумаг необхідно

продумати механізм державного контролю за доходами й ефективну систему

заходів відповідальності за зловживання в цій сфері.

Акції трудового колективу стають акціями у повному розумінні цього

слова, якщо надати змогу власникам зберігати їх за собою, при розірванні за

тих чи інших обставин зв(язків з підприємством. Ця обставина й головним

чином вільний продаж акцій на ринках цінних паперів розриває зв(язок між

правом на акцію й наявністю трудових правовідносин. Тому далеко не кожний

акціонер буде робітником підприємства, а кожний робітник був акціонером.

Коло осіб, що володіють акціями иходить за межи підприємства, і таким чином

з організаційно-правової точки зори підприємство й акціонерне товариство

стають категоріями майже різними. Вищим органом АТ є загальні збори, які

призначають адміністративну раду (правління, директорат), раду по нагляду

(рада директорів) товариства та ревезійну комісію. Основу господарської

діяльності товариства складає майно, що надано товариству засновниками а

також вироблена продукція чи інше майно. Прибуток ттовариства що

розподіляється між його учасниками, створюється від виручки від

господарської діяльності після покриття матеріальних витрат й витрат на

оплату праці. Тому, якщо на звичайному підприємстві фонд споживання (оплати

праці) є одним з фондів, що складають майно підприємства (елемент його

обігових коштів). Що розподіляється між учасниками його трудової

діяльності, то у АТ кошти на оплату праці виключаються з прибутку, як

витрати виробництва.

З створенням на базі підприємства АТ зрозуміла його доля як учасника

господарського обігу- як юридична особа підприємство закінчує своє

існування та його функції переходять до АТ у вигляді його органів. Не так

однозначно вирішується питання з визначенням правосуб(єктності підприємства

у внутрішніх відносинах. Ми вже мали змогу відмітити що в галузі оплати

праці АТ й підприємство обстрагуються одне від одного. Втративши форму

підприємства (юридичної особи) трудовой колектив й АТ протистоять одне

одному як суб(єкти самостійних економічних відносин. Таке протистояння

існує об(єктивно й може створити негативний вплив на

ефективністьфункціонування й стабільність всього АТ : якщо колектив

робітників та службовців зацікавлений у підвищенні розміру фонду оплати

праці, то товариство зацікавлено у зворотньому, оскільки таке підвищення

означає для нього підвищення витрат на виробництво та зменшення прибутку.

Одночасно відмітимо, що таке протистояння інтересів можливо характерно не

тільки для АТ, але й для іншиз підприємств, на яких трудовий колектив не є

власником або орендарем засобів виробництва (54).

Таким чином якщо взяти до уваги сферу розподілу, то ми можемо

константувати наявність триланкової структури відносин - робітник пов(язан

з акціонерним товариством не беспосередньо, а через трудовий колектив. В

організаційному плані всі робітники та службовці підприємства та його

колектив в цілому є об(єктом управління з боку АТ та його органів, перед

усім директорів адміністративної ради. А звідси бачимо, що суб(єктами

трудового договору в АТ слід визнати окремого робітника та АТ вцілому, від

імені якого й буде укладатися трудовий договір.

Разом з тим слід враховувати існування трудового колективу

підприємства, як носія самостійного економічного інтересу. Це можна зробити

перш за все через забеспечення участі колектива робітників в управління АТ.

Питання про участь осіб, що зайняті за трудовим договором (по найму)

в управлінні справами підприємства, господарського товариства вже впродовж

довгого часу знаходяться в сфері уваги юристів та економістів. Бессумнівним

гарним моментом закону“Про власність”, що діє на Україні, є наявність норм

про участь трудового колективу у питаннях про перетворення державного

підприємства в АТ. Представник трудового колективу включається до складу

органів діючого АТ, й норми представництва визначаються Статутом. Це

положення вцілому відповідає світовій практиці й заслуговує підтримки,

оскільки завдяки участі в органах АТ, трудовий колектив може захищати свої

економічні інтереси й допомагати вирішенню можливих конфліктів.

Значно знизити, якщо не знищити зовсім протистояння АТ та колективу

його робітників та службовців допомагають заходи, що направлені на

зближення економічних інтересів вказаних суб(єктів. Вирішити це завдання

можна шляхом забеспечення можливості участі робітників приймати участь у

прибутках товариства. Але діюче законодавство не має принципових положень,

що регулюють цю проблему, надаючи її можливо до сфери дії статутів

конкретних АТ.

Отже правове положення робітника, зайнатого в АТ може бути різним.

Коли робітник не приймає участі у прибутках товариства (не є його

акціонером) його зв(язок з підприємством обмежується рамками класичного

використання праці. При цьому робітник поєднує свою працю з засобами

виробництва, не маючи права власності на них. Його заробітна платня створює

збитки виробництва поряд з іншими виробничими збитками й він виключається з

числа учасників розподілу прибутку, отриманого товариством. Таким чином у

цьому випадку ми можемо констатуювати наявність відносин трудового найму.

Правове положення робітника, що має акції товариства подвійне : з

одного боку він зайнятий за договором найму й тому ничим не відрізняється

від першого робітника. Як член трудового колективу робітників та

службовців, він приймає участь у його самоврядуванні на тому чи іншому

рівні технологічної структури виробництва (наприклад, як член виробничої

бригади приймає участь у розподілі бригадного зароботку, обранні бригадира

та ін.). з іншого боку той самий робітник як акціонер приймає участь у

розподілі прибутку АТ й в управлінні його справами через використання

деяких організаційних форм, що визначені законодавством. Тим самим

знищується відчуженість робітників та засобів виробництва й урахуванням

цієї обставини можна передбачити, що договір трудового найму при деяких

умовах трансформується у договір членства у корпорації.

Діяльність підприємства та його структурних підрозділів здійснюється

на основі самоврядування. Тому виникає необхідність створення відповідної

системи самоврядування. Умовно таку систему можна визначати як

організаційну структуру трудового колективу (си організацію). Наявність

організації крім економічного обособення А.В.Венедиктов справедливо

визнавав необхідною ознакою правосуб(єктності колективу будь - якого рівня-

як юридичної особи (підприємства) так й його внутрішніх структурних

підрозділів. Під організацією А.В.Венедиктов розумів визначену систему

внутрішніх зв(язків (відносин) між об(єднуваним юридичною особою,

трудівником та його органом, а також визначений характер діяльності цих

органів (55).

Елементами організаційної структури колективного суб(єкта права є

його органи а саме такі внутрішні підрозділи через які виявляються інтереси

й потреби й за допомогою яких реалізуються завдання, що стоять перед ними.

Організація управління тим чи іншим колективним утворенням визначається

рядом факторів. З них найважливішими є економічні : характер та ступінь

майнової відокремленості підприємства у зовнішних стосунках, ступінь

економічної відокремленості його внутрішніх структурних підрозділів й

економічної зацікавленості кожного окремого робітника у результатах

колективної праці.

Економічно відокремлене (на основі права власності чи аренди)

підприємство функціонує як самоврядований колектив. В цих умовах всі без

винятку елементи організаційної структури, в том числі й адміністрація, є

органами самоврядування але не органами державного управління підприємства.

Економічний інтерес кожного окремого робітника у колективних результатах

праці вимагає надання йому реального права на участь в управлінні на всіх

рівнях технологічної структури - бридади, дільниці, цеху, підприємства в

цілому. Реалізується це через систему органів як беспосередньої, так й

представницької демократії на підприємстві. Таким чином виникає структура

самоврядування трудових колективів, бригад, дільниць, та підприємства в

цілому, що включає до себе загальні збори колективу, постійно діючий орган

- раду (правліняя), адміністрацію.

Говорячи про статус органів трудового колективу, слід мабудь виходити

з двох моментів. Так необхідно взяти до уваги по-перше розвиток в

законодавстві уявлень про правове положення колективу у сфері управлінні

працею ; по-друге рівень колективу, органіційна структура якого підлягає

аналізу.

Загальні збори є найважливішою ланкою організаційної структури

трудового колективу. Значення загальних зборів складається з одного боку в

тому, що воно є формою беспосередньої реалізації свого права на участь в

управлінні, а з іншого боку саме беспосередньо через загальні збори

трудовий колектив виступає одночасно й об’єктом й суб’єктом управління.

З розвитком сауправлінських начал у діяльності трудового колективу

підприємства змінюється й статус його загальних зборів. Вже у законі “Про

підприємства” (об’єднанні) загальні збори (конференції) є основної формою

існування повноважень трудового колективу й визначаються конкретні

повноваження загальних зборів.

На сьогодні, як звістно, правовий статус загальних зборів колективу

визначається діючим законом “Про підприємства”. Якщо звернутися до змісту

відповідних положень згаданих законів (ст.45), то можна відзначити два

значних моменти : по-перше, коло правомосчностей загальних зборів значно

вужче ніж у попередніх нормативних актах, що регулювали це питання ; по-

друге , правомочності загальних зборів дуже конкретні й позбавлені

декларативності, що було притаманне законодавству про трудові колективи.

Недоліком цих норм є : в них практично не відображено очевидну

сьогодні ідею, суть якої в тому, що в умовах різноманітності форм

господарування, що засновані на плюрализмі відносин власності, що не є й не

може бути одного, загального для усіх статуса колективу (56). Прачиннсті

загальних зборів колективу - власника майна підприємства значною мірою

відмінні від правочинностей колективу, що не є таким. Як вже було сказано,

значна специфіка є й у правовом положенні трудового колективу АТ.

Правочинності загальних зборів, можливо стосуються тільки колективу

підприємства, що не є власником майна, або колективу підприємства, що

функціонує на базі змішаних форм власності.

На підприємствах, колективи яких є власниками засобів виробництва,

загальні збори виступають головною формою здійснення повноважень власника.

Звістно, що найбільш демократичною формою участі кожного члену колективу у

вирішенні питань його діяльності є загальні збори.

Загальні збори, що вищим органом самоврядування колективу на вказаних

підприємствах, з одного боку може вирішувати всі питання, що пов’язані з

функціонуванням підприємства ( на вимогк більшості його членів) та, з

іншого боку, повинно мати виключну компетенцію. До такої повинні входити

прийняття рішення про створення ради (ради трудового колективу)

підприємства, обрання (найм, укладання контракту) керівника, також

затвердження всіх актів локального нормативного характеру (57).

Потреба створення ради трудового колективу підприємства обговорювалася

ще у процесі розробки концепції закону “Про трудові колективи”, але до

змісту закону такі норми не були внесені. Та це й недивно, оскільки до

основи Закону покладено ідею участі у державному управлінні, але не

самоврядування трудового колективу.

Діючий в Україні Закон “Про підприємства” передбачив створення ради

(правління) підприємства та визначив його основні положення (п.4ст.14).

Згідно Закону, місце ради (правління) підприємства у структурі управління

значно відрізняється від місця трудового колективу - перед усім тим, що він

не є органом колективу.

Згідно п.4ст.14 Закону рада (правління) підприємства формується з

рівної кількості представників, що призначаються власниками майна

підприємства та тими, що обираються його трудовим колективом. Статут

підприємства може передбачити й інший порядок. Таким чином на цей час ми

прийшли до визнання необхідності створення органу управління на

підприємстві, який би мав у собі інтереси власника й інтереси трудового

колективу, що є об’єктом управління. Ради підприємств вже довгий час

функціонують у промислово розвинених країнах : щось таке передбачалось

створювати й у нашій країні (58).

Діюче законодавство не визначає вимог до представників інтересів

власника у правлінні (раді) предприємства. Тому ці представники не

обов’язково повинні бути робітниками цього підприємства. Мабуть, у статутах

стане потреба визначати форми забеспеченності матеріальної зацікавленності

представників власника у ефективності роботи підприємства. Тому можливо,

відродження практики сплати таким членам правління (що мало місце у період

НЕПу) (59).

Законодавство не зобов’язує, але надає трудовому колективу право при

необхідності створювати раду трудового колективу (далі РТК) та визначати

його функції. Тому на підприємстві одночасно можуть існувати дві ради

-підприємства та трудового колективу. Дійсно, коли колектив приймає участь

в управлінні справами підприємства, реалізуючи свої інтереси через раду

підприємства, РТК не може виконувати будь-яких істотних функцій.

З іншого боку, така схема управління навряд чи може бути застосована

для підприємств, де колектив є власником майна : тут немає необхідності у

одночасному створенню РТК та ради (правління) підприємства. Постійно діючий

орган, незалежно від того як його буде названо, тут має формуватися

загальними зборами підприємства, а функції такого органу мають бути

визначені у відповідному локальному нормативному акті (статуті), що

узгоджений на тих самих зборах.

Суб’єктом відносин по управлінню працею є адміністрація. Правове

положення адміністрації визначається перш за все тим, які методи управління

працею закладені у той правовий механізм, частиною якого є відносини його

учасників.

У свій час у літературі була обговорена та закріплена у законодавстві

оцінка адміністрації як органу держави на підприємстві. Такий підхід, з

одного боку відзеркалював приоритет державних інтересів та майже логічно

роз’яснював правомірність укладання колективного договору та інших

нормативних актів між адміністрацією, як представником держави та

профспілкою як представником інтересів колективу. З іншого боку, він

означав визнання відносин з участю адміністрації як органу державного

управління на підприємстві мають владний характер та що організаційно-

правові відносини що тут виникають складають предмет адміністративного

права.

З розвитком майнової відокремленості та організаційної самостійності

підприємств правовий стан адміністрації дуже ускладнюється, й можна

відмітити зовсім не на користь. З одного боку адміністрація мала виконувати

інтереси держави, а з іншого боку відстоювати реальні економічні та інші

інтереси колективу. Як сказано у Законі “Про підприємства”, керівник

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5